Над Чорним морем - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗

Комашко в за­думі нес­подіва­но по­чув Са­нин го­лос. Він підвів очі. Са­ня сто­яла в зе­ле­ну­ва­то­му світі в тіні акацій та чи­нар і привітно кив­ну­ла до йо­го го­ло­вою. Він схо­пив­ся, кив­нув ру­кою на своє місце й поп­ро­сив її сісти. Са­ня пурх­ну­ла, мов пташ­ка, й сіла на лавці.

- Спасибі вам, Вікто­ре Ти­то­ви­чу! - ска­за­ла во­на, осміхнув­шись.

- Я бо­яв­ся, що ви не поїде­те з на­ми на гу­лян­ку, - ска­зав Ко­маш­ко. І йо­го ве­селі карі очі не­на­че засміялись до Сані. Са­нині очі не­на­че вли­ли в йо­го ду­шу ве­селість: усе ста­ло для йо­го гар­не од­ра­зу, не­на­че од якихсь чарів. І да­ле­ке си­зе мо­ре, і синє не­бо, і зе­ле­ний са­док, і бриз­ки фон­та­ну - все ніби ожи­ло й засміялось до йо­го. Хрис­ти­на сто­яла за ним і морг­ну­ла до Сані. Са­ня осміхну­лась.

Всі посіда­ли на дов­гих лав­ках і ба­ла­ка­ли. Всі жда­ли, по­ки при­бу­де трам­вай. Ко­ли це на алеї не­на­че на­ма­лю­ва­лась ви­со­ка Се­лаб­ро­со­ва пос­тать. Се­лаб­рос вже тро­хи одійшов: пал­ке сер­це ущух­ло. Він ішов по­ма­леньку, не­мов з ве­ли­кою по­ва­гою до се­бе ніс на собі свою чор­ну підстри­же­ну бо­ро­ду, свою ку­че­ря­ву го­ло­ву та ши­ро­ку білу стьожку на брилі. Підпи­ра­ючись з по­ва­гом зон­ти­ком, не­на­че жрець кос­ту­ром, він йшов по­важ­ною хо­дою жре­ця або давнього філо­со­фа, лед­ве со­ва­ючи но­га­ми. Пок­ло­нив­шись, він по­дав ру­ку пан­нам, лед­ве гля­нув­ши на Му­раш­ко­ву, не­на­че впер­ше її ба­чив. Од­на­че йо­го уда­ва­на по­важність не­за­ба­ром зник­ла з йо­го ли­ця. Він дрібно та швид­ко за­го­во­рив з пан­на­ми.

- Добридень вам, си­ня стьожко! - гук­нув він до Сані. -Ого! тут є й чер­во­на стьожка! - ска­зав він до Му­раш­ко­вої.

- Єй си­ня, є й чер­во­на стьожка, є навіть да­ма без стьожки, - ве­се­ло ска­за­ла Хрис­ти­на. - А які стьожки ви най­більше лю­би­те: чи сині, чи чер­воні?

- Не вга­даєте, яка стьожка мені най­упо­добніша, - ска­зав Се­лаб­рос, ско­са зир­нув­ши на чер­во­ну стьожку на плечі в Му­раш­ко­вої.

- Ого-го! та ви та­ки ве­ред­ливі! - ска­за­ла Хрис­ти­на.

- Що це ви зве­те нас стьожка­ми? Хіба в нас не­ма ймен­ня? - ска­за­ла до Се­лаб­ро­са Са­ня.

- Є ймен­ня, є! Хто ж за це не знає? Вас та­ки ж який­сь піп хрес­тив, - ска­зав Се­лаб­рос.

Саня не лю­би­ла Се­лаб­ро­са за те, що він був тро­хи не­делікат­ний в сло­вах і го­во­рив ча­сом неп­риємне пан­нам. Різкий на язик, гру­бу­ва­тий, як усі си­ни півдня, Се­лаб­рос ча­сом гру­бо різав прав­ду в вічі не од­ним пан­нам.

- А що, чи поїде­те пак на Ма­лий Фон­тан на гу­лян­ку? Сьогодні над­ворі го­ди­на, гар­но, яс­но. Як ви поїде­те, то поїду й я з ва­ми, ко­ли ме­не не про­же­не­те, - про­мо­вив Се­лаб­рос. - Ви ме­не не про­же­не­те? - спи­тав він, обер­та­ючись до паннів.

- Ні, не про­же­не­мо: ми не вда­ли­ся в вас і лю­дей не роз­го­ни­мо комплімен­та­ми, - так са­мо різко да­ла здачі Са­ня.

