Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗
Але в Афінах панувала лиха й напружена атмосфера, а відвертий захват жіноцтва пригнічував його; у Римі жінки були більш витончені й не такі безсоромні. У натовпах, цих осередках бунтарства, панувала похмура рішучість привести до влади Папандреу. «Ні, Афіни не схожі самі на себе, краще податися деінде». Залишивши «лагонду» на стоянці, Дейн сів на паром до Криту.
І нарешті там, посеред гір, оливкових гаїв та дикого чебрецю, він знайшов спокій. Після тривалої поїздки автобусом, де несамовито кричали зв’язані курчата і смерділо часником, Дейн знайшов крихітний білений готельчик з арковою колонадою, біля якого на кам’яних плитах тротуару стояли три столики під парасольками, з яких звисали яскраві торбочки на продаж. Там були перцеві дерева й австралійські евкаліпти, завезені з південного континенту і висаджені в ґрунт, надто посушливий для звичайних європейських дерев. Нутряний вереск цикад. Пилюка кружляла червоними вихорцями.
Вночі Дейн спав у схожій на келію кімнаті з широко розчиненими віконницями; в ранковій тиші він радісно відслужив самотню месу, а вдень прогулявся. Ніхто йому не заважав, і він не заважав нікому. Та під час прогулянки темноокі селяни здивовано проводжали його поглядами, а зморшки на їхніх обличчях ставали ще глибшими від приязних усмішок. То була жарка, спокійна і навіть сонна місцина. Бездоганні мир і спокій. День ішов за днем, немов намистини в чотках, які перебирала висохла й зморщена рука старого критянина.
Дейн мовчки молився, і його охоплювало відчуття, яке було наче продовженням його єства, думки його, як чотки, і дні його, як чотки.
«Господи, я воістину Твій. Я дякую Тобі за все благословенне добро, що Ти мені зробив. За великого кардинала, за його поміч, за його дружбу і незмінну любов до мене. За Рим і за можливість бути у Твоєму серці, за те, що я лежав розпростертий перед Тобою у Твоїй базиліці, за те, що відчув у собі міцність каменю Твоєї Церкви. Ти одарив мене більше, аніж я на те заслуговую, що я можу зробити для Тебе, щоб продемонструвати, як Тебе люблю? Я мало страждав. Моє життя було суцільною радістю відтоді, як я служу Тобі. Я мушу страждати, і Ти, хто так страждав, мусиш це знати. Тільки через страждання зможу я піднятися над самим собою, краще зрозуміти Тебе. Бо що таке життя, як не шлях до розуміння Твоєї таємниці? Встроми свого списа мені у груди, встроми так глибоко, що я ніколи не зможу витягнути його! Змусь мене страждати… Заради Тебе я відмовляюся від усіх інших, навіть від моєї матері, моєї сестри і мого кардинала. Ти єдиний є моїм болем, моєю радістю. Принизь мене і я оспівуватиму Твоє кохане ім’я. Знищ мене — і я тріумфуватиму. Я кохаю Тебе, тільки Тебе…»
Дейн прийшов на маленький пляж, де він полюбляв купатися, — жовтий півмісяць поміж скупчених, схожих на жуків, положистих валунів. Він трохи постояв, вдивляючись у синю даль Середземного моря туди, де мала бути Лівія — далеко-далеко за обрієм. А потім легко зіскочив кам’яними східцями до пляжу, скинув кросівки, взяв їх у руки і пішов, м’яко ступаючи податливим піском, туди, де зазвичай кидав взуття, сорочку й шорти. Неподалік лежали двоє червоних, як раки, англійців, перемовляючись із дзюркотливим оксфордським акцентом, а за ними двоє сонних жінок мляво розмовляли німецькою. Дейн зиркнув на жінок і мимовільно підтягнув плавки, побачивши, що німкені кинули розмовляти, сіли у піску і, поправляючи зачіски, заусміхалися йому.
— Як справи? — спитав він англійців, хоча подумки він називав їх так, як завжди називали всі австралійці, — поммі. Ці двоє приходили на пляж щодня і вже стали частиною ландшафту.
— Чудово, друзяко. Пильнуй течію — вона для нас надто сильна. Схоже, десь неподалік лютує шторм.
— Дякую, — усміхнувся Дейн, побіг до безневинних на вигляд маленьких хвильок і, як справдешній досвідчений плавець, вправно пірнув у мілку воду.
Дивно, якою оманливою може бути тиха вода. Течія була просто шаленою, він відчував. Як вона хапає його за ноги і тягне під воду, але він був надто добрим плавцем, щоби цим перейматися. Зануривши голову, Дейн полинув за водою, насолоджуючись її прохолодою і відчуттям свободи, яке вона давала. Коли він зупинився й озирнувся на берег, то побачив німкень, які вдягнули купальні шапочки, побігли, сміючись, до води.
