Фараон - Прус Болеслав (читать книги без .txt) 📗
Сонце світило, на небі не було жодної хмарки, та, незважаючи на це, денне світло потьмарилося і війнуло холодом.
— Дайте сюди ще одну балку!.. — гукали ті, що штурмували храм. — Брама піддається!..
— Дужче!.. Ще раз!..
Натовп довкола ревів, мов буря… То там, то там почали відколюватися від нього невеликі гурти і приєднуватись до нападників. Врешті вся маса народу поволі підступила до храму.
Надворі, хоч це ще був тільки полудень, почало темніти; в садах храму Пта заспівали півні. Але юрба вже так ошаліла, що мало хто помічав ці зміни.
— Гляньте! — вигукнув якийсь жебрак. — Наближається судний день… Боги…
Він хотів сказати ще щось, але хтось ударив його палицею по голові, і він упав на землю.
На мури храму почали вилазити голі, але озброєні люди. Офіцери наказали воїнам приготуватися, певні, що незабаром доведеться підтримати штурм простолюду.
— Що це таке? — перешіптувалися воїни, вдивляючись у небо. — Хмар немає, а проте світ — мов під час бурі.
— Бий!.. Ламай!.. — галасували під храмом.
В цю хвилину на терасі над брамою з’явився Гергор, оточений почтом жерців та знатних сановників. На найдостойнішому верховному жерцеві було золоте вбрання й митра Аменготепа, обвита царським уреєм.
Гергор глянув на величезний натовп народу, що оточував храм, і, нахилившись до нападників, мовив:
— Хто б ви не були, правовірні чи язичники, ім’ям богів взиваю до вас — не чіпайте храму!..
Гомін юрби раптом стих, і тільки було чути, як гупали балки в мідну браму. Але незабаром і там стало тихо.
— Відчиняйте браму! — закричав знизу велетень. — Ми хочемо переконатися, чи не готуєте ви зраду проти нашого володаря!..
— Сину мій, — відповів Гергор, — впади ниць і благай богів, щоб вони простили тобі святотатство…
— Це ти проси богів, щоб вони тебе оборонили!.. — вигукнув ватажок зграї і, схопивши камінь, жбурнув його вгору в верховного жерця.
Але тут з вікна пілона, просто в обличчя велетневі, бризнула тонка цівка якоїсь рідини. Він захитався, замахав руками і впав.
Хто був поблизу нього, з криком сахнувся від брами, але задні ряди, не знаючи, що сталося, відповіли сміхом і прокльонами:
— Ламайте браму!.. — кричали позаду, і каміння летіло в бік Гергора та його почту.
Гергор підніс угору обидві руки. Коли натовп знову стих, верховний жрець гукнув могутнім голосом:
— Боги! Під вашу опіку віддаю святий храм, проти якого виступають зрадники й блюзніри!..
Невдовзі десь над храмом озвався надлюдський голос:
— Я відвертаю лик мій від проклятого народу, і хай на землю спаде темрява!..
І сталось щось жахливе: в міру того як промовляв голос, сонце втрачало свою яскравість. А з останнім словом стало темно, як уночі. На небі засвітилися зорі, а замість сонця залишився чорний круг, оточений полум’ям.
Несамовитий крик вихопився з сотні тисяч грудей. Напасники кинули балки, селяни попадали на землю…
— Настав день суду й смерті!.. — розлігся стогін у кінці вулиці.
— Боги, змилуйтесь!.. Святий муже, відверни нещастя… — загукала юрба.
— Горе війську, яке виконує накази безбожних начальників! — залунав могутній голос із храму.
У відповідь на це вся юрба впала ниць, а в двох полках, що стояли біля храму, сталося замішання. Ряди поламалися, воїни почали кидати зброю і тікати в паніці до річки. Одні, біжачи, мов сліпі, в пітьмі, розбивалися об стіни будинків, інші падали на брук, і їх затоптували свої ж. Через кілька хвилин замість струнких колон війська на майдані лишилися розкидані сокири й списи, а при вході на вулиці лежали купи поранених і мертвих.
Жодна програна битва не закінчувалася такою поразкою. — Боги! Боги! — стогнав і голосив народ. — Змилуйтесь над невинними…
— Осірісе!.. — вигукнув із тераси Гергор. — Змилуйся й покажи лик свій нещасному людові!..
— Востаннє прислухаюсь до благань моїх жерців, бо я милостивий!.. — відповів надлюдський голос із храму.
