Коли ти поруч - Талан Светлана (читаем бесплатно книги полностью txt) 📗
Мати вимкнула телефон іще до того, як Даринка хотіла попрощатися.
– І треба ж таке придумати, – посміхнулася Даша сама до себе, – гостей зустрічати і за стіл садити. Ні б, посиділи біля паркану на лавці, язиками поплескали та й годі.
Розділ 11
Лікар уважно оглянув рани на руці й лобі Даринки після зняття швів, обробив їх і залишився задоволений.
– Непогано. Дуже навіть непогано, – сказав лікар і хитро посміхнувся: – Тепер можна і весілля зіграти.
– А ви звідки знаєте? – здивувалася Даша.
– Ви, шановна пані, тепер відомі.
– Скажете теж, – дівчина збентежилася.
– А наречений вже готовий станцювати з вами весільний вальс?
– Хіба що на милицях.
– Нічого. Нога загоїться, і буде все нормально.
– Лікарю, – Даринка торкнула рукою чоло і відчула невеликі горбки, – у вас є дзеркало?
– Так, будь ласка.
Низенький, лисий, схожий на колобка в окулярах, лікар підвів Дашу до невеликого дзеркала на стіні біля раковини. Дівчина уважно оглянула борозенку, і на її очах заблищали сльози.
– Ну, і як же я буду з таким страшним шрамом жити? – тремтливим голосом запитала вона, готова ось-ось розплакатися від відчаю. Шрам проходив посеред чола і був на найвиднішому місці.
– Голубонько, чи варто впадати у відчай? – лікар узяв Даринку за плечі й посадив на кушетку. – Це ж така дрібниця!
– Для вас, може бути, так, а для мене – ні, – сказала Даша, кинувши побіжний погляд на велику і блискучу лисину лікаря.
– Все пізнається в порівнянні. Думаєте, ті люди, які загинули в аварії, перебувають у кращому становищі, ніж ви? А їхні близькі? Родичі? Якби вони могли залишитися жити за умови, що у них буде на лобі один маленький шрамик, то вони б були раді неймовірно не тільки цьому шрамові, а й десяткам їх! Головне, що ви зосталися живі. А шрам має властивість розсмоктуватися і розрівнюватись. До того ж, маючи таке пишне волосся, можна його прикрити чубчиком. Мені, старому, тебе ще вчити треба, як це робиться?
Даринка посміхнулася крізь сльози.
– Де є найближча перукарня, знаєш?
– Знаю.
– Ось і давай, бігом туди.
– Спасибі вам, – Даша підвелася з кушетки і попрямувала до виходу. – До побачення.
– Гм, не знає, що лоб можна чубком прикрити, – пробурчав їй услід лікар.
Після відвідин перукарні Даринка вирішила заскочити на роботу і показати Свєтці свою нову зачіску. Було незвично, бо лоб до брів прикривав пишний чубчик, але так Даша відчула себе більш упевнено.
«Нічого страшного, – заспокоювала вона себе. – Іноді жінці, щоб не набридати чоловікові, потрібно змінювати свій імідж. Буду вважати, що я це зробила».
Даринка подивилася на свої руки і зрозуміла, що з кількома шрамами на руці їй доведеться змиритись і жити з ними постійно. Звичайно, вони будуть завжди нагадувати той страшний день і мимоволі притягувати цікаві погляди сторонніх. Але що тут удієш?
Даша згадала про те, що у неї вже давно була обрана з красивого глянцевого каталогу весільна зачіска. Тепер їй треба буде дібрати іншу. Та була без чубчика, з гладко зачісаним угору волоссям, а тепер… Тепер їй треба дібрати зачіску з чубчиком. І не тільки це. Треба продумати, чи підійде колишній фасон весільної фати.
– Ти куди, дурепо, прешся?! – гукнув їй у відчинене вікно розлючений водій з легковика, який загальмував зовсім поруч. – На світлофор дивитися треба!
Даринка завмерла на місці й від переляку втягнула голову в плечі. На світлофорі горіло червоне світло.
«Цього мені ще бракувало! – лаяла себе Даша. – Як же можна бути такою розтяпою?! Тільки з однієї аварії… Замріялася, бачте!»
Дочекавшись, поки світлофор весело їй підморгнув своїм яскравим зеленим кольором, дівчина перейшла дорогу і незабаром побачила Свєтку, яка сиділа у тіні шовковиці. Тут, біля будівлі клініки, був невеликий скверик із туями та берізками. Від старих дерев залишилася тільки розлога шовковиця. У її тіні були поставлені маленький дерев’яний столик і двійко лавок.
Свєтка сиділа на лавці, закинувши ногу на ногу, і нервово курила, пускаючи дим у бік. Даша підійшла до неї і мовчки сіла поруч.
