Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора (читать лучшие читаемые книги .TXT) 📗
— Про що конкретно, Стівене? — спитав Метью, з посмішкою відриваючи очі від свого келиха з вином.
— Як на вашу думку, чи довго ви іще витримаєте отаке божевільне життя в умовах невсипущого й жорстокого контролю?
Посмішка Метью щезла вмить.
— Боюся, я не зрозумів твого запитання, Стівене.
— Ви удвох так до біса міцно тримаєтеся за кожну дрібницю. — Батько відсьорбнув вина і підкреслено втупився поглядом на кулак, що його мимоволі стис Метью над краєм свого келиха. — Отакою міцною хваткою, Метью, ти можеш, сам того не бажаючи, зруйнувати те, що любиш більше за все на світі.
— Я про це подумаю, — пообіцяв Метью, ледь стримуючи себе. Я розкрила було рота, щоб вгамувати ситуацію.
— Не намагайся щось виправити, люба, — мовив батько, щойно я встигла рота розкрити.
— Та я й не збираюся, — слабко заперечила я.
— Ні, збираєшся, — сказав Стівен. — Твоя мати тільки цим і займається, і в тобі я теж бачу ознаки такої схильності. Це — моя єдина можливість поговорити з тобою як з дорослою людиною, Діано, тому я не буду підсолоджувати слова, від яких тобі — і йому — стає некомфортно.
Батько засунув руку до своєї куртки і видобув із неї брошурку.
— Ти також намагаєшся все полагодити і залагодити, Метью.
«Новини з Шотландії», йшлося дрібним друкованим шрифтом над заголовком великими літерами: «ПРОКЛЯТТЯ ДОКТОРУ ФІАНУ, ВІДОМОМУ ЧАКЛУНУ, ЯКОГО СПАЛИЛИ В ЕДИНБУРЗІ НАПРИКІНЦІ СІЧНЯ».
— Усе місто тільки й говорить, що про шотландських відьом, — сказав батько, підсунувши брошуру до Метью. — Але створіння розказують зовсім іншу історію, аніж теплокровні. Вони кажуть, що великий і страшний Метью Ройдон, заклятий ворог відьом, пішов супроти Конгрегації і намагається врятувати засуджених.
Пальці Метью, що гортали книжечку, завмерли.
— Не варто вірити всьому, що чуєш, Стівене. Лондонці люблять безглузді й безпідставні плітки.
— Як на двох істот, схиблених на контролі, ви створили собі цілу купу проблем. І ваші проблеми на цьому не скінчаться. Вони підуть слідом за вами, коли ви повернетеся додому.
— Єдине, що піде слідом за нами з 1591 року в наше сьогодення, — це Ешмол-782, — сказала я.
— Ви не зможете забрати з собою книгу, — емоційно наголосив батько. — Її місце тут. Ви вже й так достатньо сильно викривили час, бо пробули в минулому надто довго.
— Ми поводилися вкрай обережно, татку — відказала я, прикро вражена його критикою.
— Обережно? Ви вже тут сім місяців. Зачали дитину. Найдовше я бував у минулому два тижні. Ви більше не подорожувальники в часі. Ви допустили одне з найсерйозніших порушень у сфері польових антропологічних досліджень: ви приросли до місця, породичалися з ним та його мешканцями.
— Я вже бував тут раніше, Стівене, — спокійно сказав Метью, хоча його пальці нервово барабанили по стегну. Це завжди було поганою ознакою.
— Я про це знаю, Метью, — відказав батько. — Але ви ввели в минуле надто багато нових перемінних величин, і воно тепер не зможе залишатися таким, яким було досі.
— Минуле й нас змінило, — сказала я, — впевнено зустрічаючи сердитий погляд батька. — Тому цілком логічно, що і ми на нього справили вплив.
— І ти гадаєш, що це нормально? Часова подорож — це серйозна справа, Діано. Навіть для короткого візиту потрібно мати план, до якого має увійти і такий пункт: залишити після себе все точнісінько так, як було до вашого прибуття.
Я нервово завовтузилася в кріслі.
— Ми не збиралися тут залишатися надовго. Але одне потягнуло за собою друге і ось тепер…
— І ось тепер ви збираєтеся залишити по собі безладну плутанину. Можливо, вас удома також чекатиме плутанина, коли ви повернетеся. — Батько обвів нас суворим та серйозним поглядом.
— Я все зрозуміла, татку. Ми напартачили й облажалися.
— Так, — тихо сказав він. — Можете поговорити про це, поки я сходжу до «Капелюха Кардинала». Якийсь чоловік на ім’я Гелоуглас познайомився зі мною при дворі. Каже, що він родич Метью і пообіцяв познайомити мене з Шекспіром, оскільки моя донька не захотіла цього робити. — Батько потріпав мене по щоці. Було в цьому жесті й розчарування, і прощення. — Не чекайте на мене. Займіться своїми справами.