Чорні бро­ви в Се­лаб­ро­са на од­ну мить зійшли­ся й знов розійшлись. Він втяг верх­ню гу­бу й при­щик­нув її зу­ба­ми.

- Не ду­мав я, що маю вда­чу роз­га­ня­ти паннів… - ска­зав він низьким го­ло­сом.

- А от удо­виць, то ви й не роз­же­не­те! Удо­виці не­ве­ликі стра­хо­по­ло­хи й вас не ду­же-то зля­ка­лись, - ве­се­ло обізва­лась Хрис­ти­на.

- Що це в вас за штуч­ка в ру­ках? - спи­тав Се­лаб­рос в Хрис­ти­ни й не­це­ре­мон­но ляп­нув пальця­ми по тій штучці.

- Ет! не ска­жу: не­хай кор­тить. Довідаєтесь на Фон­тані, - ска­за­ла Хрис­ти­на.

- Та й ви не з по­рожніми ру­ка­ми! - ска­зав Се­лаб­рос, обер­та­ючись до Бо­ро­давкіна.

- Авжеж не з по­рожніми. За­пас біди не чи­нить. Я, бач­те, люб­лю по­езію, але не за­бу­ваю й за про­зу, - ска­зав Бо­ро­давкін.

- І доб­ре ро­би­те, бо тут зібра­лись все по­ети та по­ет­ки, що за ту про­зу не ду­же дба­ють, - про­мо­вив Се­лаб­рос.

- Поети - цеб­то ви, це я знаю; а по­еток між на­ми не­ма; ми лю­де по­зи­тивні, - за­ще­бе­та­ла Са­ня.

Селаброс за­гар­бав собі той комплімент і знов уда­вав по­важ­ну міну. Окрім ко­рес­пон­денцій в га­зе­ти, він пи­сав ще й вірші і, ска­зав­ши щи­ру прав­ду, вірші по­гані; їх не хотів дру­ку­ва­ти ні один ре­дак­тор га­зет.

Тим ча­сом в перс­пек­тиві ву­лиці вже су­нув­ся ва­гон трам­ваю. Всі схо­пи­лись з ла­вок і хап­ком ру­ши­ли з місця. Ва­гон став ко­ло алеї. Усе то­ва­рист­во ки­ну­лось в ва­гон. Пан­ни сіли вкупі на одній лавці, па­ничі за­раз за ни­ми.

- Фесенко не прий­шов і доб­ре зро­бив, - ска­зав ти­хенько Ко­маш­ко до Мав­родіна.

- І доб­ре зро­бив, - ниш­ком обізвав­ся Мав­родін.

Вагон по­волі по­со­ву­вав­ся між гус­ти­ми акаціями, кот­ри­ми об­сад­жені одеські ву­лиці, і не­за­ба­ром доїхав до станції за містом, де пе­реп­ря­га­ють коні. Уся ком­панія по­роз­хо­ди­лась попід акаціями, хо­ва­ючись в хо­ло­док од пе­ку­чо­го сон­ця. Тільки що пе­реп­ряг­ли коні і всі по­ча­ли сіда­ти, як до са­мо­го ва­го­на при­ка­тав гар­ненький фа­етон, зап­ря­же­ний па­рою бас­ких ко­ней. З фа­ето­на про­вор­но вис­ко­чив Фе­сен­ко, уб­ра­ний, як до вінця. Свіжий кос­тюм з шов­ко­вої жов­ту­ва­тої че­сучі аж лиснів на сонці. Ви­со­кий циліндер на го­лові бли­щав; на пальці бли­щав зо­ло­тий перс­тень з ал­ма­зом; че­рез пле­че бу­ло пе­ре­ки­ну­те пальто з шов­ко­вою квітчас­тою підбійкою на іспанський лад, з ши­ро­ки­ми біли­ми сму­га­ми. Фе­сен­ко аж сяв, ви­чи­ще­ний, ви­ми­тий, рум'яний, з зак­ру­че­ни­ми ку­че­ря­ми на вис­ках, з на­фар­бо­ва­ни­ми ву­си­ка­ми та граціозною шпан­кою на підборідді.

