Декамерон - Боккаччо Джованни (читать книги бесплатно txt) 📗
Коли той Натан уже вбився, як то кажуть, у літа, не втомившись, одначе, од своєї щедрості, прочув про нього один юнак, на ймення Мітрідан, що жив недалеко од тих країв.
Маючи себе за чоловіка не менш багатого, ніж Натан, він почав заздрити його доблесті й славі і вирішив ту славу загнати під лаву, а щедрість ще більшою щедрістю затьмарити. Він також побудував собі палац, подібний до Натанового, і став гойно вітати в ньому всіх перехожих і переїжджих; за короткий час тою своєю надзвичайною гостинністю він залучив неабиякої слави.
Одного разу, коли Мітрідан був сам-один у дворі при своєму палаці, якась стара баба увійшла туди через одну браму і попросила в нього милостині; він їй дав; тоді вона вернулась другим ходом і дістала милостиню вдруге; так повторювалось дванадцять разів. Коли баба вернулась до нього втринадцяте, Мітрідан сказав їй:
? Щось ти, бабо, дуже завзято жебраєш!
Почувши сії слова, стара сказала:
? О, предивна щедросте Натанова! У його палац я входила тридцятьма і двома входами, як і тут, і прохала щоразу милостині; він удавав, що не впізнавав мене, і подавав щоразу. А тут уже на тринадцятім разі мене впізнано й осміяно!
Сеє сказавши, пішла і більше не верталась. Почувши ті слова старої, Мітрідан, для якого всяке звеличення Натанової слави було великим приниженням його гідності, спалахнув ярим гнівом і гукнув:
? Горе мені, нещасному! Як я можу досягти Натанової щедрості в великому, не то що перевершити, як надумав, коли і в такій дрібній справі з ним не годен зрівнятись! Даремні будуть всі мої зусилля, поки я його із світу не згладжу; старість його не бере, то мушу своїх рук до того докласти.
Охоплений тим раптовим поривом, Мітрідан, нікому не сказавши про свій намір, сів на коня і в супроводі нечисленної дружини прибув на третій день до того міста, де жив Натан. Велівши своїм супутникам не признаватись до нього і одпустивши їх до дальших розпоряджень, він сам-один подався надвечір до Натанового палацу; поблизу від того місця він зустрів самого господаря, що вийшов прогулятись на самоті в простенькій одежі. Мітрідан не знав його в лице і спитав у нього, чи не знає він часом, де живе Натан. Той одповів йому ласкаво:
? Сину мій, ніхто в сьому краю краще за мене не зможе тобі сього показати; коли хочеш, я поведу тебе туди.
Юнак сказав, що це буде йому вельми приємно, тільки йому хотілося б, щоб Натан його не бачив і не впізнав.
? І се я можу тобі влаштувати, ? сказав Натан.
Тоді Мітрідан ізсів з коня й пішов разом з Натаном до палацу, любо з ним по дорозі розмовляючи. Тут Натан велів одному слузі своєму взяти од Мітрідана коня і шепнув йому на вухо, щоб ніхто з челяді не казав гостеві, що він і є Натан; слуга негайно передав те всім. Коли вони вступили в палац, Натан запровадив гостя до прегарної світлиці, де його ніхто не бачив, крім нарочито приставлених до нього слуг, а сам дотримував йому компанії, велівши трактувати його якнайліпше. Мітрідан ставився до нього шанобливо, як до батька, проте спитав у нього, хто він такий. Натан одповів йому на те:
? Я собі простий слуга у Натана, з самого малку все при ньому, дожив до сивого волосу, а бач, ким у нього був, тим і зостався, вгору не пішов; тим-то, хоч усі люди його й вихваляють, мені нема за що його величати.
Сі слова подали Мітріданові певну надію здійснити свій лихий намір з більшою обачністю і безпечністю. Натан вельми ввічливо спитав у нього, хто він такий і з якою метою сюди прибув, обіцяючи допомогти йому, якщо зможе, словом і ділом. Мітрідан одповів не зразу, але потім зважився довіритись йому і, закинувши спершу здалеку, взяв із нього слово честі, що мовчатиме, розказав без утайки, хто він і що і чого сюди приїхав, ще й попросив у старого в тім ділі ради й допомоги. Почувши сії слова і довідавшись про його страшний намір, Натан аж здригнувся в душі, та не показав виду і, не довго думаючи, мужньо одказав гостеві:
? Мітрідане, твій батько був чоловік благородний і ти, як бачу, не хочеш ізмізерніти духом, коли задумав таке велике діло ? бути для всіх щедрим; я вельми похваляю твої заздрощі супроти Натанової доблесті, бо якби на сім злиденнім світі таких заздрощів було більше, люди зажили б на ньому веселіше. Замір твій, що ти мені одкрив, я, безперечно, збережу в тайні, але якоїсь значної допомоги в сім ділі я не зможу тобі подати, хіба тільки одну корисну пораду. А порада моя буде ось яка: так як у півмилі звідси є гай (ти, певне, вже бачив його), куди Натан ходить майже щоранку один на прогуляння; там тобі буде легко надибати його і зробити з ним те, що ти надумав. Коли вб'єш його, то, як хочеш повернутись додому безперешкодно, іди вже не тим шляхом, яким прийшов, а берись із гаю у ліву руку; хоч та дорога трохи, може, й незручна, але вона швидше й певніше доведе тебе додому.
