Загублена земля. Темна вежа III - Кінг Стівен (читаем книги онлайн .TXT) 📗

Він думав про те, як чудово бути молодим і закоханим. Це прекрасно навіть тут, хоч цей світ і перетворився на цвинтар.

«Радійте, поки можете, — подумав стрілець, — бо попереду на нас знову чекає смерть. Ми опинилися на березі кривавого струмка. І я не маю жодних сумнівів у тому, що він приведе нас до такої самої річки. А ріка впадає в океан. У цьому світі могили роззявили пащі і мертві не сплять спокійно».

Коли на сході почала займатися зоря, він заплющив очі. Трохи заснув. І йому наснився Джейк.

19

Едді теж бачив сон. У цьому сні він був у Нью–Йорку і йшов Другою авеню, тримаючи в руці якусь книжку.

Стояла весна. Тепле повітря міста було насичене пахощами цвіту, і душа Едді защеміла від туги за домом, наче м'яз, у якому глибоко застряг риболовний гачок. «Насолоджуйся цим сном і не дозволяй йому швидко скінчитися, — подумав він. — Смакуй його… бо це єдина твоя можливість потрапити до Нью–Йорка. Ти не можеш повернутися додому, Едді. Це вже минуле».

Він подивився на книжку і був украй здивований, побачивши заголовок — «Ти не можеш повернутися додому», автор Томас Вулф. На темно–червоній обкладинці було витиснено три предмети: ключ, троянду і двері. Едді зупинився, розкрив книгу і прочитав перший рядок. «Пустелею тікав чоловік у чорному, — написав Вулф, — і його переслідував стрілець».

Едді закрив книжку й пішов далі. Зараз близько дев'ятої ранку, визначив він, можливо, дев'ята тридцять. Транспорту на Другій авеню було мало. Таксі сигналили й перескакували з ряду в ряд, а сонце вигравало в них на лобовому склі й ясно–жовтих боках. На розі Другої й П'ятдесят другої жебрав якийсь волоцюга, й Едді кинув йому на коліна книжку в червоній обкладинці. Він помітив (також без здивування), що жебрак — то Енріко Балазар. Він сидів, схрестивши ноги, перед крамничкою з чаклунським начинням. Вивіска у вітрині проголошувала, що це «ДІМ КАРТ», а на розкладці всередині виднілася вежа, побудована з карт таро. На її верхівці стояв іграшковий Кінг–Конг. На голові у велетенської мавпи росла крихітна антена радара.

Едді неквапом пішов далі, прямуючи до центру міста. Повз нього пропливали дорожні знаки. Щойно побачивши крамничку на розі Другої й Сорок шостої, він зрозумів: йому сюди.

«Так, — подумав Едді, й на нього накотило відчуття колосального полегшення. — Я прийшов. Це саме те місце». Вітрина була вщерть забита підвішеними шматками м'яса й сирами. ВИШУКАНІ ДЕЛІКАТЕСИ ВІД ТОМА ТА ДЖЕРІ — проголошувала вивіска. — МИ ЗНАЄМОСЯ НА ЗАКУСКАХ ДЛЯ ВЕЧІРОК!

Поки Едді стояв, зазираючи всередину, за ріг завернув хтось, кого він знав. То був Джек Андоліні в костюмі–трійці кольору ванільного морозива. В лівій руці Джек тримав чорний ціпок. Половини обличчя в нього не було: її відчахнули клешні омаромонстрів.

«Уперед, Едді, — сказав Джек, проходячи повз нього. — Цей світ не єдиний, існують інші, і той довбаний поїзд їх усі об'їжджає».

«Не можу, — відповів Едді. — Двері замкнені». Він не знав, звідки це знає, але знав. Не було й тіні сумніву, що він знає.

«Дед–е–чам, дад–е–чі, не хвилюйся, у тебе ключ», — сказав Джек, не озираючись. Едді опустив очі й побачив, що справді тримає ключ — на вигляд примітивний, з трьома гострими виїмками, схожими на перевернуті літери «V».

«Увесь секрет — в тій маленькій карлючці на кінці останньої заглибини», — подумав він. Ступивши під навіс «Вишуканих делікатесів від Тома та Джері», Едді вставив ключ в замкову щілину. Він легко повернувся. Едді відчинив двері й, переступивши поріг, опинився на величезному відкритому полі. Він озирнувся через плече і побачив транспорт, який поспішав Другою авеню, і тут двері, хряснувши, зачинилися і впали. Позаду них не було нічого. Геть нічого. Едді роззирнувся, щоб ознайомитись із новим довкіллям, і побачене спершу перелякало його на смерть. Поле було темно–пурпурового кольору, наче на ньому відбулася якась грандіозна битва і земля так просякла кров'ю, що її вже нікуди було всотувати далі.

Але потім він збагнув, що бачить не кров, а троянди.

І його знову охопило змішане відчуття радості й тріумфу, від чого серце так шалено закалатало, що Едді перелякався, як би воно не вибухнуло. Він переможно підняв стиснуті кулаки високо над головою… та так і застиг.

