Свідків злочину не було - Тимчук Віктор (читать книги онлайн без .TXT) 📗
– Так точно! – озвався Микола – молодий наш водій.
– Якого кольору чуб у грабіжника? – поцікавився я.
– Білявий, вигорілий на сонці. Мабуть, щодня вилежується на пляжі, – невдоволено буркнув Луцик.
Я пішов проспектом Леніна. Приглядався до кожного перехожого, зазирав до магазинів, навіть до аптеки, з порога оббіг очима відвідувачів у їдальні й ніде схожого на Хрипливого. Мені здавалося, що відразу його впізнаю, підсвідомо відчую злочинця. Страшенно хотілося зловити його. Проте ніхто не викликав підозри, і вигорілий чуб у багатьох, і білі сорочки, теніски, чорні окуляри… Хто з них? Хто?!
Дійшов аж до кінотеатру «Піонер», де юрмилися переважно діти й підлітки. Зазирнув до білетних кас, у фойє. Нема.
Біля «газика» вже стояли майор і Луцик. Скорич подивився на мене, і відпала потреба доповідати йому про наслідки розшуку.
– Нічого, ще попадеться, гад, – підбадьорливо сказав Луцик. – Сяде до мене в автобус.
– Тільки без самодіяльності, шановний, – попередив його.
Луцик на те зверхньо посміхнувся. Мені не сподобалася його чванькуватість.
– Затямте собі: ваша справа тільки повідомити нам. Ніяких дій. Ні-я-ких, – з притиском підкреслив. – І за це будемо вдячні.
– Чого ви розхвилювались? Я не маленький, – насупився шофер. – До того ж дружинник і колишній десантник. Вже не раз затримував хуліганів.
Ми перезирнулися з майором, і в його очах прочитав докір, ніби я винний, що трапився такий войовничий, настирливий свідок. Доведеться просити начальство автопідприємства перевести його на кілька днів на інший маршрут, щоб не накоїв лиха. Шкода, звичайно, бо він єдиний, хто знав у обличчя пізнього пасажира.
Скорич зиркнув на годинник. Наш Микола запізнювався: вже десять хвилин понад умовлений час. Ми з нетерпінням дивилися на Гарматну. Поїхати назустріч йому не могли, бо він узяв із собою ключ запалювання. Напевне, Миколі поталанило.
– Іде! – зраділо вигукнув майор. – І не сам!
Справді, Микола вів за руку хлопця в білій сорочці з підкоченими рукавами, темно-синіх штанях і темних окулярах. От і кінець. Я напружився, мов перед стрибком.
– Стійте! – зупинив нас Луцик. – То не він! Не він!
У відділі, підіймаючись сходами, я говорив Скоричу:
– Треба сьогодні походити навколо заводу. Раз Хрипливий у місті, то може знову когось пограбувати.
– Гаразд, – погодився майор, якому теж було прикро, що не затримали Хрипливого. – І треба якось ізолювати вашого запопадливого Луцика. Посадити до нього в автобус працівника – не вихід, бо на маршруті аж три машини.
– Я вже думав про це. Зроблю.
У себе спочатку випив газованої води, потім сів за стіл. На душі незатишно і гірко. Але треба працювати. Перш за все, домовитись про зняття з четвертого маршруту. Взяв довідник міської телефонної мережі, знайшов АТП
Луцика, подзвонив начальнику… Ну от: із завтрашнього дня Борис на восьмому маршруті і в другу зміну. Так для нас спокійніше.
А не краще, щоб завтра шофер відвідав пляж на дачах? Адже там він зможе побачити Хрипливого. Ідея! І я піду з Луциком. Аби з'явився грабіжник. Майор, безперечно, схвалить мою пропозицію. На пляжі ми знайдемо його швидше, ніж на вулицях міста. Спека виманить злочинця з дачі – прибіжить до води. Він же не знає, що його вже шукають.
Задзвонив телефон.
– Загайгора слухає.
– Товаришу капітан, це Загата. Я оце навідався до будинку Шулешко, розмовляв з сусідами. Нічого цікавого: залицяльників не водить, гульбищ не влаштовує, зі всіма привітна. Лише одна молода мати нарікала на неї. Невдоволена, бо Шулешко часто вмикає голосно магнітофон, а їхні квартири поруч. І кілька днів тому пізно ввечері чула у неї сварку двох чоловіків.
– А точніше?
– Сьомого числа. Потім від неї хтось пішов о пів на дванадцяту. У мене все.
– Дякую, лейтенанте.
