Село не люди - Дашвар Люко (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗
Степан тихцем чарку хильнув, потім другу…
– Буде музика! І як заграв! Ничипориха аж посміхнулася в долоню.
– Ой, який ловкий похорон! От і мені б такий! І батюшка… І музика… І квіти! А яке рядно на підводу гарне поклали… Це ж – просто у рай!
Раїсу за підводою тягли. Роман ледь переставляв ноги сам по собі і, здавалося, взагалі нічого не бачив. Катерина з Людкою пленталися позаду всіх і за розпорядженням Залусківського тягли важкі торби з харчами для батюшки й тіток-півчих. Ревли, аж очі попухли.
На цвинтарі батюшка відправив службу, а тітки-півчі так гарно виводили чистими голосами, що шанівці заслухалися, захрестилися. «І нині, і прісно»… «Амінь»… Незчулися, як Раїса вирвалася. А її ж троє міцних чоловіків підтримували.
Татко кинувся Раїсі просто під ноги, вхопив. І якби не це, стрибнула би, бідолашна, у рівненьку одномісну яму.
– От йо… – татко перелякався. – Годі, годі вже, бабо! Не погань хлопцеві останню путь.
Мамка брови насупила: мовляв, які ж ти дурні слова знайшов, Льончику!
А Раїса на татка глянула:
– А й то! – прошепотіла. – Що ж це я?.. І знепритомніла.
Із цвинтаря шанівці поверталися групками. Мужики дмухали цигарками без фільтру, зупинялися, наливали по одній із пластикової пляшки, йшли далі. Жінки бігли попереду: треба стіл підготувати, скатертиною вкрити, тарілки позносити…
Непритомну Раїсу до села везли тією самою підводою, на якій годиною раніше лежала труна із Сашком. Роман ішов за підводою, і, хоч як Ничипориха не вмовляла його сісти, тільки хитав сивою головою: мовляв, відчепіться.
Край села татко зупинився, з подивом глянув у кінець вулиці Імені Леніна.
– Дивіться… Онде люди! – і показує мужикам на двох незнайомих чоловіків. А ті на місці тупцюються, між собою про щось говорять, а поряд – валізи стоять.
– Може, жити до Шанівки приїхали, – каже Тамарчин чоловік Федір.
– Я ще такої глупоти, йо…, не чув! – каже йому татко.
А Степан із плеча акордеона зняв та аж захлинувся з радощів:
– Приїхали… Приїхали! Ну, Маруся! Тепер ти мене не зачепиш!
Мужики йому:
– Та хто такі? Що їм тут треба? Степан аж підскакує:
– Учені люди! Мо', зі столиці… Я й сам точно не знаю.Мужики, чуєте? Зустрілися на автостанції в райцентрі, а вони кажуть: шукаємо справжню Україну. Щоб усе по-справжньому. З піснями, кіньми, хлібом-сіллю… Шукаємо традицій, обрядів… Я їх у Килимівку хтів затягнути, та вони як узнали про ваш курган… Уперлися! Кажуть, поїдемо туди, де курган…
– Археологи, – припустив Тамарчин Федір. – Копати будуть.
– Щось я лопат не бачу, – татко каже, а Степан із місця зірвався, та до людей.
– Ет, як би знати, що приїдуть! – кинув. – Могли б обряд того… поховання показати. А так – тільки поминки.
Татко на мужиків дивиться.
– Ходімо… – каже. – У нас на сьогодні плани помінятися не можуть.
Баби в Раїсиній хаті вже тарілками дзеленчали.
Розділ 3
Кандидат історичних наук Ігор Богданович Крупка вважав, що йому в житті пощастило. Батько – відомий український історик, хоча півжиття і провів у Москві, на Батьківщину повернувся на початку дев'яностих старим і вшанованим, усе бився, щоби виростити на дачі манго, і, хоч склерозив, сина не забув. Допоміг. Дозволив поритися у своїх чернетках. І у двадцять вісім Ігор Крупка захистив кандидатську. На зламі тисячоліть захистив – у двотисячному.
– Зв'язок між культурою та побутом на Придніпров'ї у до-гетьманські часи, – відповідав зі значенням худорлявий, як малозначущість, Ігор, коли хтось цікавився.
