Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович (книги онлайн без регистрации txt) 📗
— За нещасних німців.
— За них варто, — погодився Штірліц, — Щоб не були такими довірливими.
— Як вас зрозуміти?
Штірліц випив, смакуючи, дуже повільно, всмоктуючи, знизав плечима:
— Зрозуміти просто. Нещасні німці не можуть жити без фанатичної віри. То вони вірили в Бісмарка, то в кайзера, то в Гітлера. Їм потрібний фюрер, трибун, який стрясав би їхні душі, якого треба боятися. Коли боятися нікого, вони починають ставити барикади й оголошувати страйки, знову ж таки сподіваючись, що з'явиться сильна рука, подібна до тих, що вже були, і наведе порядок.
— Ви проти сильної руки?
— А ви — за?
— Дорогий Брунн, я помітив, що ви не відповіли на жодне моє запитання, а мене примушували відповідати на всі ваші.
— Примушував? — Штірліц здвигнув плечима й підсунув свою склянку до Кемпа. — Плесніть ще, га? Як же це я вас примушував, цікаво? Катував у камері? Заарештовував вашу дружину? Відправляв дітей до концтабору? Я ні до чого вас не примушував. — Він жадібно випив ще одну склянку, відщипнув шматочок сиру, поклав на нього зелень, проковтнув, не пережовуючи, і сказав: — Однієї пляшки мені мало, замовте ще.
— Звичайно, звичайно. Хочете, попросимо андалузьке тінто?
— З великим задоволенням я випив би нашого баварського айнціана.
— Почекайте, скоро вип'ємо.
Так, подумав Штірліц, це початок; треба грати й далі, він клює; напевне знає, скільки мені дають «товариші по партії»; а дають стільки, аби вистачило на хліб, сир та на кілька шматків м'яса в п'ятиденну; коли ж я пив справжню каву востаннє? Мабуть, місяців зо два тому, коли Герберт Зоммер запросив мене в «Хіхон»… Герберт… Він такий же Герберт, як я Брунн. І поселили мене в той пансіон, де старий з «Блакитної дивізії» дає ключі й уважно стежить, коли й хто виходить і повертається. Але якого чорта вопи тоді вивозили мене з Берліпа? Судячи з усього, вони витягли мене звідти під час останнього танкового прориву, навряд чи хто ще зміг вирватися з того місива. Навіщо треба було лікувати мене в Римі? Переправляти з ватіканською фальшивкою сюди, у Мадрід? Навіщо я їм потрібен? На тобі була їхня форма, заперечив собі Штірліц, і ніяких документів. У хапанині, поки ще був їхній порядок, вони, мабуть, тоді були зобов'язані витягти штандартенфюрера. А тут схаменулися: чому без документів? Чому опинився в тому районі Берліна, куди вже прорвалися росіяни? Чому сам? У формі? Мюллер мертвий, Герберт навіть сказав, на якому кладовищі його поховали. Першого травня. Ніхто, крім нього, не може мати матеріалів проти мене. Мюллер ні з ким не ділився своєю інформацією, це не в його манері. Віллі, Ойген і Курт загинули на моїх очах, це відпадає. Айсман? Навіть коли він живий, у нього немає проти мене доказів, я повернувся в березні сорок п'ятого із Швейцарії в Берлін. Це свідчить про мою вірність режиму фюрера; людина, пов'язана з росіянами, просто-таки не могла повернутися в рейх. Це ж вірна смерть… Холтоф? Він запропонував мені змову і за це поплатився розбитим черепом, усе за правилами. Про сина, про зустріч з ним у нічному Кракові Штірліц забороняв собі згадувати, краялось серце, а воно йому ще потрібне, щоб повернутися, на Батьківщину. Залишалася тільки одна уразлива ланка — СС штурмбанфюрер Хьоттль. Саме йому Штірліц дав у Лінці явку російської розвідки у Швейцарії, коли шукав зв'язок зі своїми. Коли про це дізнався Даллес — а він міг про це дізнатися, бо Хьоттль контактував саме з ним, — тоді справа міняється. І ні в кого не можна спитати про долю Хьоттля. І писати нікуди не можна. Треба затаївшись чекати, відкладаючи із щотижневої субсидії кілька песет; іншого виходу немає; оскільки він назвав себе у Ватікані доктором Бользеном; можливо, вони ще не вийшли на Штірліца; вони можуть вийти, якщо їм у руки потрапили всі архіви, та, судячи з того, як у квітпі палили ящики з документами у внутрішньому дворі Принц Альбрехтштрасе, Мюллерові дав вказівку Кальтенбруинер