Історія України-Руси. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович (мир бесплатных книг txt) 📗
15) Лев VI. 8 і далї, Кедрен с. 372 і 388 і далї.
16) Так згадану у Скілїци(П. 401) К?????????? Васїлєвский уважав Константіолею коло теперішнього Білграда — Ж. М. Н. П. 1876, VI. 434.
17) Про Печенїгів говорить тільки Скілїца; пізнїйшу ворожнечу їх до Святослава він поясняє тим, що вони гнївали ся за його згоду з Греками (с. 413). Число Святославового війська у нього зовсїм неможливе — до 308 тисяч. Лев рахує у Святослава 30 тис., у Склїра 10 тисяч.
18) Лев VI. 11 і далї, Скілїца-Кедрен с. 384 і далї.
19) Лев VII 9.
20) Лев VIII. 1 і далї, Скілїца-Кедрен с. 392 і далї.
21) 971 р. припадала вона на 14 цвітня.
22) Лев IX. 1 і далї, Скілїца-Кедрен с. 397 і далї.
23) У Кедрена с. 412.
24) Білобережем звали ся Днїпрові береги починаючи від устя аж гень вище порогів, див. Архивъ Юго-Запад. Россіи V. І с. 127, VII. І с. 86, VII. II с. 11, Лясота — в Мемуарах Южн. Руси I с. 162, Воскрес. л. I с. 241. Білобереже, де зимував Святослав — се усте Днїпра, пор. умову Ігоря з Греками „да не имЂють Русь власти зимовати въ устьи Днепра, БЂлобережа, ни у св. ЕлеуфЂрья“ (острів св. Евтерія -о.Березань, як звичайно думають).
25) Гиляровъ с. 319, Львовська лїт. с. 61, Стрийковский І. с. 123,ще у Шахматова с.132.
IX. Закінченнє будови Руської держави; часи Володимира Великого
Святославичі:
ЛЇТОПИСНА ТРАДИЦІЯ ПРО ВІЙНУ ЯРОПОЛКА І ОЛЕГА, ЇЇ ПРИЧИНИ, СТАНОВИЩЕ ВОЛОДИМИРА І ЛЄҐЕНДА ПРО РОГНЇДЬ, ВІЙНА З ПОЛОЦКОМ, КОНФЛЇКТ З ЯРОПОЛКОМ, ЛЇТОПИСНЕ ОПОВІДАННЄ ПРО ПОХІД ВОЛОДИМИРА НА ЯРОПОЛКА, ОПОВІДАННЄ ЯКИМІВСЬКОЇ ЛЇТОПИСИ І НОВІЙШІ ПРОБИ ОСВІТЛЕННЯ СЕЇ ВІЙНИ
Сїмолїтня (як я рахую) перерва між смертю Святослава і Володимировим князюваннєм в Київі зайнята в лїтописи самою боротьбою синів Святослава 1). Боярські правительства, що правили іменем малих князїв, пильнували, зовсїм природно, кожде своєї волости; полїтична система руських земель стратила почутє своєї одности й розпала ся фактично на ґрупу самостійних волостей, поки з поміж Святославичів не виступила наперед найбільш енерґічна і здібна індівідуальність та взяла ся до скріплення ослабленої державної системи.
Ярополк, як старший, як князь київський, був в першій лїнїї покликаний до сієї ролї. Правдоподібно, він і мав до неї охоту; принаймнї так складають ся лїтописні відомости. Але він не показав потрібних до того здібностей і його збив з позиції молодший брат.
Лїтопись оповідає, що насамперед вийшла війна у Ярополка з його сусїдом Олегом. Лїтописець, очевидно — за голосом традиції, причиною сього уважає Свенельда, одного з видатнїйших київських бояр: в умові 971 р. Святослава він названий разом з князем, чи то як його відпоручник, чи як найважнїйша по нїм особа, і при Ярополцї він мабуть стояв на чолї правлїння. Лїтопись оповідає се так: Лют, син Свенельда, на ловах заїхав на територію другого Святославича Олега, деревлянського князя; той надїхав на се, бо теж бавив ся тодї ловами, і довідавши ся, що се син Свенельда, вбив його; лїтопись не поясняє — чи була се якась ворожнеча до Свенельда, чи тільки кара за переступленнє границї. Щоб помститись, Свенедьд намовив Ярополка до війни з Олегом, зманивши його переспективою прилучення Деревської волости. Ярополк дїйсно пішов війною на Олега; в битві під Вручим (Овручом) військо Олега розбито й сам він загинув серед утїкачки: зіпхнули його з греблї й забили конї й люде, падаючи в рів. Ярополк мав гірко дорікати Свенельдови за такий результат війни, але таки взяв собі Олегову волость. Володимир, прочувши про се, втїк за море, і Ярополк посадовив своїх посадників і в новгородських волостях, „и бЂ володЂя единъ в Руси“ 2).
