Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих (читать книги без регистрации .txt) 📗

Пекло

— От новина люба — король врізав дуба, — казали в Парижі й справді вірили, що цього разу він не просто зазнав поразки, а наклав головою. А король не спростовував цих чуток. Безперестану йшов дощ, шляхи були пустельні, і про нього нічого не чули, хоча він стояв у Манті, за якийсь день дороги. Це місто, як і всі інші, йому довелося брати з боєм. Тільки-но опинившися в його мурах, він дав бенкет пекарям. Їхній цех прочув, що король у себе вдома, на півдні, мав власного млина й прозивався «мельником з Барбасти». Щоб підтримати честь цього прізвиська, він заграв з ними у м'яча; вони виграли в нього всі гроші й захотіли на цьому припинити гру. Він зажадав відігратись, а коли вони відмовилися грати далі — примусив їх цілу ніч пекти хліб. Уранці він спродав той хліб за півціни; отоді пекарі прибігли до нього, упрохуючи грати далі!

Про цю пригоду він умисне пустив розголос у Парижі. Таким чином у столиці довідались не тільки про те, що він живісінький — це вже само собою було досить прикро, — а ще й про те, що він усюди скуповує збіжжя. Видно, у нього війська без ліку! І раптом з'ясовується, що всі знають: король під Іврі переміг. «Він розбив нашого герцога вщент. Товстун Майєнн зі своїм розігнаним військом не може дістатись до нас по розгрузлих дорогах. Цього разу він нас не порятує. А єретика не спинить ніщо, і ми його таки діждемось: прийде, як минулого разу, коли виплюндрував усі наші передмістя й перебив дев'ять тисяч душ».

Насправді вбитих було вісім сотень, але панічні чутки у великому місті перебільшували все — і грізну силу короля, і власне безсилля. «Цей єретик завойовує млини та хлібні комори всієї країни. Ми повмираємо з голоду!» — нарікали парижани і, скуті лихим передчуттям, тільки дивились, як «іспанці» забезпечуються продовольством. «Іспанці» — то були посол Мендоса й архієпископ Толедський, що прибув з надзвичайною місією: розвідати для свого короля дона Філінпа, чого найбільше бракує людям, які найближчим часом стануть новими підданими всесвітньої держави, — віри чи грошей. Виявилося, що хліба, як міг спостерегти архієпископ [12]. І він, і вся іспанська партія себе забезпечили — особливо шістнадцять старшин міських округ, а насамперед монастирі. Герцоги де Немур [13] та д'Омаль [14], що командували залогою, були мимохіть союзниками іспанців, але в душі стояли за Францію, що тоді траплялось у Парижі нечасто. Бо тільки старі люди, котрі сиділи по в'язницях, іще пам'ятали, що таке свобода, справжня віра та здоровий глузд. Один з них, Бернар Паліссі [15], з Бастілії послав герцогові де Немуру, з роду Гізів, філософський камінь. Так він називав скам'янілий людський череп — і гадав, що вигляд таких ветхих останків людини просвітить лотарінжця, і той зречеться недоречного згубного честолюбства свого роду й визнає справжнього короля Франції. Бо незабаром усі ми станемо перед богом, міркував цей вісімдесятирічний чоловік, який так ніколи й не довідався, що доторк до того «філософського каменя» й справді змусив Немура замислитись. Крім того, була ще сестра лотарінжців, славнозвісна герцогиня де Монпансьє, чоловік якої служив у короля; сама вона належала до його ворогів і пишалася тим, що нацькувала вбивцю на попередника Анрі — Генріха Третього. Мало того — вона хотіла побачити гугенота на ешафоті. Так, так, на колесі або на шибениці. Фурія Ліги вже знов підбурювала зі свого балкона студентів, і ті розносили по вулицях її кровожерні вигуки. А у себе в палаці вродлива, але вже підстаркувата герцогиня стискала свої непогамовні груди: жадоба помсти й ненависть, що терзали їх, були дуже болючі, а врешті почали здаватися їй самій підозрілими. Про перемогу короля Наварри під Іврі вона дізналась від переможеного, свого брата Майєнна, ще раніше, ніж іспанці, але довго не розкривала таємниці нікому, не признаючись навіть собі, чому, — аж поки їй не стало терпцю. Вона казала: «король Наварри», аби не казати «король Франції»; але в своїй жагучій душі називала його просто «Анрі», і власна ненависть допікала їй не менше, ніж його щастя. До неї дійшло, що він спіймав пріора монастиря, з якого був той чернець, котрого вона нацькувала вбити короля. Анрі Наварра передав пріора своєму судові в Турі, і його розірвано чотирма кіньми, а герцогиня три години пролежала непритомна. Покликали Амбруаза Паре, старого хірурга, якого всі поважали, хоч він був гугенот. Він пустив герцогині кров, і та, очутившися, зразу спитала: «Він уже тут?» — таким тоном і з таким виразом обличчя, що старий відсахнувся, хоча він пережив Варфоломіївську ніч та й узагалі не раз у житті бачив пекло.