Діставши такі відомості, Мітрідан почекав, поки Натан вийде од нього, а потім обережно дав знати своїм супутникам, що теж улаштувались у тому замку, де вони мають ждати на нього наступного дня. Коли настав ранок, Натан, не шкодуючи поради, що він дав Мітріданові, і не змінюючи задля неї свого звичаю, подався до того гаю, приготувавшись прийняти смерть. А Мітрідан, уставши, взяв меча свого й лука, бо іншої зброї при собі не мав, сів на коня і теж поїхав до гаю. Ще здалеку він помітив Натана, який гуляв там сам-один; дай, думає, перш ніж убивати, хоч подивлюсь, який він є, почую його слово. От прискочив він до нього, схопив за тюрбан на голові й крикнув:
? Тут тобі й смерть, старий!
? Ну що ж, ? тільки й сказав Натан, ? значить я заслужив її.
Зачувши той голос і глянувши старому в обличчя, Мітрідан упізнав одразу, що се той самий чоловік, котрий так гостелюбне прийняв його, так дружньо до нього ставився, таку щиру дав йому пораду. Лють його зразу де й ділася, гнів обернувся в пекучий сором. Юнак кинув додолу меча, котрим був уже замахнувся на старого, зліз із коня і, плачучи, упав Натанові до ніг.
? Батьку мій рідний, ? каже, ? оттепер спізнав я до краю вашу великодушність; бачу, з якою саможертовністю ви принесли мені сюди свою душу, на яку я так безпричинно чигав, одкривши вам свій замір. Але Господь, дбаючи про мій обов'язок більше, ніж я сам, у слушну мить зняв полуду з очей моїх духовних, засліплених нікчемною заздрістю. Чим більша була в вас готовість іти назустріч моїм жаданням, тим більша лежить на мені повинність спокутувати свій гріх. Тож учиніть надо мною таку помсту, якої заслуговує, на вашу думку, мій злочин.
Натан підвів Мітрідана, ніжно обійняв його, поцілував і сказав:
? Сину мій, за твій злочинний, як ти кажеш, замах не треба ні просити прощення, ані прощати, бо ти робив так не з ворожди, а тому, що хотів, щоб тебе вважали за достойнішого. Живи ж і не бійся мене: будь певен, що ніхто на світі не любить тебе так, як я, за твої високі помисли, не на те спрямовані, щоб скнаро гроші докупи збирати, а на те, щоб зібрані витрачати. Не соромся того, що ти хтів мене вбити, аби самому прославитись, і не думай, що я тому здивувався. Славнозвісні царі й великі королі ширили царства свої і славу свою нічим іншим, як тим, що вбивали (та й не одного, як ти хотів, а многе множество), пускали пожаром цілі краї та плюндрували міста. Тим, хотівши мене вбити, щоб прославитись, не вчинив би ти нічого ані нового, ані дивного, лише цілком звичайну річ.
Не виправдуючи свого лукавого наміру, але похваляючи в душі те почесне виправдання, яке придумав для нього Натан, Мітрідан спитав його, дивуючись, як міг він зважитись на те, щоб дати таку раду проти себе самого. На се Натан одказав:
? Мітрідане, не дивуйся з моєї ради і моєї зваги, бо відколи я став сам собі паном і надумав чинити так, як думаєш чинити і ти, не було ще жодного чоловіка, що завітав до мене в дім і я не вволив його прохання, коли се було можливо. Ти прийшов сюди і зажадав мого життя; дізнавшись про твоє жадання, я зразу вирішив оддати тобі його, щоб ти не виявився тим єдиним чоловіком, котрий вийшов звідси невдоволеним; щоб же ти міг його взяти, я дав корисну для тебе раду ? як одібрати моє життя, свого не втративши. Тим кажу тобі ще раз і прошу тебе: візьми його, коли хочеш, уволи свою волю, а я вже не знаю, чи може бути з мого віку який кращий ужиток. Я вже вісім десятків літ заживав світа з усіма його радощами і втіхами і знаю, що за несхибним законом, дійсним для людей і для всього сущого, мені вже небагато залишилось жити; тому я гадаю, що краще буде оддати сей останок віку, як я завше оддавав і тратив скарби мої, не чекаючи, поки природа сама одніме його в мене, всупереч моїй волі. Оддати сто років ? і то не великий дар, а то й зовсім марничка ? оддати якісь там шість чи сім років, що мені лишились. Бери ж, коли хочеш, моє життя все, як єсть, бо відколи я живу, ніхто ще не жадав його, і не знаю, чи хто коли зажадає, як не візьмеш ти, бо ти ж на нього важив. Та якби й знайшовся згодом такий чоловік, то я знаю, що чим довше житиму, тим менш вартне буде моє життя; тож благаю тебе, візьми його в мене, поки воно ще має якусь ціну!