Розумієть ся се оповіданнє, що інїціатором того всього був Свенельд і причиною війни послужила така фамілїйна історія, не виглядає дуже серіозно. Досить виразні прикмети вказують на те, що вся історія про убийство Свенельдового сина, як причину війни, була пізнїйшою вставкою в лїтописне оповіданнє, яке знало тільки звичайне боярське підмовлюваннє: „пойди на братъ свой и прими волость єго“ 3). Історія Ярополка цїла обробляє оден сей мотив — як гинуть князї від злих дорадників бояр: послухав Ярополк Свенельда і розпочав усобицю, котра кінець кінцем на нього ж обернулась (Володимир местник за пролиту кров); послухав Блуда — позбавив себе помочи землї й мусїв віддати ся на заріз. В дїйсности мати під боком осібного князя в Деревській землї, сидячи в Київі, само по собі не було Ярополкови вигідно, і се одно могло дати тисячні поводи до конфлїкту. А може й не треба було нїяких поводів до того, що властиво випливало з самої традиції київського стола як центра руської полїтичної системи і на київського князя клало як певного рода обовязок чести — взяти знова в руки спадщину попередників. Що кінець кінцем Яроподк свідомо взяв ся до сповнення сього завдання, в тім нема сумнїву. Инакше не було причини Володимирови кидати свій Новгород, і не було-б чого Ярополкови посилати своїх посадників в його волости. Мусїло бути ясно, про що йде справа. Процес збирання руських волостей і зміцнення ріжними способами полїтичного звязку між ними мусїв повторяти ся не раз уже по смерти київського князя, і був явищем добре знаним, так що симптоми його всякий раз не трудно було відгадати сучасникам і по ним зміркувати, що київський князь береть ся до збирання батьківських земель.
Але і роля Володимира в дїйсности не була така припадкова, як представляє лїтопись.
По словам лїтописи здібний і енерґічний „робичич“ тїкає з Новгорода, побоявшись крівавих заходів Ярополка, але не має заміру капитулювати перед ним. По якімсь часї 4) він вертає в Новгород з сильними варязькими ватагами, змовленими за морем, виганяє з своїх волостей Ярополкових посадників з їх залогами і зараз потім посилає Ярополкови вість про войну: „Володимеръ идетъ на тя, пристраивай ся противу бити ся“ 5), але сама дає зрозуміти, що в дїйсности воно мусїло йти не так хутко. Каже, що Володимир „събра вои многы — Варягы и Словены (Новгородцїв) и Чюдь и Кривичи“, і аж тодї пішов на Ярополка. І тут же пізнїйша вставка вставляє війну з полоцьким князем.
Ся історія війни Володимира з Полоцьком рано була оброблена як поетична тема і дійшла до нас в сїй поетичній формі. Володимир і Ярополк в однім і тім самім часї сватають Рогнїдь, доньку Рогволода, полоцького князя, що прийшов зза моря. Батько питає доньку, кого вона волить; донька каже, що не піде за „робичича“ (сина рабинї — гіперболїчний натяк на нешлюбну матїр Володимира), вона волить Ярополка. Сю відповідь переказали Добринї, братови Володимирової матери; той загнївавсь і постановив пімститись. Серед приготовань Рогнїди до весїльної подорожі до Київа Добриня з Володимиром впадають в Полоцьку землю з великим військом. Добриня наругав ся над родиною Рогволода за зроблену зневагу; Рогволода з двома синами вбито; Рогнїдь узято й вона неволею мусїла стати жінкою Володимира, що слїдом пішов на її жениха Ярополка і вбив його. За такі нещастя Рогнїдь прозвано Гориславою. Від Володимира родивсь у неї син Ізяслав, але потім він мав иньших жінок, став її упускати: прискучила вона йому. Зависть прилучила ся до всїх тих гірких почуть, які перед тим Рогнїдь мала на Володимира, і думка про пімсту її опанувала. Якось в ночи, коли Володимир ночував у неї, вона хотїла його зарізати ножем, але Володимир прокинувсь і вхопив її за руку; вона признала ся, що хотїла помстити ся за батька, коли Володимир перестав любити її з дитиною. Володимир постановив її вбити за се; він звелїв їй прибрати ся „во всю тварь цесарскую“, як була вбрана при шлюбі, і чекати його, сидячи на ліжку; мабуть ся святочна обстанова мала побільшити вражіннє кари. Але Рогнїдь дала голий меч свому малому синови, і коли Володимир увійшов до покою, той виступив перед батьком та сказав, як його мати навчила: „батьку, ти думаєш, що ти сам тут?“ Побачивши малого оборонця (і на випадок-местника за матїр), Володимир кинув свій меч, що наготував на Рогнїдь, і сказав: „а хто ж тебе тут сподївав ся?“ Бояре задля сина відрадили йому убивати жінку, а намовили дати їй з сином батьківщину. Володимир так і зробив. „І від того часу Рогволожі внуки підіймають меч на Ярославових внуків“, кінчить ся повість „вЂдущих“ в лїтописнім переказї.
