Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович (библиотека электронных книг .txt) 📗
Як то співалося:
Чом кинувся я за ордою й за ханом під Берестечком, нащо покинув військо своє? Знав, що стоять міцно й незрушно, і вистояли б, аби не сполошилися від одної іскри. Народе мій, чому такий легковірний? Спалахуєш на добре, але й на зло теж. Чому, чому, народе мій?
Ще в переддень битви татари за звичаєм кинулися полоскотати ворога і зав’язали герці на полі між військами. Від’їхали звідти з темним передчуттям невдачі. Мали прикмету: в який бік упаде перший татарський воїн. Коли головою до ворога — на звитягу, коли ж до своїх — на поразку. Трапилося так, що якийсь татарин налетів на гусара, той ударив його списом, і верхівець упав навзнак — головою до своїх.
Настав день битви. Велетенські війська виступили одне проти одного і так стояли півдня, не рушаючи, бо я не велів починати бою, поки ворог сам не кинеться на нас, а король і собі тримав своє військо, не пускаючи його вперед. Хто слабіший — не витримає. Лякаючись фортелів Хмельницького, панство вже надумувало відкласти бій на завтра, і тоді король, аби не допустити військо своє до упадку духу, звелів грати в сурми, чотириста ксьондзів вийшло в передні лави і розпочали урочистий спів на честь Богородиці, гримнуло разом кілька десятків гармат, дванадцять полків кварцяного війська і чотири ополченські рушили проти середини козацького війська, де я поставив Матвія Гладкого, який усе хвалився чисельністю свого полку, і наказного полковника київського Тишка Нагорного, бо Антон Жданович ще не вернувся від султана, де був у посольстві. Орда трималася віддаля за нашою серединою, аби встигнути доскочити в те місце, де козацтво пожене шляхту, як то воно за звичаєм бувало в усіх моїх битвах. Та коли ревнули страшним ревом гармати і встала над бойовищем чорна хмара, яку щораз шарпали криваві вогняні пасмуги, коли розлігся над полем дикий гук, іржання коней, ревище переляканих волів, зойки перших поранених, коли потекли червоні потоки крові, виросли цілі купи трупів у свитках, у панцирах, з голими шаблями і з рушницями в закляклих руках, коли полетіли по полю оскаженілі коні, що волочили конаючих своїх їздців, непереможний козацький чотирикутник, яким трималося все моє величезне військо, розступився, розпався на дві половини, відкрив широке поле для кварцяних полків, де вигарцьовував сам князь Вишневецький, а слідом за ним ще один недруг козацький — Конецпольський. Орда, що звикла ховатися за козацькими спинами, опинилася увіч з роз’юшеним панством, яке вже засмакувало перемогою і рвалося вперед. Хан, який від свого шатра з високої могили стежив за битвою, гукнув: «У козацькому війську зрада!» — кинувся на коня і прожогом вдарився навтьоки. За ним пустилися жужмом усі його придворні, мурзи, а тоді й уся орда, кидаючи гарби з жінками й дітьми, всі свої статки, недужих і навіть мертвих, хоч Коран і забороняє лишати правовірних без погребу.
Весь лівий край мого війська вмить виявився оголений, горби, які я віддав ханові, заповнилися ворожою силою, я втратив спільника, поставив перед знищенням усе своє незахищене військо і тепер не знав, чи мені мерщій шукати винуватців, які розірвали табір посередині без мого веління, чи пробувати зупинити Іслам — Гірея з його воїнством.
Скаламучення змислів ще не минуло в мене. Мав би зостатися з військом, покарати боягузів і зрадників, утяти голову Гладкому за самочинство, зробити те саме з Тишком, якого підняв без заслуг, та ще й не знаючи, що він потаємно нобілітований королем і названий паном Гурським, аби позбутися того хлопського наймення — Нагорний.
Я ж кинувся за ханом. Лишив за себе наказним гетьманом Филона Джелалія, звелів готуватися до битви назавтра, пообіцяв привести назад орду і з тридцятьма козаками, Демком і Виговським поскакав услід за втікачами.
Хан відскочив од Берестечка мало не на три милі. Зоставив своє шатро, подароване йому султаном, срібний барабан — бата, яким скликано його воїнів, золочену карету і коштовний дзигар з репетицією.
Вночі хана я не розбудив, а на ранок візир його сказав, що Іслам — Гірей тяжко схорований і нікого до себе не підпускає. Нікого, але ж не мене! Я проломився крізь огланів, вилускав хана з його соболиних хутр, став перед ним, як кара втілена, і він цього разу не нападав на мене, був ще й досі знетямлений, кривився чорногубо, ковтав слину, не погрожував спілкою з королем і не хвалився своєю вельможністю. «На всіх нас найшло затемнення, — мовив він, пережовуючи слова, — жах опанував татар, і вони сьогодні вже не можуть думати про битву. Зоставайся в мене, взавтра радитимемось».