— Невже ми дійсно облажалися, Метью? — Я окинула подумки останні два місяці: зустріч із Філіпом, прорив лінії оборони Метью, знайомство з Гуді Альсоп та іншими відьмами, дізнання про те, що я — ткаля, дружба з Мері та паннами з Малої Страни, взяття під опіку Джека та Енні, які зайняли місце не лише в нашому домі, а й в наших серцях, знаходження манускрипту Ешмол-782 і, звісно ж, зачаття дитини. Моя рука знову охоронним жестом опустилася на живіт. Ніщо з переліченого я не могла змінити, навіть якби хотіла і мала можливість.
— Важко сказати, серденько, — серйозно відповів Метью — Час покаже.
— Гадаю, нам уже час піти зустрітися з Гуді Альсоп. Вона допомагає мені виткати заклинання для повернення в майбутнє. — Я зупинилася перед батьком, стискаючи в руках свою скриньку заклинань. Мені й досі було якось ніяково й некомфортно біля нього після лекції, яку він прочитав нам із Метью учора ввечері.
— Та вже пора, — погодився батько, засовуючи руку до куртки. Він і досі носив її, як сучасний чоловік: знімав тієї ж миті, коли заходив до приміщення і закочував рукави своєї сорочки. — Не думаю, що ти сприйняла хоча б одну з моїх підказок. Мені не терпиться зустрітися з досвідченою ткалею. А коли ти, нарешті, наважишся показати мені що у тебе там, у скриньці?
— Якщо ти цим зацікавився, то чому ж раніше не спитав?
— Ти так ретельно маскувала її під отим своїм тонким покривалом, що мені здалося, наче ти хочеш, щоб про скриньку ніхто не дізнався, — відповів батько, коли ми спускалися сходами.
Коли ми прибули до парафії Сен-Джеймс Гарлікхайт, двері нам відчинив привид Гуді Альсоп.
— Заходьте, заходьте, — сказала відьма, манячи нас пальцем до свого крісла біля каміна. ЇЇ очі яскраво світилися і збуджено іскрилися. — Ми вже давно на вас чекаємо.
У неї зібралася вся громада відьом, що порозсідалися хто де.
— Знайомтеся, Гуді Альсоп, це — мій батько, Стівен Проктор.
— Ага, ткач, — сказала Гуді і аж засяяла від утіхи. — А ви водянистий, як і ваша донька. — Батько, як і зазвичай, засоромився і тримався позаду мене і здебільшого мовчав, коли я представляла його присутнім. Усі жінки посміхалися й кивали головами, хоча Кетрін довелося повторити все знову для Елізабет Джексон, яку дивний акцент мого батька збив з пантелику.
— Ми про декого забули! Може, все ж таки скажете нам, як звати вашу істоту? — І Гуді Альсоп дивилася на плечі мого батька, де слабо виднівся силует лелеки. Я його ніколи раніше не помічала.
— Невже ви помітили Бену? — здивовано спитав мій батько.
— Аякже. Він примостився на ваших плечах, розправивши крила. Мій родинний дух, тобто фамільяр, не має крил, хоча я міцно пов’язана з повітрям. І, підозрюю, саме завдяки цьому мені досить легко вдалося приручити її. Коли я була малою, до Лондона завітала одна ткаля, чиїм фамільяром була гарпія. Її звали Елла, і вона дуже важко піддавалася дресируванню.
Привид Гуді Альсоп проплив повз мого батька, тихенько співаючи до лелеки, що ставав дедалі виразнішим.
— Може, ваш Бену вмовить вогнедишного дракона Діани сказати своє ім’я. На мою думку, це значно полегшило б повернення вашої доньки до свого часу. Треба, щоб тут не лишилося жодного сліду її фамільяра, бо той слід тягнутиме її назад, до нинішнього Лондона.
— Оце так… — ошелешено мовив батько, з трудом усвідомлюючи все, що звалилося на нього за останні кілька хвилин: громада відьом, привид Гуді Альсоп і той факт, що його таємницю виставили на загальний огляд.
— Хто ви? — ввічливо спитала Елізабет Джексон, боячись, що щось недочула.
Мій батько відсахнувся і уважно поглянув на Елізабет.
— А ми вже зустрічалися раніше?
— Ні. Ви розпізнали не мене, а воду в моїх жилах. Раді зустріти вас у нашій компанії, пане Проктор. Давненько вже Лондон не бачив відразу трьох ткачів у своїх стінах. Усе місто буквально гуде.