Від батька Ігорові дісталися не самі чернетки, але й засвоєна з дитинства аксіома: шануй свою землю, і вона тобі щастя родить. Малий Ігор пам'ятав, як під час московського періоду їхнього родинного життя батько-професор повертався зі вченої ради, кидав чорний портфель у коридорі, наливав на кухні «Московську», випивав, плювався і кричав:
– Кляті москалі! Навіть горілку доводиться москальську пити! Вижити мене звідси хочуть! І виживуть колись. Бо нема в мене під ногами опори. Нема землі рідної. От і знай, Ігоре!
Шануй свою землю, і вона…
– Щастя родить, – декламувало професорське дитя, а потім наївно пропонувало: – Папа, давай поедем на родную землю.
Професор теж переходив на вживану.
– Поедем, сын! Обязательно поедем…
– Когда?
– Вот на ноги встанем и поедем…
– Так ноги только на родине крепко стоят, – нагадував малий.
Професор дратувався, зачинявся в кабінеті, а Ігор біг на вулицю. Потім – до школи, ще пізніше – на історичний, звичайно, факультет університету. І все не міг розгледіти серед друзів і знайомих «клятих москалів».
Уперше Ігор відчув себе «хохлом» після розвалу Радянського Союзу. Батька випхнули на пенсію, а завідувач кафедри порадив:
– Ехали бы вы, Крупки, в Украину.
Студент Крупка перевівся до Київського університету, півроку винаймав квартиру на Подолі, а потім викупив її за батькові гроші. А скоро батько-професор із мамою-домогосподаркою й самі до Києва перебралися. Купили квартиру на Великій Житомирській, дачу у Вишеньках. Здихалися «клятих москалів».
Батько-професор вечорами гуляв київськими вулицями, повертався і звірявся дружині:
– Да, Тася! Киеву до Москвы далеко… Размах не тот! Эх, если бы не Горбачев… Мы б с тобой сейчас в Большом театре «Аиду» слушали.
– А мне тут нравится, Богдан, – втихомирювала професорську гординю дружина-росіянка. – А как тебя уважают! Разве этого можно было ожидать в Москве?
Знала жінка чоловікову слабину.
– Это точно! А знаешь, почему меня уважают? Потому что я преподавал в Москве! Понимаешь? Чувствуешь парадокс, Тася?
На відміну від батька, Ігорові московське минуле ні допомагало, ні заважало. Для докторської професорських чернеток було замало, тож Крупка-молодший викладав у приватному інституті, підпрацьовував експертом ув антикварному салоні, звідки потроху стягав «усілякий непотріб», як пояснював хазяїнові. Отой «непотріб» і став основою колекції старожитностей Крупки-молодшого. А коли професора, крім манго на дачі, вже не цікавило ніщо, Ігор спокійно перетяг до своєї оселі раритети, накопичені батьком. І зрозумів: любов до історії може зробити його багатим. Відтоді пошуки нових екземплярів для колекції стали метою, захопленням, збоченням і суттю життя худого й довгого, як голобля, Крупки-молодшого. Окуляри та виразка шлунка логічно доповнювали образ звихнутого колекціонера. Про курган під Шанівкою Ігор Богданович Крупка почув випадково. Від розхристаного дядька на автостанції у далекому райцентрі, куди занесла Крупку ностальгія за студентською юністю. А всьому виною – Денис Актубов. Разом Київський університет закінчували. Приліз у столицю зі свого Полісся, як вовкулака. І до Крупки… – Ігорьоха! Сурми чуєш?
– Які сурми?
– Пригод, пошуків, відкриттів!
Наче й не було десяти років після альма матер. Волосся в Актубова не порідшало, сало не висить, м'язи грають, очі блищать.
– У мене робота, потім іще одна робота, а потім… найголовніша робота, – Ігор пальці загинає.
– А в мене – джип! Місяць вільного часу, два ящики коньяку, диктофон і… -…і зуд у жопі! – Ігор йому.
– Точно! Сверблячка в жопі, – Денис сміється. – Поїхали, брате! Нащо нам чужі землі, ми й про свою мало знаємо.
– Докторську захищати готуєшся? – здогадався Ігор.
– Воно, воно… Селами поблукаємо, пісень назбираємо, емоцій позитивних нахапаємося, у землі пориємося…
Слово вилетіло. «Поритися – не зайве», – подумав Крупка. Перед антикварами вибачився, в інституті собі підміну знайшов і – гайда!
Того разу тільки до райцентру й доїхали. Джип зламався, Ігор застудився й засумнівався: може, дурне вигадали?
Денис три дні поїв друга горілкою з перцем, на четвертий сказав:
