«Привид» не може втекти - Ростовцев Эдуард Исаакович (книга бесплатный формат txt) 📗

Винник, погоджуючись із цим припущенням, кивнув головою, але поглянув на свого начальника і прикусив язика.

– Що вас іще насторожує, майоре? – сухо спитав Кулінич.

– Невиправданий риск, на який пішов Енкель.

– Ви маєте на увазі перехід кордону?

– Так. На відміну од «Привида», Енкель, певно, мав постійний зв’язок із Центром. І навряд чи цей зв’язок щоразу здійснювався таким небезпечним шляхом, як перехід кордону.

– Але ж він усе-таки спробував перейти кордон, – заперечив Лежнєв, хоча хід думок Винника майже збігався з ходом його роздумів, одначе Лежнєв старався не поспішати з висновком.

– В даному разі, – так само спокійно, майже монотонно вів далі Винник, – Енкель був змушений піти на це. Не виключено, що йому навіть наказали перейти кордон.

– Щоб передати два клапті паперу? – недовірливо всміхнувся Кулінич.

– А я думаю, майор має слушність, – відкинув вичікувальну тактику Лежнєв і, підвівшись, заходив по кабінеті. – Розумієш, Сергію Захаровичу, вся річ у тому, що Енкель повинен був узяти в «Привида» ці загадкові матеріали. Так, так. Узяти й особисто доставити в Центр. Передавати їх через треті руки було небажано.

– Але ж «Привид» не дав їх Енкелю.

– А цього Енкель міг і не знати… Зв’язковому іноді не кажуть, по який матеріал його посилають.

Коли Винник вийшов, Лежнєв спитав Кулінича:

– А тобі відомо, хто такий Другий, ну, той, кому адресує свою шифровку «Привид»?

– Певно, хтось із західнонімецької розвідки. «АС-6» – її давній індекс для зв’язку з агентурою.

– Так. Другий нині працює в розвідці Західної Німеччини і, треба сказати, обіймає немалу посаду – там колишні абверівці в пошані.

– Ждеш, коли я спитаю, хто він? – усміхнувся Кулінич.

– Жду.

– А я не цікавий.

– Даремно. На твоєму місці я б поцікавився, що нині робить колишній командир абвер-частини 115 полковник Улінгер.

Кулінич аж присвиснув:

– Так це він – Другий?

– Те, що він Другий, не так уже й важливо, – усміхнувся Лежнєв. – А от який «Привид» у вас тут бродить, я б хотів знати.

– У нас? – перепитав Кулінич. – Ти маєш на увазі Сосновське?

Розмовляли вони довго. Черговий двічі приносив каву, а потім натякнув, що вже, либонь, не вадило б і повечеряти. Та Кулінич одмахнувся – не до вечері, мовляв. Пробило восьму годину, коли вони разом підвелись.

– Словом, – сказав Кулінич, – через два, щонайбільше три дні матимеш довідку. А з Бадюком не зв’язуйся. Журналісти є журналісти. Мені він нещодавно теж голову морочив.

– Негарно вийде. Ми ж з ним домовилися.

– Ну, як хочеш. Тепер про дійову допомогу. Можу тобі слідчого дати.

– Краще толкового оперативника. Мені сподобався Винник. А слідчий у мене вже є.

– Чи не Супрун?

– Вона.

– Кгм… – Кулінич знову пригладив волосся.

– Чого кгмукаєш?.. – поцікавився Лежнєв. – Вважаєш, що то не жіноча справа?

– Ні, чого ж, я за рівноправність, – серйозно сказав Кулінич. – Але Супрун я не вводив би в слідчо-оперативну бригаду по цій справі.

– Чого?

– Поводиться вона в побуті нескромно.

– Конкретно, – насупився Лежнєв. Про Супрун у нього вже склалася певна думка, і слова Кулінича насторожили.

– Можна й конкретніше. Супрун, ще будучи студенткою, злигалася з одним лікарем, людиною мало не вдвічі старшою за неї. Стосунки їхні не узаконені, та це мало бентежить обох.

– У вас є навіть такі дані? – здивувався Лежнєв.

– Не у «вас», а в мене, – насупився Кулінич. – У мене, як у члена бюро обкому партії. Та навіть як член бюро обкому партії я не став би займатися твоєю Супрун – занадто багато честі! Заради її кавалера зайнявся – у мене з ним особливі стосунки.

– Гарні чи погані?

– Були гарні. А після того як я почав розбирати ці кляузи – його ж, дурня, хотів уберегти від неприємностей, – стали погані. Ледве вітається.

– Які кляузи? – спитав Лежнєв.

– Першу його дружина написала. Колишня. Другу – сусіди. І в обох одне й те саме: сина не виховує, влаштовує гульбиська, водить до себе жінок і таке інше. В обох листах ішлося про Супрун… Її я не викликав – не люблю на такі теми з жінками розмовляти. Балакав з ним, думав – зрозуміє, послухає старшого.

– І що ж він? . – Порушення правил соцспівжиття заперечував, сина обіцяв забрати до себе, а щодо Супрун сказав: це, мовляв, не моє діло.

– А може й справді не твоє діло, Сергію Захаровичу?

– Не розумію.

– Стосунки між чоловіком і жінкою іноді настільки складні і делікатні, що розібратися в них можуть тільки двоє: він і вона. І немає у нас із тобою права отак самочинно лізти в душі, та ще й пояснення від них на казенному папері вимагати. – Лежнєв заходив по кімнаті. – Ось ти згадав, що Супрун була ще студенткою, коли зустрілася з цією людиною. Відтоді минуло щонайменше три роки.

– Та ні, більше.

– І вона весь цей час…

– Зустрічається, буває в нього, живе з ним – назви це як хочеш.

– Є таке слово – любов, може, чув?

– Ну, знаєш!.. – спалахнув Кулінич. – Якщо люблять – женяться.

– Що, така директива є? – примружився Лежнєв.

– Ти, Василю Тимофійовичу, дурня з мене не роби, – почервонів Кулінич. – Є певні норми соціалістичної моралі, і люди, які стоять на сторожі нашого закону, повинні дотримуватись їх у першу чергу. Ми на виду у всіх!

Лежнєв здивовано поглянув на нього.

– Теза правильна, не заперечую. Та чи не надто швидко ти звинуватив Супрун в аморальності, Сергію Захаровичу?

– Я її поки що ні в чому не звинувачую, – трохи збавив тон Кулінич. – Але тебе я повинен був поінформувати про це.

– Спасибі.

– Зажди, вислухай до кінця, бо ти нені слова не даєш сказати.

– Слухаю.

– Людина, з якою Супрун близька, – обласний судово-медичний експерт.

– Савицький?

– Уже познайомився?

– Ще ні, але його висновок у справі бачив. До речі, чи не родич він Савицькому-Бородатому?

– Син Бородатого від першого шлюбу.

– Стривай, стривай, чи не той це хлопчина, який у Бородатого ад’ютантом був? Сивий хлопець. Йому тоді років п’ятнадцять було.

– Той самий.

– Цікавий збіг, – Лежнєв потягнувся до цигарки. – Дуже цікаво.

Він підійшов до вікна, підняв штору. На вулиці було вже темно. На видноколі, віщуючи грозу, грали сполохи. Минуло, мабуть, хвилин п’ять, поки Лежнєв повернувся до столу, погасив сигарету.

– Не поспішатимемо з висновками, – нарешті мовив він. – Поспішати в такій справі, ти сам розумієш, не можна. Але й гав ловити ми з тобою, Сергію Захаровичу, не маємо права.

– Не маємо, – погодився Кулінич.

– А Супрун я все-таки в бригаді залишу. І не тільки через те, що вона здібний слідчий. Є в неї щось таке, чому я навіть назви не підберу. Непримиренність до неправди, чи що…

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Оскар опритомнів, коли старанно поголений і причесаний Лежнєв надівав новенький мундир обер-лейтенанта, а Ял Манукайтіс порпався в речовому мішку, викладаючи на напівзотлілий сундук то офіцерський ремінь з кобурою, то картуза з високим наголовком, то шкіряні тоненькі рукавички. З темряви підвалу виринув Терьохін. Його куртка була вкрита червоно-білою пилюкою. В руці він тримав уламок тесака.

– Все гаразд, – сказав Лежнєву. – Отвір метрів півтора, можна пройти вільно. З того боку стоять якісь ящики. Порожні. Я їх поки що не чіпав.

– Нащо ви це робите? – спитав Оскар.

Лежнєв натягнув високі чоботи, підійшов до нього.

– Як ви себе почуваєте?

– Терпіти можна, – сказав Оскар, але по голосу, ослаблому і тремтячому, Лежнєв зрозумів, що йому зле. Пов’язка була волога, проте рана не кровила, як раніше. Та варто було Оскарові зробити необережний рух, і кровотеча могла початися знову.

– Нащо ви розібрали перегородку?

– Хочу навідатися в замок, – якомога безпечніше сказав Лежнєв. – Там сьогодні великий прийом і навряд чи дирекція заперечуватиме проти візиту ще одного обер-лейтенанта.