Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович (книги без регистрации TXT) 📗
"На Покутю за Галичем 3 милі, на горі над Тисьменицею 1 була церква з тесаного каменя, поставлена, як казали, двома братами з бояр руських. Коли молодший брат відступив від православної віри і пристав до зловірної латинської, половина церкви, ним збудована, до фундаментів упала і розвалилась, а половина старшого брата стояла до р.1611. Тоді Януш Потоцький, воєвода брацлавський, велів розібрати й ту половину, що лишилася, на будову "пирга се єсть башни" в місті своїм Єзуполі. Коли він з жінкою поїхав подивитися, як її розбирають, великий вітер вхопив їх і трохи що не вкинув з возом і кіньми до ріки. Він, невважаючи на це, не припинив розбирання, доки не збудовано башту, як він хотів. Коли ж з тої башти вперше звелів він з гармат стріляти, впала вежа аж до споду" (л. 50).
1 На боці: під Єзуполем, під с. Ганнусівкою.
"В Кам’янці-Подільському у внутрішнім городі єсть дерев’яна церква Покрови, поставлена кн. Коріятовичами — там їх тіла лежать, і вона стоїть досі: "Епарх або староста", Брезкий на ім’я, лютеранської єресі, не тільки що заборонив священикам правити службу, але в наругу православній вірі ще й коней велів там поставити. Другого або третього дня велів вивести коней, щоб подивитися на них, як то мав звичай, але як їх вивели, виявилось, що вони всі сліпі. Дуже розсердивсь і, не беручи на розум сили божої, задумав церкву зруйнувати. Тоді Бог, не терплячи образи церкви своєї матері, затьмив і йому самому очі сліпотою. Тоді "епарх", зрозумівши кару божу, очистив церкву і, покликавши православних священиків, віддав їм, щоб далі в ній служили, як перед тим. Тоді став видіти, за те таку уставу священикам видав — випросивши на підтвердження королівську грамоту, аби кожного свята і кожної неділі один з міських священиків по черзі відправляв там службу, а як не відправить, то староста візьме дві яловиці з міської череди за попову вину" (л. 29).
Приклад чудесного покарання православного магната за знущання над православним монастирем:
"Року 1629 січня 26 записав я, Петро Могила, архімандрит і т. д. від багатьох достовірних свідків, від митрополита Ійова Борецького, самовидця цього чуда, і від братії Межигірського монастиря. Року 1614 Василь Воронич, писар земський київський, захопив озеро Межигірського монастиря, Косор на ім’я: прогнав монахів і їх людей з сітьми і послав своїх. Ігумен межигірський Гедеон з братією всяко просили його, щоб він відступив від того озера, бо ніколи воно до нього не належало, а монастир з давніх часів годувався цілий рік рибою з того озера, але Воронич не слухав і навіть погрозив: "Коли здибаю (на озері) ченця з вашого монастиря, як злодія, велю його повісити". Тоді ігумен наказав ченцям піст і молитву: рано сто поклонів, стілько ж у полудні і ввечері. Коли почали співати в церкві молебні всім собором, приходить слуга Воронича і просить ігумена й братію помолитись за нього, бо того дня він тяжко захворів, так що не знати, чи й застане ще його живого. Почали правити молитву, коли приходить інший посланець — кликати, щоб ігумен прийшов з братією і посвятив над ним оливу. Ігумен пішов і посвятив, але хвороба не проходила. Хворий признав свій гріх перед ігуменом, вернув монастиреві озеро і сіті свої, і страву, привезену для робітників, і так помер". Це останнє слово потім зачеркнене, і Могила дописав подробиці тяжких передсмертних мук. По цім коротке поучення: "Написав я це, аби побачили всі, хто кривдить монахів, як скоро мститься Бог за своїх вибранців, що кличуть його вдень і вночі" (л. 3).
Популярною темою легенд і оповідань була дивна доля Острозьких: як звівся цей рід і маєтки його перейшли до католицьких рук.
По смерті кн. Олександра Острозького вдова його з дому Костків, прославлена своєю католицькою ревністю, за намовою своїх дорадників-єзуїтів вигнала 1610 року з парафії православного священика (з дальшого виходить, що мова тут про місто Ярослав, що належав до цієї кн. Острозької, а відставлений священик — це Лаврентій Зизаній).
