Петро Дорошенко - Карнацевич Владислав Леонидович (версия книг TXT) 📗

Цілком природно, що Петро Дорошенко змушений був звернути увагу і на ще одну можливість – протекцію Османської імперії та дружбу з Кримським ханством. Подібний орієнтир не був таким вже й новим словом в українській міжнародній політиці. Відомо, що в 1653 році за крок від цілковитого прийняття турецької протекції був Богдан Хмельницький, що, власне, і змусило Москву поспішити з прийняттям України під своє верховенство. Не варто й говорити про те, наскільки різні перемоги козацького війська були можливі без участі татар. Це стосується і Жовтих Вод, і Конотопа. При цьому мало не кожен український лідер, ведучи збройну боротьбу, був приречений потрапити у вкрай незручне становище – не використовувати татар він не міг, вони б тоді просто грали на боці його суперника; а використовуючи – ризикував позбутися союзників у найбільш вирішальний момент, а також повинен був дозволити татарам грабувати країну, що викликало ненависть і до них, і до нього з боку місцевих жителів. Тримати хоча б якийсь час татар у шорах міг тільки їхній сюзерен – турецький султан. Це було ще одним чинником, що змушував дивитися не тільки на Бахчисарай, але й далі – на Стамбул. Досвід васального підпорядкування Порті мали сусіди України – Молдавія, Волоське і Трансільванське християнські князівства. У цілому, ступінь їхньої самостійності був дещо вищий, аніж готові були надати Україні Московське царство або Річ Посполита.

Отже, перші зв’язки із султаном Дорошенко налагодив відразу після приходу до влади – у лютому 1666 року. С. Соловйов повідомляє, що вже тоді гетьман повідомив Мехмеду IV, що готовий прийняти турецьку протекцію. Андрусівське перемир’я, ясна річ, змусило гетьмана активізувати свої дії в цьому напрямку. У лютому 1667 року посольство Дорошенка побувало в Бахчисараї, а в липні того ж року М. Радкевич-Портянка був у Стамбулі. Інтереси правобережного гетьмана і султана в цей момент збігалися. Останнього теж ніяк не влаштовував союз між Річчю Посполитою та Росією, оскільки це обіцяло йому їхню спільну війну проти «бусурман», тим паче що до цього їх підштовхувала Австрія, яка давно виношувала плани утворення широкої антитурецької християнської коаліції. Ці підозри підтвердилися в грудні 1667 року, коли поляки і росіяни підписали в Москві явно антитурецьку угоду. А трохи раніше, у серпні, турки говорили польському послу, що мир між Туреччиною і Річчю Посполитою неможливий, доки король не відмовиться від думки зберегти в складі своєї держави Україну, яка добровільно прийняла протекцію султана.

У січні 1668 року в Чигирині відбулася старшинська рада, що прийняла доленосне рішення, уривок з якого доречно навести. «По обидва боки Дніпра жителям бути в злуці… і давати данину турецькому цареві і кримському ханові, так само як Волоський князь платить, а щоб під рукою Великого Государя і Королівської Величності з цього часу не бувати».

Вірний своїй звичайній політиці, Дорошенко й далі запевняє поляків, що не відмовляється від свого, нехай і формального, підпорядкування королю. Цікаво, що в королівській метриці березнем 1668 року датується підготовлене рішення про підтвердження монархом гетьманства Петра Дорошенка. Але процес переходу Правобережної України під руку султана тривав. У червні 1668 року старшинська рада Війська Запорозького урочисто приймала чауша Юсуп-пашу, у присутності якого було підтверджене рішення про перехід під верховенство Порти. У вересні інший турецький посол Гагабаш-паша запевняв Дорошенка, що Османська імперія бере Україну під свій протекторат. Нарешті, у березні 1669 року біля Корсуня відбулася вже Генеральна рада, на якій козаки офіційно проголосили своє підданство султанові за взірцем залежності від Порти Волоського і Молдавського князівств. Для уточнення окремих пунктів договору до Стамбула відправилося посольство вже знайомого нам М. Портянки. Незабаром Петро Дорофійович прийняв від нового сюзерена булаву, бунчук, золотий каптан і спеціальну грамоту, ставши таким чином власником двох наборів клейнодів одночасно – від короля і від султана.