І цієї хвилини темрява розвіялася і сонце знову яскраво засяяло.
Новий крик, новий плач, нові молитви залунали над натовпом. Сп’янілі від радості люди вітали воскресле сонце. Незнайомі кидались одне одному в обійми, дехто зомлів. І всі падали на коліна й повзли до храму, щоб поцілувати його благословенні мури,
На вершині брами стояв найдостойніший Гергор, вдивляючись у небо, а двоє жерців підтримували його святі руки, якими він розігнав темряву й врятував свій народ від погибелі.
Такі самі сцени з деякими відмінностями відбулися в усьому Нижньому Єгипті. В кожному місті двадцятого паофі народ зранку збиравсябіляхрамів, і в кожному місті опівдні зграї ломились у брами. І скрізь над брамою під першу годину опівдні з’являвся верховний жрець храму з почтом, проклинав безбожників і викликав темряву. Коли переляканий натовп утікав чи падав ниць, верховні жерці молилися Осірісу, щоб він явив свій лик, і денне світло знову поверталось на землю.
Так, завдяки затемненню сонця, премудрий стан жерців і в Нижньому Єгипті похитнув шану до Рамзеса XIII. За кілька хвилин уряд фараона, сам того не знаючи, опинився на краю прірви. Врятувати його могли тільки великий розум і глибоке знання ситуації. Але саме цього бракувало в царському палаці, де в цю тяжку хвилину всевладно панувала випадковість.
Двадцятого паофі його святість встав рано, зі сходом сонця, і, щоб бути ближче до місця події, перейшов з головного палацу до невеликого будинку, який стояв за годину ходи від Мемфіса. Цей будинок був з одного боку оточений казармами азіатських військ, з другого стояв палац Тутмоса та його дружини красуні Геброн. Разом з фараоном туди перейшли вірні Рамзесові сановники і перший полк гвардії, якому фараон довіряв безмежно.
Рамзес XIII був у чудовому настрої. Він прийняв купіль, з великим смаком поснідав і почав вислухувати гінців, які що чверть години приїздили з Мемфіса.
Їхні донесення до нудоти були одноманітні. Верховні жерці й кілька номархів на чолі з Гергором і Мефресом замкнулися в храмі Пта. Військо в найкращому настрої, а народ кипить гнівом. Усі благословляють фараона й чекають сигналу до нападу.
Коли о дев’ятій годині четвертий гонець повторив ті самі слова, фараон нахмурився:
— Чого вони ще ждуть? — запитав він. — Хай атакують негайно!
Гонець відповів, що ще не зібралася головна юрба, яка має напасти на храм і виламати мідну браму.
Це пояснення не сподобалося фараонові. Він похитав головою і послав у Мемфіс офіцера, щоб прискорив штурм.
— Чого вони там зволікають?.. — мовив він. — Я думав, що моє військо збудить мене звісткою про захоплення храму… В таких випадках швидкість — запорука успіху.
Офіцер поїхав, але під храмом Пта ніяких змін не сталося. Народ чогось чекав, а основної маси бунтівників ще не було на майдані.
Можна було здогадуватися, що якась чужа воля затримує виконання наказів.
О десятій годині ранку до будинку, що його зайняв фараон, прибули ноші цариці Нікотріс. Найясніша цариця майже силою увірвалась до синової кімнати і з плачем упала до його
ніг.
— Що сталося, матінко? — спитав Рамзес, ледве приховуючи роздратування. — Невже ти забула, що для жінок немає місця у військовому таборі?
— Сьогодні я не піду звідси, не залишу тебе ні на хвилину!.. — вигукнула вона. — Правда, ти син Ісіди й вона оточує тебе своєю опікою… Але, не бачачи тебе, я вмерла б з тривоги.
— Що мені загрожує? — спитав фараон, знизавши плечима.
— Жрець, який стежить за зорями, — мовила з плачем цариця, — сказав одній із служниць, що, коли цей… коли сьогоднішній день мине для тебе щасливо, ти будеш жити й панувати сто років…
— Ага!.. Де ж він, той знавець моєї долі?
— Утік до Мемфіса… — відповіла цариця. Фараон замислився, а потім сказав сміючись:
— Яклівійці під Содовими озерами жбурляли в нас каміння, так жерці сьогодні жбурляють в нас погрози… Заспокойся, матінко! Плітки менш небезпечні, ніж стріли й каміння.
З Мемфіса знову примчав посланець, доносячи, що все гаразд, але основні призвідці не готові.
