Волинь - Самчук Улас Олексійович (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗
Зустрівшись, хлопці пішли на шлюз і влізли по небезпечній дошці, що дуже вгиналась, над потоки. Примостилися на мокрій колоді, що на ній опираються кросна ринви, по котрій біжить на колесо вода, і почали свої розумування, Тонда зухвало похвалявся, що він уже вміє важити мішки, красти борошно, яким кормить свого ослика, та брати від дядьків хабара — три копійки, коли він змеле дядькові кілька пудів даром.
Ринвами з розгону люрить вода, повертає слизькі, чорні колеса і, розбиваючись на піняві кляки, з плюском летить під потоки. Внизу, кілька метрів під хлопцями, вирує зеленувата глибінь. Видно запінені гребені штучних хвиль, ніби там купаються табуни розбещених чортів. Плюскіт і гомін такий, що хлопці мусять, розмовляючи, кричати.
Тонда, розуміється, більше звиклий до цього і, мабуть, навмисне привів сюди Володька, щоб бачити, як той буде тут почуватися. Одначе Володько гідно поводився і нічим не зраджував, що він у небезпечному місці. Навпаки. Він навмисно сів на слизькій колоді, звісив над вируючою глибиною ноги і бовтає собі ними, не турбуючись, що геть-чисто обмастив свої штанята.
При цьому він почав свої поважні розмови, — куди, мовляв, біжить ця річка, які риби в ній, скільки раків, де живуть лебеді, що ми живемо в Росії тощо. Все це Тонда травив, видно, тяжко. Обличчя його при таких розмовах робилося довге, ніби в лошати. Смішно виглядали його віддуті, широкі уста.
І тут сталося щось, чого Володько ніколи не міг сподіватися. Філософуючи з Тондою, звичайно, й забув геть про все на світі, крім таких цікавих для нього речей, якими заповнена його тямка. Ї зненацька з'являється, невідомо чого, Василь. Він перший побачив Володька і мусів кілька разів щосили з греблі гукати, поки його той почув. А коли ж Володько помітив брата, то по самім його вигляді зрозумів, що сталося щось надзвичайне.
— Володьку! А ходи швидше! Мерщій!..
Володько аж здригнувся і мало не стратив рівноваги на свому небезпечному сідалі. Він миттю зривається і, забувши за обережність, швидко, по гнучкій дошці біжить на шлюзі. Може, Василь жартує? Ні. Вигляд поважний, безпосередній…
— Ну, чекай, чекай! Дадуть тобі тато!.. А де твої корови?.. То ти так їх пасеш?.. Чекай!..
Ах, Боже, Боже!.. Про корови ж він справді зовсім забув.
— В лозині корови, — викрикнув Володько, вдаряючи на слово «в лозині», але голос зраджував непевність цього «в лозині».
— Ага, в лозині… Піди-но, поглянь…
«В конюшині?..» — мигнуло в голові малого…
І в ту ж мить стрельнула згадка про здохлу корову, голосіння баби, слова батька… Ах, Боже!..
Він захолов. Він не знав, чи бігти до корів, чи кидатися під потоки. Кричати? Плакати?
— А де тато? — скрикнув малий…
— Біжи-но, то зобачиш…
О, горе! Що ж він тепер подіє? Бігти! Швидше бігти! Щось робити.
— Чисто корови виїли капусту, — гукає навздогін Василь. Ну, принаймні капусту. Володькові трошки відлягло…
Стрімголов наспотикача біжить він додому. Його куці ноженята лопотять по втоптаній стежці, перестрибують через маленьку річечку, в якій ловлять пічкурців, черкотять по болоті, чвиркають брудною водою, дріпаються обстріпані штанята. Нарешті його маленька постать викочується з-за лозових кущів і раптом кам'яніє… Він бачить уже свої корови. Батько оце тільки вигнав їх з капусти і сам власною особою, непорушне, мов кам'яний стовп, вкопався в межі городу. Ціла грядка білих оглоданих капустяних головок нагадує зграю потурбованих гусей.
Батько стояв неповорушно. Володько всіма фібрами душі, кожним нервом чув і розумів, що значить така стоянка. Він чує, як губиться, зникає його мужність, як під горло лізуть болючі сучки якогось жалю, як починає завмирати розбушоване серденько, як, нарешті, заливаються рідиною його очі і по щічках побігли дві прудкі гарячі сльозини. Він все-таки не плакав. Сльози, що нагальне потекли, ще не значили, що він плаче. Він тримав себе як справжній мужчина.
