Будденброки - Манн Томас (читать хорошую книгу txt) 📗
Ганно ще хвилину сидів, схиливши голову на груди і склавши руки на колінах. Потім піднявся і закрив рояль. Він був дуже блідий, коліна в нього підгиналися, очі пекло. Він пішов до сусідньої кімнати, простягнувся на шезлонзі і довго лежав не рухаючись.
Потім, після вечері, Ганно зіграв з матір’ю партію в шахи, що скінчилася внічию. Але ще й після півночі сидів при свічці у своїй кімнаті перед фісгармонією і подумки, бо так пізно йому забороняли грати, щось компонував, обіцяючи собі встати завтра о пів на шосту і приготувати хоч найнеобхідніші уроки.
Так минув день у малого Йоганна.
Розділ третій
З тифом справа стоїть так.
Людина почуває себе пригніченою, це почуття швидко поглиблюється і переходить у безсилий розпач. Водночас настає фізична кволість, що опановує не тільки м’язи й жили, а й поширюється на внутрішні органи, особливо на шлунок, який гидливо відмовляється приймати їжу. Людину змагає сон, та хоч яка вона втомлена, а спить неспокійно, чуйно, тривожно; той сон не підбадьорює її. Голова болить, стає важка й туманіє. Руки й ноги ниють. Часом, без жодної на те причини, іде з носа кров. Це початок.
Потім хворого нападає лихоманка, все тіло тремтить, зуби цокотять, — це ознака, що гарячка швидко збільшується. На грудях і на животі виступають червоні плями завбільшки з горошину; коли натиснути на них пальцем, вони зникають, але відразу з’являються знов. Пульс прискорений, він досягає до ста ударів на хвилину. Так, при температурі сорок градусів, минає перший тиждень.
Другого тижня голова перестав боліти, не ниють уже руки й ноги, натомість посилюється запаморочення, а у вухах так шумить, що хворий погано чує. Вираз обличчя в нього тупий, рот розтулений, очі тьмяні й непритомні. Свідомість притьмарена; хворого й далі змагає сон, але він не спить, а тільки поринає у важке забуття і часом марить, голосно й неспокійно. Через свою мляву безпорадність він стає бридко неохайний. Ясна, зуби і язик хворого вкриває чорний слиз, який отруює віддих. Хворий лежить горілиць з надутим животом. Він безсило зсувається з подушок, розкидає ноги. Весь його організм працює прискорено, квапливо, але ненадійно. Він дихає часто, уривчасто, пульс пришвидшується до ста двадцяти ударів на хвилину. Очі приплющені, щоки не палають уже з гарячки, як спочатку, а набирають синюватого відтінку. Червоних плям з горошину завбільшки на грудях і на животі стає ще більше. Температура досягає сорока одного градуса…
Третього тижня кволість доходить до найвищої межі. Хворий уже не марить уголос, і ніхто не знає, чи дух його занурився в чорну порожнечу, чи, звільнившись від тілесних страждань, ширяє в далеких сферах глибокого, тихого сну. Жоден звук, жоден порух не зраджує таємниці. Тіло його лежить нечутливою колодою. Настає криза…
У деяких хворих діагноз важко визначити через особливі обставини. Припустімо, наприклад, що перші ознаки хвороби — пригніченість, кволість, відсутність апетиту, неспокійний сон, біль голови, — вже не раз бували в хворого ще тоді, як він — надія всієї родини — ходив зовсім здоровий. У такому випадку раптове загострення їх нікому не видається чимось незвичайним. А все ж добрий лікар з солідним запасом знань, ну хоча б доктор Ланггальс, красень Ланггальс з маленькими, зарослими чорними волосинками руками, швидко визначить хворобу, а поява фатальних червоних плям на грудях і на животі додасть йому певності. Він не сумніватиметься, що йому робити і які давати ліки. Він накаже покласти хворого в просторій, добре провітрюваній кімнаті, де температура не повинна перевищувати сімнадцяти градусів. Вимагатиме, щоб його тримали у винятковій чистоті і якомога частіше обертали — треба, поки можна, вберігати його від пролежнів, що часом буває дуже важко зробити. Радитиме, щоб хворому постійно витирали рота мокрою серветкою, з ліків приписуватиме суміш йоду з йодистим калієм і хініну з антипірином, а насамперед, оскільки шлунок і кишки дуже вражені хворобою, — легеньку й поживну дієту. Виснажливу гарячку він збиватиме купелями, які хворому робитимуть часто, що три години, навіть уночі; воду в ванні охолоджуватимуть поступово, починаючи з того кінця, де ноги. І після кожної купелі накаже давати хворому щось міцне і збудливе — коньяк або шампанське…
Але всі ці засоби лікар застосовує навмання, ніби пробує, чи вони взагалі можуть якось подіяти, принаймні він не певний, чи вони мають якусь користь, сенс і мету. Бо лікар не знає головного, в одному питанні — жити чи не жити хворому — він до третього тижня, поки не настане криза, такий самий темний, як і всі. Йому невідомо, чи хвороба, що зветься тифом, у цьому випадку виявиться тільки лихою пригодою, прикрим наслідком зараження, якого не важко було б уникнути і яке можна ліквідувати науковими засобами, а чи це просто форма визволення, шати смерті, що могла б так само з’явитися в іншій масці і проти якої ще не виросло ніякого зілля.