Він при­че­пу­рив­ся так для Сані. Са­ня йо­му ду­же спо­до­ба­лась… По­руч з ним сидів Мокрієвський. Цього флег­ма­тич­но­го Мокрієвсько­го Фе­сен­ко скрізь тя­гав за со­бою, як ду­рень сту­пу, для ком­панії. Фе­сен­ко ско­чив з фа­ето­на, зро­бив граціозний не поклін, а який­сь ре­ве­ранс до усеї ком­панії за­га­лом, зняв­ши циліндер і кла­ня­ючись го­ло­вою тро­хи набік. Поклін вий­шов не до паннів, а до ко­ней. Чор­ний шну­ро­чок од пенс­не за­теліпав­ся на шов­ковій жи­летці. Фе­сен­ко вско­чив в ва­гон і на льоту по­хап­цем су­нув ру­ку па­ни­чам. Ко­маш­ко та Мав­родін якось з не­охо­тою по­да­ли йо­му ру­ку: во­ни не лю­би­ли йо­го.

- А бо­дай йо­му тряс­ця та бо­ляч­ка! приїхав-та­ки! - ска­зав Мав­родін ниш­ком до Ко­маш­ка.

Вагон ти­хо по­ко­тив­ся по до­розі, не­дав­неч­ко по­литій во­дою. По обид­ва бо­ки до­ро­ги ми­готіли дачі, що то­ну­ли в сад­ках з акацій та аб­ри­косів. Поїзд їхав не­на­че лісом, ніби між дво­ма зе­ле­ни­ми стіна­ми. Між акаціями по­де­ку­ди виг­ля­да­ли білі стіни дач одеських банкірів та арис­ток­ратів, гар­них, як цяцьки, з ле­геньки­ми пор­ти­ка­ми, з ко­ло­на­ми, обп­ле­те­ни­ми ди­ким ви­ног­ра­дом. Пе­ред да­ча­ми, в дво­ри­ках, зе­леніли прос­торні квітни­ки.

На зе­ле­но­му свіжо­му га­зоні скрізь темніли роз­ки­дані, не­на­че ялин­ки, тем­но-зе­лені кущі туй, ясніли пля­ма­ми клум­би квіток, кущі рож-цен­ти­фолій. На мар­му­ро­вих стовп­чи­ках сто­яли се­ред га­зо­ну ва­зо­ни з ста­ри­ми ку­че­ря­ви­ми столітни­ка­ми. З тих ва­зонів та клумб, з тих розкішних зе­ле­них за­ку­точків повіва­ло про­хо­ло­дою. Далі до­ро­га ста­ла ще ве­селіша: сад­ки ста­ли густіші; по­зад садків зе­леніли ви­ног­рад­ни­ки. З-за акацій виг­ля­да­ли ле­генькі баш­ти, сіренькі гар­ненькі бані тих дач, що сто­яли на го­рах над са­мим мо­рем. Скрізь ми­готіли чисті квітни­ки, ве­селі вікон­ця, гарні пор­ти­ки. Три верст­ви ве­се­лої до­ро­ги про­май­ну­ли так швид­ко, що мо­ло­да ком­панія й нез­чу­лась.

Трамвай спи­нив­ся ко­ло са­мо­го воз­во­зу до мо­ря. Ко­ло мо­ря в то­му місці розс­ту­пи­лись го­ри, і між дво­ма го­ра­ми, на спус­ку, як че­рез во­ро­та, нес­подіва­но за­синіло ши­ро­ке тем­не мо­ре, зас­ло­ня­ючи по­ло­ви­ну обрію. Вкри­те ма­леньки­ми хвилька­ми, во­но ніби дри­жа­ло, во­ру­ши­лось, пульсу­ва­ло, не­на­че здо­ро­ве жи­ве людське тіло, на­ли­те кров'ю.

З мо­ря по­тяг­ло ти­хим, вог­ким, свіжим вітре­цем. Пах­ну­ло та­ким чис­тим, лег­ким повітрям, не­на­че во­но спа­да­ло десь з ви­со­ких гір, з ви­со­чи­ни чис­то­го не­ба. Уся ком­панія, втом­ле­на ду­хо­тою, пож­вавіша­ла, за­во­ру­ши­лась, по­ве­селіша­ла. І ши­ро­ке мо­ре, і простір без кінця, і морське повітря роз­во­ру­шує ду­шу, ве­се­лить сер­це. По­езією повіває з то­го ши­ро­ко­го морсько­го прос­то­ру; сер­це жвавішає, пісня йде на ду­шу, мрії підніма­ються роєм, ли­нуть да­ле­ко-да­ле­ко, в інший іде­альний світ; ду­ми ясніша­ють, сло­ва ллються плав­ко, як морські легкі хвилі. Скільки ви­со­ких по­ем навіяло ти, синє мо­ре, на геніїв людськості!