А батько, мов викут, мов залізний жах. Хоча б озвався. Хоча б рукою поворушив… Ні. На те він і батько. Лютий, могутній, без милосердя, як розгніваний Бог. Ні, не втечеш від нього і не вблагаєш.
Тікати! — мигнула думка. Бігти! Але куди? В річку? Хай і в річку. Тікати, бо буде зле.
Володько метнувся і зник у кущах лозини. Батько не промовив ні одного слова. Він, коли зник Володько, мовчки постояв на тому саме місці ще пару хвилин, повернувся і пішов на подвір'я. Прийшов Василь і погнав худобу до хліва.
Володько опинився сам-один у кущах. «Тепер довго, довго не могтиму я з татом розмовляти», — думав він. А сидить над річкою в гущавині. Росте тут, чи краще стирчить, якесь посохле гудиння болотяної рослини. Сидить, обома руками обняв голову. Ревіти, кричати! Боже! Боже! — повторює безконечно. Хотів молитись, але хіба тут до молитви? Коли Бог, коли батько, коли ніхто в світі не може зрозуміти, помогти, розрадити його, то що поможе молитва? Мамо!.. Де є мама? Ні, він сам винен. Він розуміє це. Але… хіба ж? — Страшно подумати. Він уже бачить здоровенну батькову ручиську, що затиснула його малюсіньке рученя, тверда, заяложена ремінна батькова попруга вже танцює по його задку. Гостро, пекуче, дошкульно танцює… Йому соромно. Він знищений. Він забитий — той Володько, що є в його очах, його мові, той Володько зникає. Його виб'є батькова ремінна попруга.
Починає сутеніти. Холодна хвиля осіннього вечора ринула лугом. Ноженята, мокрі і порепані, починають дошкульно мерзнути. Неймовірно велике і криваво-червоне сонце неохоче засувається за чорну скибу ставища. Ціле небесне склепіння гнітить своєю мармурово-холодною величчю, наповняючи всенький світ, близький і далекий, суворою, недоторкальною мовчанкою. Все жорстоке: небо, люди і земля. Навіть струм холодної води бринить жорстоко. Кілька листочків на похиленій вербі безнадійно трінотять, але холодне дихання вітру здмухнуло їх, і вони летять у ще холодніші хвилі річки.
Минуло ще з півгодини. Холод і голод, щораз більше докучливі, зачинають рухати прибитого раптовим лихом хлопчину. «Треба йти, може, вони вже забули». Устає і йде. Та коли зрівнявся з городом і при згасаючому світлі дня помітив нагі огризки ще недавно пишних капустяних головок, йому знову зробилося нудно й жахливо. Дві сили боролись. Але все одно нічого не поможе. Треба йти.
Йому ж і самому шкода тієї капусти, та що подієш? Ще? Ну, що тепер?
Не живий і не мертвий переступив хатній поріг. Хай діється, що хоче.
Перша накинулася мати. Мати є завше мати. Вона знає, що чекає Володька, тому наробила тарараму. Працюють у неї лишень язик та уста. Яких тільки не дістав Володько прізвищ, але все-таки то не те саме, що батькова попруга. Цим мати намагалась зменшити батьків гнів та відтягнути й одвернути кару, що грозила її дитині. Знала вона також, що через те й сама може дістати кілька «черезплечників» та пострибати босою навколо хати, але хіба це може стримати матір?..
Батько насуплений і грізний сидить коло столу, лупить «бараболі в мундирах», вмочає їх у сіль і міцно розжовує з хлібом. Володька він майже не помічає. Аж коли малий роздягнувся, і збирався шмигнути не до столу (не до ідла було), а мерщій на піч, у найзатишніший куток, устав раптом і батько, здіймаючи свою попругу…
— То ти, трясця твоїй матері, так пасеш худобу! — почав він, навмисне розтягаючи з притиском слова.
Володько не дослухав усього. Він, мов в'юн, метнувся і миттю зник під піччю. Спершу шмигнув під піл, а звідти потайки, попід тапчаном, на чотирьох ногах, буцаючись у перестрасі об усяку всячину, перемандрував під піч.
Володькова звинність не дуже подобалася батькові. Він зробив два кроки в напряму печі, розкарачив ножиська перед самим виходом Володькової цитаделі і безцеремонне: — Вилазь, стерво! — гримнув…
В очах Володькових лише два здоровенні брудні батькові чоботи та кінець згорненої удвоє попруги. Той кінець так страшно, так неймовірно страшно, погойдується перед очима хлопця. Залізна, вичовгана, блискуча пряжка.
— Ой, тату, тату! — вже репетував Володько.