З тифом справа стоїть так: у своєму маренні, в гарячці й непритомності хворий чує виразний, підбадьорливий голос життя. Той голос, дужий, свіжий, доганяє його дух, що вже далеко зайшов незнаним, палючим шляхом, який веде в тінь, у прохолоду і в спокій. Людина прислухається до того дзвінкого, бадьорого, трохи глузливого голосу, що кличе її вернутися в світ, який вона так далеко залишила за собою і який уже забула. І якщо їй стане соромно за свою легкодухість, якщо в ній знов прокинеться відвага, енергія, радість і любов, прокинеться почуття обов’язку і приналежності до того глузливого, строкатого, брутального світу, який вона лишила, то хоч як би далеко зайшла людина незнаним, палючим шляхом, вона повернеться і буде жити. Та якщо вона здригнеться з ляку й огиди, почувши голос життя, якщо у відповідь на той веселий, вимогливий звук вона тільки похитає головою, відмахнеться, навіть не обернувшись, і поспішить далі шляхом, що веде до втечі, — тоді, певна річ, вона помре.
Розділ четвертий
— Ти не маєш слушності, Гердо! — вже всоте з докором у голосі проказувала засмучена панна Вайхброт.
Вона сиділа на канапі у вітальні своєї колишньої учениці Герди Будденброк, де, крім неї і господині, були ще пані Перманедер, її дочка Еріка, бідолашна Клотільда і три дами Будденброк із Брайтештрасе. Зелені стрічки чепчика спадали їй на вузькі плечі. Одне плече вона звела якомога вище, щоб можна було вимахувати рукою, над столом, — така маленька зробилася Зеземі на сімдесят шостому році життя.
— Ти не маєш слушності і, дозволь тобі сказати, погано робиш, Гердо! — ще раз мовила вона схвильованим, тремтячим голосом. — Я стою вже однією ногою в могилі, дні мої пораховані, а ти хочеш мене… хочеш нас покинути, розлучитися з нами назавжди… Якби ти їхала погостювати в Амстердам… але назовсім! — Вона похитала своєю старою пташиною голівкою, і її розумні карі очі посмутніли. — Правда, ти багато втратила…
— Ні, вона втратила все, — сказала пані Перманедер. — Ми не повинні бути егоїстами, Терезо. Гер да хоче їхати і поїде, нічого не вдієш. Вона приїхала сюди з Томасом двадцять один рік тому, і всі ми її любили, хоч були, мабуть, їй гидкі… Авжеж, Гердо, не відмагайся! Але Томаса більше немає і… нікого немає. А що ми для неї? Ніщо. Нам прикро, але їдь з богом, Гердо, дякую тобі, що ти не поїхала ще тоді, як помер Томас…
Вони сиділи після вечері за круглим столом. Була осінь. Малий Йоганн (Юстус-Йоганн-Каспар), виряджений на той світ з щедрими благословеннями пастора Прінгсгайма, уже з півроку лежав на кладовищі під хрестом з пісковина і родинним гербом. За вікнами шурхотів дощ у майже безлистих деревах алеї. Час від часу вітер шпурляв ним у шибки. Всі вісім жінок були одягнені в чорне.
Це були невеличкі родинні сходини, прощальні сходини: Герда Будденброк лаштувалась виїхати з міста, вернутися в Амстердам, щоб, як колись, грати дуети з своїм старим батьком. Тут її вже ніщо не тримало. Пані Перманедер нічим не могла її спинити від такого наміру. Вона змирилася з ним, хоч у душі й почувала себе дуже нещасною. Якби вдова сенатора Будденброка лишилася тут, не забрала свого майна і зберегла своє місце в суспільстві, можна було б ще якось підтримувати престиж родини…