Поле простиралося на багато миль і попереду здіймалося на пологий схил. А на обрії бовваніла Темна Вежа. То була колона з глухого каменю, що стриміла в небо, та так високо, що Едді ледве міг розгледіти верхівку. Її фундамент, оточений кричуще–червоними трояндами, був гігантським, титанічним за масою та розмірами, та все ж, в міру того, як Вежа поступово звужувалася вгорі, вона виглядала напрочуд витончено. Камінь, з якого вона була збудована, був не чорним, як уявляв собі Едді, а попелястим. Вузькі бійниці марширували по спіралі вгору. Під вікнами, здіймаючись дедалі вище й вище, йшли нескінченні гвинтові сходи з каменю. Вежа була впосадженим у землю темно–сірим знаком оклику, що здіймався над полем криваво–червоних троянд. Небесне склепіння понад нею було блакитним, але по ньому бігли пухкі летючі хмарки, схожі на кораблі під вітрилами. Вони нескінченним виром кружляли понад верхівкою Темної Вежі.

«Яка краса! — захоплено подумав Едді. — Яка краса і дивовижа!» Але відчуття радості й тріумфу випарувалося, натомість з'явилася надзвичайна слабкість і передчуття неминучої загибелі. Він подивився навколо і зненацька з жахом зрозумів, що стоїть у тіні Вежі. Ні, не просто стоїть — він живцем у ній похований.

Він закричав, але його крик поглинув гучний золотистий спів якогось величезного рогу. Звук линув з верхівки Вежі. Здавалося, він заповнює собою весь світ. І поки попереджувальна нота ширилася над полем, де він стояв, з усіх вікон, що оперізували Вежу, ринула чорнота. Вихлюпуючись із вікон, вона стрімко пливла в небо довгастими потоками, що сходилися докупи й утворювали чорнильну пляму, яка невпинно росла. На хмару це не було схоже, а більше скидалося на пухлину, навислу над землею. Пляма затулила собою небо, й Едді побачив, що насправді то не хмара і не пухлина, а мара — якийсь понурий циклопічний привид, що летів просто до того місця, де він стояв. Тікати від звіра, що збирався воєдино в небі над полем троянд, сенсу не було. Все одно він наздожене, схопить Едді і понесе його геть. Привид ув'язнить його в Темній Вежі, і світло цього світу назавжди згасне для нього.

У темряві утворилися прорізи, і зараз на нього дивилися страховинні очі, що не належали людині. Кожне око було розміром з ведмедя Шардика, який лежав мертвий у лісі. Очі були багряні: багряні, як троянди, багряні, як кров.

У вухах прогримів мертвий голос Джека Андоліні: «Тисяча світів, Едді… десять тисяч!., і той поїзд об'їздить кожен світ окремо. Якщо ти зможеш його запустити. А навіть якщо зможеш, то вважай, що проблеми в тебе тільки починаються, бо та бляшанка вперта, мов віслюк, і весь час прагне заглухнути. — Джеків голос став механічним, монотонним. — Впертий, мов віслюк, Едді, прагне заглухнути, краще повір, цей віслюк…»

— ВИМИКАЮСЯ! ПОВНА ЗУПИНКА ЧЕРЕЗ ГОДИНУ ШІСТЬ ХВИЛИН!

Уві сні Едді підняв руки, щоб затулити ними очі…

20

…І прокинувся, сидячи рівно, біля згаслого вогнища. Він дивився на світ крізь розчепірені пальці. Той голос досі рокотів у нього в вухах — голос безжального командира загону спецпризначення, який волав у мегафон.

— НЕБЕЗПЕКИ НЕМАЄ! ПОВТОРЮЮ, НЕБЕЗПЕКИ НЕМАЄ! П'ЯТЬ СУБ'ЯДЕРНИХ АКУМУЛЯТОРІВ У СТАНІ СПОКОЮ, ДВА СУБ'ЯДЕРНИХ АКУМУЛЯТОРИ У ФАЗІ ГАЛЬМУВАННЯ, ОДИН СУБ'ЯДЕРНИЙ АКУМУЛЯТОР ПРАЦЮЄ НА ДВА ВІДСОТКИ ВІД ЗАГАЛЬНОЇ ПОТУЖНОСТІ. ЦІ АКУМУЛЯТОРИ НІЧОГО НЕ–ВАРТІ! ПОВТОРЮЮ, ЦІ АКУМУЛЯТОРИ НІЧОГО НЕ ВАРТІ! ПОВІДОМТЕ ПРО ЇХ РОЗТАШУВАННЯ В ПІВНІЧНИЙ ЦЕНТР ПОЗИТРОНІКИ, ЛТД! ЗАТЕЛЕФОНУЙТЕ ЗА НОМЕРОМ 1–900–44! КОДОВЕ СЛОВО ДЛЯ ЦЬОГО ПРИСТРОЮ — ШАРДИК. ОБІЦЯНО ВИНАГОРОДУ! ПОВТОРЮЮ, ОБІЦЯНО ВИНАГОРОДУ!

Голос стих. Едді побачив Роланда, що стояв на краю галявини, тримаючи на згині ліктя Сюзанну. Вони вдивлялися туди, звідки лунав голос. Щойно запис почав прокручуватися знову, Едді нарешті спромігся струсити з себе морозні рештки нічного жахіття. Він підвівся й приєднався до Роланда й Сюзанни, думаючи про те, скільки століть минуло відтоді, як записали це оголошення, запрограмоване на відтворення лише в разі повного виходу системи з ладу.