знищити ключові документи; якщо ті, хто вцілів, вирішать відновити «Чорний Інтернаціонал», вони дістануть потрібні документи в сейфах швейцарських банків, куди поклали найважливіші архіви ще в кінці сорок четвертого. Так, але живий головний свідок, Шелленберг, заперечив собі Штірліц, він сидить у англійців, він, напевне, пішов з ними на співробітництво. Але він надто розумний, щоб віддавати всі карти; за що тоді жити далі? Про те, як я став «доктором Бользеном», знає тільки він, це була його ідея, він дав мені цей паспорт зі свого сейфа. Та й у англійців немає звичаю ділитися своєю інформацією з ким би там не було, навіть з «молодшим братом». Так, але тоді до мене під'їхали б англійці, а не американці. Коли б рік тому я міг ходити й розмовляти, мене американці повернули б додому, якби я сказав їм, хто я; час втрачено, тепер, мабуть, не віддадуть, признаватися Джонсону в тому, хто я є насправді, наївно, не за правилами. Не треба зараз терзати себе запитаннями, сказав собі Штірліц, це нерозумно. Все одно ти не зможеш вичислити ходи тих, хто має інформацію й свободу пересування; треба покластися на долю, ретельно аналізувати кожен погляд і порух тих, хто взяв мене в кільце; життя привчило зважувати фрази контрагентів, схоплювати те слово, яке відкриває їх; жоден з них не віддав боротьбі стільки років, скільки я, за мною досвід, триклятущий, виснажливий, який робить старим у сорок шість років; мій досвід може протистояти їхній поінформованості, не дуже довго, зрозуміло, але певний час цілком може; а зараз треба пити й точно грати стан голодного сп'яніння; примітивно, звісно, але вони клюють саме на примітивне; у людей цієї психології спотворене відчуття, вони схожі на ласолюбців — ті ніколи не пориваються до красивих і достойних жінок, їх надить до шлюх, ніяких умовностей, усе просто і ясно із самого початку; вони тягтимуть мене вниз, до себе; я піддамся, іншого виходу немає, єдиний шлях доторкнутися до інформації… Щоб я був проклятий, якщо він зараз не запитає мене про «фарс суду в Нюрнберзі»…
— Упевнені? — замислено протягнув Штірліц. — Вашими б устами та мед пити. Чому ви думаєте, що ми повернемося додому? Я щось не дуже в це вірю.
— Дон Феліпе! — гукнув Кемп. — Ще одну пляшку. Тільки давайте андалузького… І де наша труча?
— А хіба ви не чуєте, як пахне димом? — озвався дон Феліпе. — За три хвилини труча буде на столі…
— А чого це ви сказали «наша труча»? — спитав Штірліц. — Це моя труча, моя, а не ваша.
— Чому ви не їсте сиру?
— Тому що я його ненавиджу. Я сиджу на ньому майже рік, розумієте?
— А навіщо замовили?
— Від жадності, — подумавши, відповів Штірліц. — Жадність і заздрощі — головні рушії дії.
— Невже? А мені здавалося, гнів і любов.
— Любите Вагнера, — мовив Штірліц.
— Дуже, — признався Кемп. — І він вартий того.
Він налив повну склянку Штірліцу; а йому не вистачило; росіянин не здивувався б, якби я відлив половину, подумав Штірліц, але якщо я зроблю це зараз, до мене поставляться з підозрою, бо тут так не заведено і будь-яке відхилення від норми дискомфортно і тому викликає відштовхування, відчувають чужака; тільки в умовах традиційної демократії суспільство не боїться, що чужий відособлюється; лад, який створив Гітлер, авторитарний за своєю суттю, не терпів нічого того, що фюрер вважав неорганічним і позатрадиційним; людська самість каралася табором чи розстрілом; спочатку рейх і нація, а потім уже людина; великий жах випав на долю нещасних німців, боже ти мій…
— Як ви ставитеся до Гітлера? — спитав Штірліц і, похитуючись, підняв свою склянку.
— А ви? Бачите, я почав говорити, як ви, — запитанням на запитання.
— Хороший учень, швидко взяли методу, дуже, до речі, надійна штука, резерв часу на роздуми.
— Ви не відповіли на моє запитання.
Штірліц випив вино, поставив склянку, нахилився до Кемпа:
— А як мені краще відповісти? Від моєї відповіді, мабуть, залежить, чи матиму я роботу у вашій фірмі, чи ні. Що мені треба відповісти? Я повторю, тільки скажіть.