Посадила на його місце "одступника" і силкувала своїх підданих, щоб прийняли унію: садила до в’язниці, накладала грошові кари й інші біди їм чинила. Але піддані все зносили, за 12 років ніхто з них не відступив від православної віри, і нарешті Бог припинив цю пробу їх: в самий день, як ту церкву відібрано, в великий четвер перед Великоднем родичка княгині, також з родини Костків, латинська ігуменя, заснувши ввечері по молитвах своїх, побачила мужа благообразного і світоносного, і він наказав їй іти до сестри і остерегти, що вже Господь не буде далі терпіти її знущань над руссю і спустіння церкви своєї, і коли вона церкви православним не поверне і не лишить їх надалі в спокою, нагло помре лютою смертю.
Як прийнято в агіографічній літературі, ігуменя і раз, і другий не надала значення цьому видінню, ще за третім разом той "муж c яростію" загрозив їй, що коли вона зараз не остереже сестри, то рано помре сама, за нею сестра і все місто пропаде. Тоді ігуменя веліла зараз запрягти коней і поїхала вночі до сестри. Та, вислухавши, скликала рано своїх ієзуїтів, й ігуменя розповіла їм усе під присягою.
Єзуїти вважали її за святу людину і не сумнівалися в правдивості її слів, "але з зависті і гніву, що мають на православіє", веліли їй нікому того не оповідати, а княгині так сказали: "Краще вернути русі церкву, ніж би ти мала через те щось потерпіти, але не треба, щоб вони знали, що сталось, аби з того не укріпилася руська віра; зробимо таке: покличемо старшину міста, нашої віри, і наустимо їх, щоб вони покликали міщан руської віри і, нібито жалуючи їх стражданням за віру, намовили їх іти до тебе і просити, щоб ти вернула їм церкву, а вони, мовляв, з свого боку проситимуть за них; ти ж наче упрошена ними це зробиш, і ніхто не знатиме, що сталось".
Так і намовили вони католиків, і ті, покликавши руських міщан до магістрату ("в притор" — як у Євангелії про Пілата), говорили з ним так, як їм сказали ієзуїти. Але православні боялись стягнути на себе нові кари від княгині і говорили їм: "Знаєте, панове, скільки ми витерпіли від пані нашої і від вас за православну віру і за цю церкву, що ви нам силою відібрали на великий жаль наш. Скільки разів ми прохали її, кроваві сльози проливаючи, і своїми проханнями тільки до гніву її приводили. І тепер боїмось і не хочемо її прохати, аби не підняти на себе ще гіршої нагінки". Ті їм відповідали: "Повірте нам, що не буде вам нічого злого; ми певні, що коли нині підете з нами і ми попросим її, вона сповнить наше прохання, і вернемося від неї з потіхою". Тоді православні сказали: "Нехай буде воля господня, перетерпіли ми вже для нього великі біди, нехай робить з нами, що хоче, ми готові й померти за святу віру східну, ідемо з вами, як радите".
Так і пішли до княгині разом, ляхи і русь. Вона ж, нібито нічого не знаючи, своїм звичаєм, але не з гнівом, як бувало, але спокійним голосом сказала до них: "Що ж це ви, схизматики, панове русь1, може, пізналисьте правдиву віру, хочете залишити свою схизму і з тим приходите?" і т. д. Вони ж однодушно почали прохати, щоб їм повернено церкву і дозволено мати при ній православного священика. Княгиня, заплакавши2, сказала: "Я думала, що ви пізнали правду і прийшли приєднатися до нашої віри; але коли ви такі уперті3, нехай уже сам Бог нас напутить на свою правду, як хоче, а я вам церкву вашу вертаю, тримайте при ній священика вашої віри не уніата і за мене Бога моліть". Вони, почувши це над усяке своє сподівання, бо княгиня заклялася, що в її маєтку, в Ярославі, поки вона жива, не буде церкви неуніатської, — подякували Богові, що обернув її серце, і, поклін її віддавши, з подякою й утіхою вернулись до своєї церкви. Ігуменя ж, бувши при тім, як вони прохали княгиню і вона дозволила їм мати православного священика, сказала тим русинам: "Я вам скажу і священика, щоб ви взяли до своєї церкви". Вони сказали: "Добре, пані, тільки аби православний, бо уніата не хочемо". Та відповіла: "Не уніата, але вашої віри скажу вам, котрого, і ви знаєте добре", — і назвала їм Івана з Рижкової Волі 4, що за милю від Ярослава.