З доставлених у Москву «договірних» статей між гетьманом і султаном нам відомо дещо про умови переходу Правобережної України під турецький протекторат. Правда, являють вони собою, швидше за все, прохання української сторони. У цих статтях були такі пункти:

1) султан не має права знімати гетьмана, обраного на Генеральній раді;

2) прислані в Україну турецькі війська повинні бути під командуванням гетьмана;

3) зайняті українсько-турецькими військами землі повинні включатися до складу гетьманату, і султан не повинен будувати там укріплення і тримати далі війська;

4) кордони гетьманату в результаті спільних дій повинні досягти Перемишля, Мінська і Путивля;

5) султан не повинен укладати союзи з Річчю Посполитою і Москвою без згоди гетьмана;

6) васали султана татари і самі турки не мали права будувати в Україні мечетей, брати ясир, руйнувати села й міста;

7) Константинопольський патріарх повинен вільно обиратися на архієрейському православному соборі та бути на престолі до своєї смерті;

8) православній церкві надавалася певна автономія під Константинопольським патріархом.

Згодом Мехмед IV погодився лише з деякими з цих вимог. Проте він обіцяв не брати з українців данини, замінивши її військовою службою козаків, і дозволив їм самостійно обирати собі гетьмана. Спірним залишається питання, чи отримав Дорошенко право передавати гетьманство у спадщину. У грудні 1670 року представник султана прийняв присягу від козаків Правобережжя.

Хай там як, але навіть Корсунська рада не змусила Дорошенка відмовитися від своєї подвійної гри. Делегати гетьмана були присутні на елекційному сеймі у Варшаві в травні—липні 1669 року, привізши із собою вимоги, подібні тим, які козаки висунули королю в 1666 році. На коронаційному сеймі в жовтні того ж року знову можна було побачити козаків. Хоча на одному із сеймових засідань силістрійський паша повідомив про здійснення прийняття протекції Порти над Україною, Михайло Вишневецький прийняв екс-генерального обозного І. Демиденка, який привіз королю петицію від гетьмана. Дорошенко повідомляв монарха, що «не піддався султанові» [31]! Набагато складніше стояла справа з кримськими татарами. Хан Аділь-Ґірей ІІ намагався вести незалежну від Туреччини політику, і це зрозуміло. Стамбул далеко, а Бахчисарай – близько. Крим набагато більше цікавило те, що відбувалося в Україні. Від цього залежала безпека ханства, його економічне благополуччя. Якщо султан більш-менш спокійно міг погодитися на посилення правобережного гетьмана на шкоду полякам, то Аділь-Ґірея ІІ це посилення не влаштовувало. 1668 роком датується спроба хана поставити в Україні свого гетьмана. Ним став зовсім ще молодий військовий писар Петро Суховієнко.

Петро Суховієнко народився 1645 року в козацькій родині, що проживала, найімовірніше, на Полтавщині. Маючи гарні здібності, знаючи кілька мов, молодий козак швидко просунувся кар’єрними сходами на Запорожжі, доскочив посади військового писаря і вже у віці 23 років у серпні 1668 року очолював запорозьке посольство, що направлялося до Криму. Татари були в захопленні від талантів Суховієнка і писали на Січ, щоб і надалі до них посилали таких учених і розумних людей. У той момент завданням писаря було схилити татар до укладення військово-політичного союзу, метою якого було відібрати булаву в Петра Дорошенка. Річ у тім, що січовики, хоча й виступали самі проти Брюховецького, були, проте, роздратовані тим, як учинив з їхнім колишнім ставлеником Дорошенко. Запорожці вважали, що вибирати і знімати гетьманів усе-таки прерогатива колиски української незалежності – Січі. Кримський же хан, у свою чергу, хотів мати в Україні менш впливового та більш покірного йому особисто гетьмана, а тому несподівано запропонував свою допомогу у здобутті булави запорозькому «вундеркінду». Як запоруку своєї підтримки Аділь-Ґірей ІІ подарував Ашпат-мурзі (так татари називали Суховієнка) дублікат своєї печатки, на якій було зображено лук з двома стрілами.