Відкинувся на спинку стільця, полегшено зітхнув. Повідомлення Загати підтверджувало моє припущення: Табурчак був у Шулешко. І якого числа? Сьомого! В той день зник Руслан і пограбували Зеленяка.
Хтось постукав до мене.
– Заходьте.
Черговий.
– Вам лист.
– Особистий?
Черговий посміхнувся й поклав на стіл журнал реєстрації вхідної кореспонденції. Розгорнув його. Там був аркуш з учнівського зошита в клітинку з пришпиленим маленьким папірцем – резолюцією начальника відділу.
– Розпишіться в отриманні. Я розписався.
Прочитав у резолюції:
«Тов. Загайгорі. До справи зникнення Табурчака Р. В. Ольховий».
То була скарга Русланового батька:
«Моя дружина подала заяву, що наш син не повернувся 7 липня додому з тренування. Я приїхав з відрядження й дізнався, що його досі не знайшли. Воно й не дивно, бо таку важливу справу Ви доручили молодому й недосвідченому працівникові, який у розмові зі мною признався, що не знає, де шукати нашого сина.
Коли найближчими днями його не знайдуть, я поскаржуся прокурору і міністру. Я цю справу так не залишу. У нашій країні не зникають безслідно люди. Ми втратили сон і спокій, а дружина зчорніла від горя. Прошу прискорити розшуки нашого сина.
Табурчак».
Спочатку я сторопіло дивився на скаргу, потім мені стало гірко, бо людина, яка не розумілася в тонкощах нашої роботи, звинувачувала мене в бездіяльності й фаховій неспроможності. Не чекав, адже розійшлися з Табурчаком мирно, а він затамував невдоволення.
Прикро: я лише почав працювати на новому місці і вже дав привід для скарги. Нікудишня рекомендація, хай навіть безпідставна. Три дні розшуку – строк невеликий, а в місті півмільйона мешканців. Невже Ольховий того не розумів? Я ще раз перечитав його резолюцію. Напевне, розумів, коли нема ніяких вказівок і висновків. Проте Табурчак добряче зіпсував мені настрій. Тепер треба зайти до майора.
У Дмитра Юхимовича накурено, хоч сокиру чіпляй. Сам він не палив, а дозволяв таку вільність у своєму кабінеті тільки Ольховому, нашому запальному, але не злопам'ятному начальнику відділу… Майор відчинив навстіж вікно й повернувся до мене. Обличчя його бліде й схвильоване.
– А вам не гикалось? – іронічно примружився він.
– Чого? – не зрозумів його.
– Бо через вас оцей дим, – скрушно похитав головою. – Табурчак поскаржився Ольховому, що досі не знайшли сина.
– Вже знаю. Отримав скаргу. Ну й тип! Передайте комусь іншому цю справу, – ображено сказав.
– Не тип, Арсене Федоровичу, а батько. Він – батько, – поправив мене майор і посміхнувся. – Ціна його недовір'ю – нуль. Ольховий теж так вважає.
– Не подобається мені Табурчак, – признався я, сідаючи за приставний столик.
Дмитро Юхимович гортав якусь справу, а я подумав, що під його керівництвом працюватиметься мені непогано, якщо відстоював, захищав своїх підлеглих і приймав гнів начальства на себе. Що вони говорили про мене? Якими аргументами він заспокоїв Ольхового, що той навіть не викликав мене на килим?
– Ви розповідайте, Арсене Федоровичу, – попросив Скорич, не відриваючись від справи.
Я почав із зустрічі з тренером Нагорняком, який згадав свого колишнього вихованця-боксера Василя Кисюру…
– Про Кисюру поки що не треба, – зауважив майор.
– Мені гарну звістку подав Загата.
– Яку? – Скорич одсунув папери.
– Саме сьомого числа у Шулешко пізно ввечері сварились якісь два чоловіки. Потім, десь близько дванадцятої ночі, один з них пішов.
– Цікаво, – покрутив головою Скорич. – Той, що залишився, звичайно, Табурчак. Так?
– Угу, але треба перевірити. І ще: планую завтра до обіду поїхати з Луциком на пляж. Той, що на дачах. Може, Хрипливого побачимо.
– Давайте. Він охоче згодиться, – посміхнувся майор. – Признатись, Арсене Федоровичу, мене дуже турбує доля Руслана. Із Хрипливим майже все відомо. Залишилися дрібниці, якщо не трапиться щось непередбачене.
– Чому Руслана, Дмитре Юхимовичу? – здивувався я. – Мені здається, йому ніщо не загрожує.