Приклавши руки рупором до рота, Дейн гукнув їм по-німецьки, щоб вони не запливали на глибину, бо там сильна течія. Сміючись, жінки помахали руками — мовляв, почули. Тоді Дейн знову занурив голову і поплив далі, як раптом йому здалося, наче він чує крик. Але він відплив іще трохи і зупинився — тут підводна течія не була такою сильною. Так, він не помилився: хтось кричав. Дейн обернувся й помітив двох жінок, які відчайдушно били руками по воді й несамовито верещали зі спотвореними страхом обличчями; раптом одна з них підняла угору руки і почала тонути. На пляжі двоє англійців підвелися і неохоче рушили до води.
Дейн різко перевернувся на живіт і стрімко рвонув назад, із кожним помахом наближаючись до берега. Руки панічно переляканої жінки потягнулися до нього, вхопили його — і потягнули під воду. Він спромігся вхопити одну жінку за талію і втримував її достатньо довго, щоб привести до тями сильним щипком за шкіру, а другу вхопив за штрипку купальника і, попхавши коліном у спину, виштовхнув на поверхню. Відкашлюючись, бо коли його потягнуло донизу, він наковтався води, Дейн перевернувся на спину і, наче буксир, потягнув свій безпорадний тягар до берега.
Двоє англійців стояли по плечі у воді, надто настрашені, щоб іти далі, за що Дейн їх анітрохи не винуватив. Пальці його ніг торкнулися дна, і він із полегшенням зітхнув. Виснажений, він зробив останнє надлюдське зусилля і швиргонув жінок до безпечного місця. Вони швидко прийшли до тями — знову несамовито заверещали і безладно заплескали руками по воді. Важко дихаючи, Дейн зобразив на обличчі подобу усмішки. Що ж, свою частину роботи він виконав, нехай тепер поммі допомагають. Поки він відпочивав, переводячи дух, течія потягла його на глибину — пальці ніг більше не дотягувалися до дна, навіть коли Дейн повністю випростав ноги униз. Кілька хвилин тому жінки були на волосинці від загибелі. Якби не він, вони, безсумнівно, потонули б: поммі не мали ані сил, ані уміння, щоби їх врятувати. Та внутрішній голос заперечив: «Жінкам захотілося поплавати саме тому, що поблизу був ти. Допоки вони тебе не побачили, у них не виникало ані найменшого бажання заходити у воду. Ти сам винуватий у тому, що вони опинилися в небезпеці, сам».
Дейн погойдувався на поверхні води, аж раптом у його грудях розквітнув жахливий біль, наче їх проткнули списом — одна довга розпечена стріла незносного болю. Він закричав, скинув руки над головою і закляк, його м’язи конвульсивно скоротилися; та біль став сильнішим, змусив його знову опустити руки, встромити кулаки під пахви і підібгати коліна до грудей.
«Моє серце! У мене серцевий напад, я помираю! Моє серце! Я не хочу помирати! Тільки не тепер, я ж іще не починав роботи, я ж іще не мав можливості проявити себе! Любий Боже, допоможи мені! Я не хочу помирати, не хочу помирати!»
Простромлене спазмом тіло завмерло і розслабилося; Дейн перевернувся на спину і широко розкинув руки — намагався втриматися на поверхні води, долаючи біль. Виснажений, він уставився у височенний купол небозводу. «Ось він, ось він — Твій спис, якого я, охоплений гординею, благав у Тебе години тому. Дай мені можливість страждати, сказав тоді я, змусь мене страждати. А тепер, коли страждання прийшло, я опираюся, нездатний до довершеної й бездоганної любові. О, милосердний Боже! Це той біль, якого я благав. Мушу прийняти його, не боротися з ним, мушу не противитися Твоїй волі. Твоя рука — могутня, і це — Твій біль, який ти, напевне, відчував, розіп’ятий на хресті. Боже, мій Боже, я — Твій! Якщо це Твоя воля, то так і буде. Немов дитя, я віддаю себе в Твої неозорі й безмежні руки. Ти до мене надто добрий. Що ж я зробив такого, щоб заслужити від Тебе так багато, від людей, які люблять мене сильніше, аніж будь-кого іншого? Чому Ти дав мені так багато, хоча я того не вартий? Біль, цей біль! Ти до мене такий добрий, Боже. Нехай це буде недовго, просив Тебе я, і це було недовго. Моє страждання буде коротким і швидко минеться. Невдовзі я побачу Твоє обличчя, але тепер, ще в цьому житті, я дякую Тобі. О, цей біль! Мій милосердний Боже, Ти надто до мене добрий. Я люблю тебе!
