Хрест: постбіблійний детектив - Базів Василь (читать книги онлайн бесплатно полные версии .TXT) 📗
– Так ты от своих слов про Павлика Морозова не отказываешься? – Вона відвела його вже вбік від гурту, аби справді не виявилося третього зайвого в їхній такій відчайдушній грі з вогнем. – Ведь если я сейчас подойду к вашему директору или, еще лучше, к представителю райкома и скажу, что ты думаешь о герое, чье имя носит наша комсомольская организация, знаешь, что после этого с тобой будет?
– Знаю, що може бути. Мене виженуть зі школи. Переді мною закриються всі життєві шляхи. І я назавжди залишуся колгоспним рабом. Але цього не буде, бо нікуди ти не підеш і нікому нічого не скажеш.
– Ну ты даешь! – розрядила напругу вона своїм золотавим сміхом. – И почему это я не пойду? Ты что, думаешь, что я в тебя влюбилась?
– Влюбилась – цього тут мало. Є інша причина, поважніша.
– Ты, наверное, сам никогда не влюблялся, раз считаешь, что любовь так мало значит в жизни. И что это такое – поважнее любви?
– Про любов поговоримо іншим разом. А тут усе простіше: справа в тому, що про Павлика Морозова ти думаєш так само, як і я. Більше того, так думають майже всі, хто тут зібрався і співає про нього героїчні пісні. Можна приховати одне перед одним, але перед Богом нічого приховати нікому ще ніколи не вдавалося. Він усе бачить.
– Ого, круто загнул! – не приховувала вона ще більшого задоволення від такого повороту в розмові. – И где Он, твой Бог? Где Он спрятался?
– У дуже доступному для тебе місці. У твоєму серці. Але його від тебе заховали. Хоча ти із ним у серці, як і кожна людина, народилася.
– Где ты, такой умник, нарисовался в этой глухомани?
Її почали кликати в автобус, яким приїхали міські школярі, що саме збиралися їхати додому.
– В городе бываешь? – спитала вона і миттєво отримала схвальне кивання головою. – Отлично. Ты знаешь, где меня искать. Уроки у нас заканчиваются в три.
– Я Андрій Бальтазар. А тебе як звати?
– Спросишь Свету. Я комсорг школы. Меня все знают. Свету Феофанову.
Альпіністське причандалля привіз зі Львова інструктор. Випитував нащо, але Паша забив йому баки, мовляв, хоче здивувати своїх райкомівців і показати їм клас на скелях Довбуша, куди вони часто виїжджають на комсомольські пікніки.
Діма ламався довго, виторговуючи найзаповітнішу мрію, яка може лише бути в колгоспного водія, – нову машину. Нещодавно прямо до Москви їздили двоє улюбленців голови-орденоносця і пригнали своїм ходом два новеньких «газони». Вони любили пофраєритися, зупиняючись більше, ніж треба, коло крамниці дорогою з поля на тік. Поки пили пиво, збігалася вся сільська дітлашня подивитися на диво соціалістичної техніки.
– Дістанеш такого самого «ліхачовця». У районі я вже договорився. Провернемо діло – і ти за золотим кермом будеш борознити оті-от неозорі лани «Зорі комунізму». Проїдемся з тобою із току додому на автомобілі, який ще нині лише сходить із конвеєра. І трясти нас не буде, як на отій полуторці. Он пацанва в кузові підстрибує, як жаби по пісках. Ти пригальмуй, бо ще вилетить, а мені відповідати. Так і так – сталася трагедія при представникові райкому. Мені того треба? Тим більше, що нас із тобою, Дімка, ждуть великі діла. Піднімемо ми нашу «Зорю комунізму» завтра дуже й дуже високо.
– Прямо завтра?
– Рішення прийнято. Там. У верхах. Як казав Володимир Ілліч Лєнін, післязавтра, товариші, буде пізно.
Паша пишався, що назву колгоспу вигадав він. На зло націоналюгам, які тримали Кедрівку за свою ідейну цитадель. І от над цією неприступною фортецею зійшла та сама зоря. Йому, власне, крім водія та помічника в одній особі, більше нікого не треба. Із Дімою Чемерисом у них уже був неабиякий спільний стаж хрестоламання. Паша залучив його до громадсько-політичної активності, як однокласника.
Він був одним із дебілуватих рагулів, що за копійку готові гнати блоху зі Львова до Києва. За роки роботи з людьми, а то є найважча ділянка комуністичного будівництва, заввідділу райкому давно затямив: немає такої капості, на яку б не зважився жадібний рагуль. І хоча він знав Діму як облупленого, довго добирав до нього ключі, доки вмовив на хрестоламні «подвиги». А потім просто платив йому за кожен нічний виїзд.