— Про віщо ж радитися? — гукнув я. — Поле жде воїнів!
Хан мовчав. Не мав куди квапитися. Вся орда була з ним, ціла й голодна до здобичі, але не до тої, за яку треба платити кров’ю, а до дурної й дармової.
Всю ніч лютувала злива, так, ніби Бог хотів змити з землі кров, пролиту людьми. Козаки десь чекали свого гетьмана, збили свої вози в залізний чотирикутник і почали окопуватися в своєму безмежному таборі коло Пляшівки. За одну ніч з трьох боків, де не було болота, зроблені були такі шанці, що їх не здолала б ніяка сила.
Всю суботу козаки знов ждали свого гетьмана і не могли діждатися. Хан не йшов сам і не пускав мене. У суботу лякав дощем, у неділю обдурював мене обіцянками, в понеділок прибрав увесь мій супровід, приставив до мого намету озброєних огланів і велів сказати, що таким чином оберігає мені життя. Від кого й навіщо? Я рвався на волю, проклинав себе за те, що сам ускочив у пастку, домагався побачення з ханом, а той не з’являвся, тільки підсилав для втішання то свого візира Сефер — казі, то мого Виговського.
— Козаки б’ються, — заспокоював мене писар, — ніяка сила їх не сколихне, гетьмане. Хіба їм лякатися смерті? Народ, як ящірка, завжди готов пожертвувати хвостом, аби зберегти голову.
— Де ж та голова? — гірко посміявся я. — Чи не твоя, пане писарю? Бо за мою вже й ламаного шеляга ніхто не дасть. Був гетьман і пропав. Сам себе занапастив.
— Викупимо тебе в хана, — заспокоїв мене Виговський. — Вже послав я до Чигирина за грошима.
— Викупиш? А хто ж мене продавав?
— Хана тепер задобрити можна хіба що золотом.
Так я обплювався, не розтуляючи рота.
Прискочив Демко, якого я послав під Берестечко, приніс вість про те, що козаки оточені, до них тепер не проб’єшся, однак стоять твердо і триматися можуть довго. З Демком прийшла ще сотня козаків, що зуміли вимкнути з обозу в час нічної вилазки, яку затіяв Богун, перебивши чимало найманців. Вони повітали мене щиро, хоч і стримано:
— Чолом, гетьмане.
— Чолом, батьку.
— Чолом вам, ділки, Не там ваш гетьман, де його ждуть.
— А ждуть — таки тебе, батьку.
— Бо без голови нічого й не зробиться!
— А тут ще пани тиснуть. Гармати звозять з усього королівства.
— Козаки готові в огонь і воду, а сидіти нерушно і на світ не визирати — хто ж то зможе!
— Вже там гукають і на тебе, батьку.
— Хочуть іншого гетьмана.
— Ти ж туди тепер хіба з неба спустишся, бо так не доб’єшся.
Вже я знав те й сам. Поміг би мені хіба що хан, та він затявся, що не зможе завернути орду.
— Орда як звір без голови, — мовив він кволо. — Як біжить, то вже не вертає.
Ще й як вертає, коли добре вдарити, подумалося мені, та я змовчав, бо й що міг без сили? Пообіцяв ханові заплатити половину тих грошей, які він вимагав за похід, а сам з козаками поскакав до Паволочі збирати військо з околиць, знімати полки з литовської сторони, йти на виручку під Берестечко.
Весь той тиждень бурі й зливи небачені лютували над землею, дні для мене летіли, як посвист вітру, а там, на берестецькому полі, стали вони й не днями, а кривавою безкінечністю.
Десь у лісі перепинив нам шлях залом від бурі, дерева поламані, потрощені, повалені, сплетені гіллям, як убиті обіймами, ні кінця ні краю не було тій перепоні, козаки роз’їхалися в боки шукати проходу, а я зійшов з коня і став перед великим старим дубом, вивернутим з корінням. Стояв, знявши шапку, дощ мочив мені чуприну, холодив голову, та не охолоджував розпаленого мозку. Був я мов оце старе дерево. Чи немає якогось порятунку для цього велетня? Яке б чудо могло знову вкорінити його, щоб зазеленів він, розкинувши ще ширше шатро свого гілля, яка сила людська й нелюдська, Божа чи диявольська, спроможна Ha таке? Чи й мене отак вирвано й кинуто, пожбурено, знищено? Я впав грудьми на дерево, обхопив руками шершавий чорний стовбур, плакав і благав: «Підведись і підведи мене, оживи сам і оживи мене, налийся силою і дай сили мені!» Безмовність сили, тяжка покірливість. Дуб не мав наміру ні поворухнутися, ні стрепенутись. Йому подобалася нерухомість. Він уже западав у сплячку, у вічність, і треба було мерщій утікати від нього, щоб не заволоділа безрадна нерухомість і мною.
