На Кожум'яках - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги бесплатно без регистрации .txt) 📗

Гострохвостий. (слiд­ком за нею). Ба не пос­те­рег­ли, бо я на Олен­ку не ди­вив­ся ско­са. Я на вас ди­вив­ся й хо­чу ди­ви­тись, i бiльш нi на ко­го.

Євфросина. Я серд­жусь на вас! Я па­лаю ог­нем! Ой га­ря­че ме­нi, ой душ­но ме­нi! Во­ди! Во­ди!

Гострохвостий. Бо­же мiй! Бо­дай по­кор­чи­ло язи­ки тим прок­ля­тим бре­ху­хам, що наб­ре­ха­ли на ме­не та розт­ри­во­жи­ли вас. (Бе­ре пляш­ку з во­дою, на­ли­ває во­ди.)

Євфросина. Не дам над со­бою кеп­ку­ва­ти. Ви ду­маєте, що ме­нi тре­ба вас, що в ме­не в па­ни­чах не­дос­та­ча? Та я вий­ду на га­нок та тiльки свис­ну, то наз­бi­гається їх пов­нi­сiнький двiр. Євфро­си­на Си­до­ров­на не на те вчи­лась в пан­сiй­онi, щоб да­ти во­ди­ти се­бе за нiс. Ой душ­но ме­нi! Ой го­рю, ой па­лаю! (Бi­гає по ха­тi.)

Євдокія Корніївна i Сидір Свиридович вбi­га­ють в ха­ту.

Євфросина й Гострохвостий, Євдокія Корніївна i Сидір Свиридович.

Євдокія Корніївна. Євфро­си­но! Що це з то­бою? Чо­го то­бi душ­но?

Сидір Свиридович. Що тут за га­лас? Хто тут на­ро­бив га­ла­су?

Євдокія Корніївна. Що тут та­ке дiється, що аж до кри­ку до­хо­дить? Що з то­бою, Євфро­си­но? Чо­го це ти та­ка чер­во­на? Чо­го це ти так страш­но роз­го­рi­ла­ся?

Сидір Свиридович. Та­ка чер­во­на, як жар. Бо­ро­ни бо­же чо­го! Що це з ва­ми, Євфро­си­но Си­до­ров­но?

Євфросина. Чо­го вам тре­ба? Що вам до то­го, чо­го я роз­чер­во­нi­лась? Дай­те ме­нi по­кiй!

Сидір Свиридович. Де вже, дай­те по­кiй. Лю­ди мо­ло­дi. Бо­ро­ни бо­же чо­го: до на­пас­тi не­да­ле­ко.

Євфросина. Ви, та­ту, йшли б бо­сi в кiм­на­ту спо­чи­ва­ти; на­що вам зна­ти, чо­го я роз­го­рi­лась? Ви нас не ро­зу­мiєте, то й не пи­тай­те.

Сидір Свиридович. То й не пи­та­ти­му, а то швид­ко ста­рий ста­ну.

Євфросина. Йшли б, ма­мо, в пе­кар­ню!

Сидір Свиридович. Хо­дiм, ста­ра! Це, бач, у них не по-на­шо­му: не так, як ко­лись у нас бу­ло; пам'ятаєш? Це в них по-мод­но­му, по-те­пе­рiшньому. (По­зi­хає.) От як свiт мi­няється, та й мо­да мi­няється. (Ви­хо­дить до кiм­на­ти. Євдокія Корніївна ви­хо­дить в пе­кар­ню.)

Євфросина й Гострохвостий.

Гострохвостий. Зас­по­кой­тесь, Євфро­си­но Си­до­ров­но! Про­шу вас, бла­гаю, зас­по­кой­тесь! (Ти­хо.) Оце бi­да! Ще як роз­сер­диться та про­же­не ме­не з ха­ти, то про­ща­вай­те мої на­дiї на Ряб­ко­ве срiб­ло-зо­ло­то! Ох! А тут Волько та Бер­ко прис­та­ють з век­се­ля­ми за дов­ги. (Го­лос­но). Сядьте та по­го­во­ри­мо ти­хенько та лю­бенько.

Євфросина. Про ме­не… го­во­рiть що хо­че­те, бо я вто­ми­лась. (Сi­дає на ка­на­пi.)

Гострохвостий. Чи вже ж ви, Євфро­си­но Си­до­ров­но, ду­маєте, що я й справ­дi люб­лю Олен­ку? Чи мож­на ж ме­нi, Сви­ри­до­вi Йва­но­ви­чу, лю­би­ти мi­ща­ноч­ку, що з ко­ши­ком га­няє по го­ро­ду та кри­чить: "Сю­ди яб­лу­чок, сю­ди со­лод­ких". Пхе! Цього нi­ко­ли, нi­ко­ли не мо­же бу­ти.

Євфросина. Ме­нi здається, що не мо­же.

Гострохвостий. А чи прав­да ж то­му, щоб я та­ку дiв­чи­ну взяв со­бi за жiн­ку? Чи та­кої ме­нi тре­ба жiн­ки! Я зна­юсь з не­аби­яки­ми людьми. В ме­не бу­ва­ють вче­нi лю­ди, в ме­не бу­ва­ють усi мит­ро­по­ли­чi ба­си.

Євфросина. I справ­дi!

Гострохвостий. По­бий ме­не хрест свя­тий, ко­ли бре­шу; до ме­не хо­дить в гос­тi сам Та­рас, се­мi­нарський со­лiст. Ча­сом до пiв­но­чi гу­ляємо та спi­ваємо. Ну, ска­жiть же, чи мож­на ж ме­нi ма­ти та­ку жiн­ку, як Олен­ка? Чи во­на ж до­теп­на по­го­во­ри­ти з уче­ни­ми людьми, прий­ня­ти їх? Ме­нi тре­ба та­кої жiн­ки, як ви, Євфро­си­но Си­до­ров­но!

З две­рей кiм­на­ти виг­ля­дає го­ло­ва Ряб­ко­ва, з две­рей пе­кар­нi ви­со­вується го­ло­ва Євдо­кiї Кор­нiївни, а з-за неї виг­ля­дає Хим­ка, сп'явшись навш­пиньки.

Рябко, вгля­дiв­ши жiн­чи­ну й Хим­чи­ну го­ло­ви, мо­тає го­ло­вою й ки­ває ру­кою, щоб во­ни по­хо­ва­лись. Жiн­ка сва­риться на йо­го.

Євфросина. Тiльки та­кої, як я? Спа­си­бi вам за честь, ко­ли ви так ду­маєте; ми не го­ни­мось за та­кою чес­тю.

Гострохвостий. Ви ме­не не ро­зу­мiєте, Євфро­си­но Си­до­ров­но! Я не хо­тiв би iн­шої жiн­ки, ок­рiм вас. Ви - й бiльше нiх­то! Або ви, або нiх­то!

Євфросина (ти­хо). Чом же це вiн не стає пе­ре­до мною нав­ко­лiш­ки, як той ву­са­тий ко­пи­тан пе­ред ма­да­мою?

Гострохвостий. Ви не вi­ри­те? (Прис­ту­пає.) Ви не вi­ри­те? Так знай­те ж, що я бiльше нi­ко­го не лю­бив, не люб­лю й не лю­би­ти­му, ок­рiм вас. Як по­ба­чив я ва­шу, та­ку зав­виш­ки, як дзвi­ни­ця, ко­афю­ру на го­ло­вi, то тро­хи не вмер на мiс­цi. Як по­чув я ва­шу вче­ну роз­мо­ву, то й пок­лав, що для моєї ком­па­нiї тре­ба та­кої жiн­ки, як ви.

Євфросина (ти­хо). Оце ме­нi тро­хи по­до­бається. (Го­лос­но.) Може… не знаю. (Ко­кет­ли­во.)

З две­рей знов виг­ля­да­ють го­ло­ви Си­до­ра Сви­ри­до­ви­ча й Євдо­кiї Кор­нiївни. Вони обоє сва­ряться од­не на дру­го­го й ки­ва­ють го­ло­ва­ми.

Гострохвостий. (па­дає нав­ко­лiш­ки пе­ред Євфро­си­ною).

Євфросино Си­до­ров­но! Без вас ме­нi не жи­ти на свi­тi! Як­би я так час­то хо­див до Братсько­го мо­нас­ти­ря, як час­то ход­жу по­пiд ва­ши­ми вiк­на­ми, я б дав­но уже прис­вя­тив­ся. Вiр­те ме­нi, що го­во­рю прав­ду!

Євфросина. Як­би пак мож­на бу­ло заг­ля­ну­ти в ва­шу ду­шу та по­ди­ви­тись в ва­ше сер­це!

Гострохвостий. То там ви по­ба­чи­ли б, що зо­ло­ти­ми слов'янськи­ми бук­ва­ми на­пи­са­но: Євфро­си­на Си­до­ров­на Ряб­ко­ва. Ой, як­би зо­ло­тий ключ од ва­шо­го сер­ця та ле­жав в моєї ду­шi в ки­ше­нi, який би я був щас­ли­вий! А! Я б що­го­ди­ни од­ми­кав би ва­ше сер­це та все ди­вив­ся на йо­го! Я б не їв, я б не пив, я б не ку­рив три днi, тиж­день, та все заг­ля­дав би в ва­ше сер­це. Євфро­си­но Си­до­ров­но! Що ж ви ска­же­те? (Бе­ре її за ру­ку.)

З-за две­рей Ряб­ко i йо­го жiн­ка ра­дiс­но ки­ва­ють од­но дру­го­му.

Євфросина. Я… я… дай­те ме­нi тро­хи по­ду­ма­ти! (За­ту­ляє очi й лоб до­ло­нею.) Я так стри­во­же­на, так стри­во­же­на; так якось все ста­лось нес­по­дi­ва­но, не­га­да-но! Я… Я даю вам свою ру­ку (по­дає ру­ку), але тре­ба по­пе­ре­ду спи­та­ти батька-ма­те­рi! Ви­ба­чай­те ме­нi, що я вас на ча­со­чок по­ки­ну. (Ви­хо­дить у кiм­на­ту. Ма­ти йде з пе­кар­нi слiд­ком за нею в кiм­на­ту.)

Гострохвостий сам.

Гострохвостий. Ну, ви­пав деньок ме­нi сьогод­нi! Як­би два та­кi деньки, то хоч i на Ще­ка­ви­ку. Так Євфро­си­на моя! Яку ж жiн­ку ма­ти­му те­пер! Ффф! Ви­со­ка, та ши­ро­ка, та на го­ло­вi пiв­пу­да кiс! Кру­гом па­нi! А шлейф! А ро­зу­му, а ро­зу­му! От те­пер, Сви­ри­де Йва­нови­чу, гу­ляй на всi зас­та­ви! Гро­шi є, лав­ка є, ще й до то­го жiн­ка па­нi! А Олен­ка… Та що ме­нi Олен­ка? Знай­де­мо де­сять та­ких Оле­нок, аби тiльки охо­та. Не пер­ший i не ос­тан­нiй Сви­рид Йва­но­вич ду­рить жi­нок та дiв­чат.

Гострохвостий, Євфросина, Євдокія Корніївна, Сидір Свиридович.

Євфросина, Євдокія Корніївна i Сидір Свиридович ви­хо­дять.

Сидір Свиридович все ню­хає та­ба­ку й при­каш­лює.

Гострохвостий. Си­до­ре Сви­ри­до­ви­чу i ви, Євдо­кiє Кор­нiївно! Я пе­ре­го­во­рив з ва­шою ро­зум­ною доч­кою Євфро­си­ною Си­до­ров­ною про од­ну ду­же важ­ну рiч, про кот­ру ви вже, пев­но, знаєте. Я хо­чу же­ни­тись з Євфро­си­ною Си­до­ров­ною, i во­на вже да­ла ме­нi своє сло­во, а те­пер про­шу й вас, як батька й ма­тiр, чи зго­ди­тесь ви на те?