– Нічого собі! – глянувши на нову зачіску Даші, сказала Свєтка. – Ось це прикид!
– Добре чи погано? Тільки чесно.
– Ультрасучасно.
– Я це розумію. Ти мені скажи: личить мені так чи ні?
– Класна зачіска! Молодець, Дашко! А то ходиш, як Дуня з колгоспу.
– Я і є Дуня з колгоспу, – посміхнулася Даринка. – А ти що така засмучена?
– А! – махнула рукою Свєтка і затягнулася димом. – І не питай! Прикинь, я сьогодні натякаю цьому козлу так делікатно, наче ненароком, що, мовляв, третій рік ми зустрічаємось і все ще доводиться ховатися від усіх, шифруватися.
Свєтка кинула в урну недопалок сигарети, але не потрапила і він упав на тротуарну плитку, і далі пускаючи тоненьку цівку диму. Вона дістала з кишені халатика пачку «Гламура» і, чиркнувши запальничкою, прикурила наступну сигарету.
– А він що? – запитала Даринка.
– Каже: «Ми ж удвох, разом і не збираємося розлучатися». А я йому відказую: «У Даші скоро весілля, і вона вже точно буде впевнена, що буде з Льошкою завжди». Це я йому такий тонкий натяк кинула.
– А він вдав, що не зрозумів?
– Навпаки. Він усе зрозумів, але сказав: «Хіба нам погано так?» Я йому знову: «Я ж тебе кохаю», а він: «У нас ніхто нашу любов не відбирає. Так навіть краще – більше романтики, пристрасті й почуття міцніше. Не встигаємо одне одному набридати».
Світлана нервово ковтнула і примружила очі.
– Ось такі справи, – задумливо сказала вона. – До речі, мало не забула. Він просив тебе зайти до нього в кабінет, якщо з’явишся.
– Не знаєш, навіщо?
– Не питала. Мені не до цього було – сама розумієш.
– Ну, ходімо, досить пихкати, як потяг.
Даринка зайшла до кабінету Веніаміна Павловича і запитала:
– Ви хотіли мене бачити?
– Проходь, Дашо, сідай. Тут до мене приходила кореспондентка місцевої газети. Вона хоче написати про тебе статтю.
Даша важко зітхнула, згадавши про те, що знову доведеться повторювати все спочатку. «Добре, хоч камери не буде», – подумала вона, і від цієї гадки їй стало трохи спокійніше.
– Що від мене потрібно?
– Я вже пообіцяв їй, що сьогодні ввечері ти підійдеш на роботу і відповіси на її запитання. Я залишу ключі від свого кабінету у вахтера.
– Але навіщо? Ми знайдемо де-небудь місце…
– Ні, ні й ще раз ні! Тут вам ніхто не заважатиме, – Веніамін Павлович підвівся з-за робочого столу і підійшов до вікна. Стоячи спиною до Даринки, він сказав: – Дашо, у мене буде до тебе маленьке прохання.
– Я вас слухаю.
– Коли розмовлятимеш із цією кореспонденткою, закинь слівце про нашу клініку, щоб це було в статті. Сама розумієш, як це важливо… для всіх нас. Реклама рекламою, а стаття в газеті не завадить.
– Я вас зрозуміла, Веніаміне Павловичу. Мені можна йти?
– І ще одне. Ти завтра виходиш на роботу?
– Так, о сьомій ранку.
– Можеш підійти о десятій.
– Я прийду, як належить.
– Я не про це. Справа в тому, що о десятій приїдуть зі столиці люди. Не пам’ятаю вже, який канал, але це неважливо.
– Знову треба буде давати інтерв’ю? – запитала Даша з розпачем у голосі, уявивши, що вкотре доведеться пережити цей жах.
– Так, знову давати інтерв’ю. І не тільки. Наш колектив, і в тому числі я, хочемо тебе привітати.
– Господи! Ну, навіщо це все?!
– І ще тебе чекає маленький сюрприз, – не звертаючи ні найменшої уваги на невдоволення Даринки, вів далі завідувач, – але про нього я не повинен тобі говорити. Дав слово мовчати.
– Сподіваюся, що це не буде ще одне інтерв’ю для якогось каналу.
Веніамін Павлович розсміявся і, підійшовши до Даші, поплескав її по плечу.
– Ні, не інтерв’ю. Та що ти така боягузлива, Дашо? По цьому життю, якщо хочеш знати, треба йти напролом, змітаючи все на своєму шляху. Інакше тебе зжеруть, якщо ти, звичайно, не встигнеш першою вкусити. Бери приклад зі своєї подруги Світлани. Вона свого не випустить.