Велике місто вірило всьому. Вірило й у те, що він уже тут, хоч він ще тільки розмірковував, чи напустити ще раз своїх вояків на передмістя Парижа. «Ми помираємо з голоду!» — скиглили парижани, коли їхні базари ще могли бути завалені припасами; але їх зрадили старшини шістнадцяти міських округ, які думали іспанською, хоч рідна мова їхня була французька. Восьмого травня 1590 року король нарешті зімкнув кільце облоги круг своєї столиці. Цього разу він не зоставив жодного виходу з міста — ні по правому, ні по лівому берегу Сени, зайняв передмістя, спинив плюндрування і заходився стріляти по місту з гармат — не дуже часто, але обложив Париж щільно, без жодної лазівки.

Чотирнадцятого почалися процесії. Ченці керували городянською самообороною. Всі ще були ситі, а ченці — навіть ситіші, ніж треба: вони аж сопли, запхавши черева в тісні панцери. Ряси попідтикали, каптури повідкидали назад, ходили в шоломах і при зброї. Коли перед ними з'явився папський легат, духовне воїнство надумало привітати його як годиться; та ненароком застрелили його скарбника — роздавача милостині. Тоді герцог де Немур довірчо сказав герцогові д'Омалю:

— Доки ми будемо потурати оцьому неподобству? Я з Лотарінзького дому, а отже — француз; але тут уже Іспанія. Ми опинились не на тому боці. Наше справжнє місце — за мурами, а з нами й нашим сімнадцятьом сотням німців, вісьмом сотням французької піхоти й шістьом сотням кінноти. Гіз чи Наварра — хай це вирішиться на бойовищі, в чесній битві.

Д'Омаль відповів:

— Нe забувайте про городянську самооборону і про всіх тих, хто колись різав гугенотів. Не забувайте про страх перед відплатою, через який громадянські війни бувають такі запеклі. Якщо ми тепер вийдемо з міста, Париж очманіє зі страху; вони тут одні одних переріжуть, присягаючись, що вce це — за істинну віру.

Його співрозмовпик показав рукою на розшалілу ревучу процесію — мовляв, зрозуміло.

— Париж хоче стати іспанським, — мовив Немур. — Нас, Гізів, одурено: дон Філіпп уже навіть платню мені не виплачує. Мендоса карбує мідяки для старців і розкидає їх зі своїх вікон. Навіщо? Адже наш люд уже їсть хіба що котів, та й то тільки в неділю.

Обидва герцоги їздили по місту, яке мали захищати, тільки з сильною охороною. Звичайно перед ними всі кидались урозтіч — чи то через нечисте сумління, чи то не довіряючи вже нікому. Тепер ніхто не хотів виходити з дому одинцем. А для якогось діла збирались у гурти — заради чисельної переваги. Робили труси в монастирях — поперед усіх городянська самооборона; знаходили, правда, лише стільки, скільки могли з'їсти зразу, бо решта була добре захована, зате збиткувалися з ченців, нагадуючи їм, що на кораблі без стерна першими з'їдають найжирніших. А коли наїдалися — слухали месу й проповіді, аби підігріти свою відвагу й завзяття.

Інші юрби облягали вежі: кожному хотілося нагору, щоб хоч здалеку глянути на лани, де достигав урожай. А потім озлоблено збігалися перед парламентом і кричали до хрипу, вимагаючи хліба. Серед жінок спалахнуло божевілля: вони пропонували самих себе на заріз — хай продають їхнє м'ясо, аби лиш дітям дали хліба!