Діма сприймав це своєю півзвивиною так, ніби то є те саме, що вночі поїхати до лісу і вкрасти дуба, заробивши на колгоспній машині чималу копійчину. Паша для цього свого помічника гроші брав у Феофанова. За відомістю суворої звітності. Раніше, коли віджилі форми наочної антиагітації прибирали з доріг, Діма працював уже автоматично, та тепер щодо того, щоб лізти на церкву, почав ламатися. Отоді Паша, крім обіцянки-цяцянки з новою машиною, показав йому ту саму відомість:
– Хочеш, аби ксьондз у церкві зачитав? – помахав йому перед носом.
Чемерисові хоч і були по цимбалах ті хрести, але спинним мозком він відчував, що може статися, якщо село довідається, куди він шастає з цим навіженим Харкавим. Той не криється, що він атеїст, і Бога кляне, на чім світ стоїть, а Діма для годиться й у загальній масі все-таки відбуває відбувальщину щонеділі в церкві. Коли переп’є в суботу, мама рано віником зганяє з ліжка.
Просто після служби Божої, як відомо, наступає не менш, а може, більш «свята» справа, до якої беруться чесні парафіяни вже без будь-якого внутрішнього чи зовнішнього примусу. Із храмових воріт виходячи, вервечкою прямують до буфету, де править свій бал «попадя», ширша, ніж довша, продавчиня Славка. Вона любить підмахувати дяка:
– Що, Федю, що витрясете з тих скупердяїв? Фігу з маком. А я щонеділі більше збираю на тацю, ніж ви на Великдень.
Вона говорила святу правду. Як тряслися руки щойно в рабів Божих, коли вони мучилися сумнівами – кинути в церкві на тацю піврубля чи цілий рубель. А тут, при горілчаному престолі, такса виростала в кільканадцять разів. Починали діяти вже зовсім інші тарифи. Духові – духовне по краплині, а тілу – тілесне – літрами! Якась була особлива насолода врізати пляшчину після церкви. І звичай цей увійшов у кров і плоть останнім часом. Більшовики якось непомітно, як та повзуча гадюка, навчили.
Діяло неписане правило райспоживспілки, що буфети та крамниці мають обов’язково стояти навстіж тієї миті, коли одухотворені й очищені від старих земних гріхів і готові до скоєння гріхів нових парафіяни прямують із храму додому. Навстіж мали бути розставлені тенета, у які з насолодою втрапляли кволі духом і ненаситні тілом прості смертні. До церкви йшло ціле село, і, як мінімум, половина села, крім більшості жінок і дітлахів, осідала тут, на дні буфету. Час від часу на таких недільних масових пиятиках свою невичерпну щедрість демонстрував Діма. Він кричав через голови до Славки:
– Наливай усім по сто. Я плачу.
Хлопство вже звикло, що так розкошелювався Чемерис, утнувши чималий калим. А він і не приховував:
– Заробив копійчину – чому не поділитися по-християнськи із ближнім?
Паша платив йому, треба сказати, щедро. За один вивезений у крутило хрест – одну цілу місячну зарплату. А скільки-то холостяку треба? Чому не почастувати братів у Христі? Як і абсолютна та переважна більшість людей, Діма був позбавлений такої химери, як самоаналіз. Але від партнерства з Харкавим він виніс тверде переконання. Хрести пиляє чи рубає той біс, а він, Діма, лише здійснює транспортне забезпечення й отримує свій транспортний тариф. Тому в небесній бухгалтерії, щодо якої йому допікає мама регулярним читанням моралей, гріх записують на рахунок Паші. А він, Діма, – простий шофер, робить свою просту роботу. То який то є гріх? Треба людині заробити на хліб. А він робить це чесно – своєю працею. Ночами інші, оті пияки, приміром, сплять і жінок тлумлять, а він мусить гарувати по селах.
– Давай завдаток, – вмастив він Паші просто під дих, коли по дорозі з току той добивав його вже вищий пілотаж хрестоламання. – І тариф утричі більшим має бути, ніж той, що був.
Діма відчував, що то був той момент, коли він може витиснути по максимуму. Хто знає, скільки той дідько вимантив у москалів. Одне діло вкрасти з лісу купку дров. А друге – ялицю двадцятиметрову приволокти. Так і тут: одне – тинятися по чужих селах, а друге – у себе вдома, та ще з церкви здирати хрест, до якої його мама жене кожної Божої неділі.
