Сліпота - Сарамаго Жозе (книги без сокращений .TXT) 📗
Минали години, й один за одним сліпці засинали. Деякі накривали голову ковдрою, ніби хотіли, щоб темрява, справжня чорна темрява могла остаточно погасити ті тьмяні цятки, в які перетворилися їхні очі. Три лампи, підвішені під високою стелею, недосяжні для сліпих, відкидали на ліжка брудне жовтаве світло, неспроможне навіть утворювати тіні. Сорок осіб спали або розпачливо намагалися заснути, деякі зітхали й щось шепотіли, можливо, вони бачили уві сні щось омріяне, можливо, казали, Якщо це сон, то я не хочу прокидатися. Годинники в усіх зупинилися, вони забули їх накрутити чи вважали, що не варто більш їх накручувати, лише годинник дружини лікаря досі не зупинився. Минула вже третя година ранку. Дуже повільно, спираючись на лікті, крадій автомобілів підняв свій тулуб. Ногу він уже не відчував, відчував лише біль, решта ноги перестала йому належати. Вона задерев'яніла й не згиналася в коліні. Він перекотив тіло на бік здорової ноги, яка тепер звисала з ліжка, потім обхопивши її руками нижче стегна, спробував повернути в той самий бік хвору ногу. Наче зграя вовків, що несподівано прокинулися, болі розбіглися на всі боки, щоб негайно повернутися до того внутрішнього кратера, з якого вони годувалися. Спираючись на руки, він потроху посунув тіло по матрацу в напрямку проходу між ліжками. Коли дотягнувся до підвищення над ніжками ліжка, то мусив перепочити. Він дихав важко, наче його мучила астма, голова йому хиталася між плечами, він не міг утримати її на них. Через кілька хвилин його дихання стало регулярнішим, і він почав повільно підійматися, спираючись на здорову ногу. Він знав, що друга нічим не стане йому в пригоді, що він муситиме тягти її за собою повсюди, куди захоче йти. Відчув запаморочення голови, невтримне тремтіння опанувало йому все тіло, від холоду й лихоманки в нього зацокотіли зуби. Хапаючись за спинки ліжок, із великими труднощами пересуваючись від одного до іншого, він пропихався між сонними людьми, тягнучи за собою, наче мішок, поранену ногу. Ніхто його не помітив, ніхто не запитав, Куди йдеш ти о цій годині, а якби хтось його про це запитав, то він знав, як йому відповісти, Йду відлити, сказав би він, він би лише не хотів, щоб його покликала дружина лікаря, їй би він не міг збрехати, він мусив би поділитися з нею наміром, що виник у його голові, Я неспроможний більше тут гнити, я визнаю, що ваш чоловік зробив для мене все, що міг, проте коли мені треба було вкрасти автомобіль, я не просив когось іншого, щоб він його для мене вкрав, тепер та сама історія, я сам повинен до них підійти, коли вони побачать мене в такому стані, то відразу зрозуміють, що я почуваю себе погано, вони посадять мене в карету швидкої допомоги й відвезуть до лікарні, немає сумніву в тому, що існує лікарня лише для сліпих, ще один сліпий не становитиме для них ніякої різниці, вони вилікують мою ногу, мені розповідали, що вони лікують навіть засуджених на смерть, якщо хтось із них захворіє на апендицит, вони спочатку зроблять йому операцію, а вже потім страчують, щоб він помер чоловіком здоровим, те саме відбудеться й зі мною, якщо вони захочуть, то можуть знову повернути мене сюди, мені, зрештою, байдуже. Він просувався між ліжками далі, стиснувши зуби, щоб не застогнати, й не зміг утримати болісний зойк, коли, дійшовши до кінця ряду, утратив рівновагу й упав. Він помилився, рахуючи ліжка, сподівався спертися на ще одне, а сперся на порожнечу. Упавши на підлогу, не ворушився доти, доки не переконався, що ніхто не почув гуркіт від його падіння. Потім зрозумів, що перебуває в позі, надзвичайно зручній для сліпого, якщо він пересуватиметься навкарачки, то легко знаходитиме собі дорогу. Він повз у такий спосіб доти, доки добувся до вестибюля, там зупинився обміркувати, що він робитиме далі, чи покликати спочатку людей біля брами, чи наблизитися до сходинок, скориставшись мотузкою, яка правила за поручні й ще, безперечно, там була. Він дуже добре знав, що якщо він покличе звідси й попросить допомоги, йому накажуть негайно повертатися назад, проте альтернатива мати за єдину точку опори мотузку, яка обвисла й розгойдувалася, після того як він стільки намучився, навіть просуваючись між нерухомими й надійними ліжками, примусила його засумніватися. Через кілька хвилин йому здалося, ніби він знайшов рішення, Я полізу навкарачки, подумав він, під мотузкою, вряди-годи підійматиму руку, аби переконатися, що рухаюся правильно, це як і в тому випадку, коли доводиться красти автомобіль, завжди можна вигадати найкращий спосіб. Цілком несподівано совість у нього прокинулася й суворо дорікнула йому за те, що він виявився спроможним украсти автомобіль у бідолашного сліпого, Якщо я тепер потрапив у цю халепу, став міркувати він, то зовсім не тому, що хотів украсти в нього автомобіль, а тому, що захотів відпровадити його додому, ось тут і була моя найбільша помилка. Він не був готовий до казуїстичних дебатів, його аргументи були прості й очевидні, Сліпий — особа священна, сліпого грабувати не можна. У технічному розумінні, я його й не пограбував, бо ані він не мав автомобіля у своїх руках, ані я не приставляв йому пістолета до скроні, Облиш свої софізми, пробурчала його совість, і йди туди, куди ти повинен іти.
Прохолодне повітря світанку освіжило йому обличчя. Як добре дихається там, зовні, подумав він. Йому здалося, ніби нога йому болить набагато менше, але це його не здивувало, таке з ним бувало й раніше, причому не один раз. Він був уже на зовнішньому майданчику сходів, незабаром він доповзе й до приступок, Це буде найважче, подумав він, спуститися по приступках головою вперед. Він підняв руку, аби переконатися, що мотузка досі над ним і поповз уперед. Як він і передбачав, йому було дуже нелегко перелазити з приступки на приступку, головним чином через хвору ногу, яка не допомагала йому просуватися вперед, і йому довелося витерпіти нелегке випробування, коли його рука послизнулася на приступці на середині східців, тіло нахилилося вбік, і мертва вага клятої ноги потягла його вперед. Біль повернувся негайно, ріжучи його пилкою й молотком забиваючи йому в тіло цвяхи, й він навіть не міг зрозуміти, як йому пощастило утриматися від крику. Протягом кількох хвилин він лежав долілиць, притиснувшись обличчям до землі. Сильний наземний вітер примусив його затремтіти. Він мав на тілі лише сорочку й труси. Рана перебувала в повному контакті із землею, й він подумав, Вона може підхопити інфекцію, то була дурна думка, він уже не пам'ятав, що тягнув її по землі від самої палати, Зрештою, це не має ваги, вони почнуть лікувати мене раніше, ніж вона загноїться, подумав він потім, заспокоюючи себе, й перекинувся на бік, щоб зручніше було дотягтися до мотузки. Він її не знайшов. Він забув, що перебуває в перпендикулярній позиції щодо неї, після того як скотився по сходах, але інстинкт підказав йому, що він має перебувати там, де був. Потім у нього виникла думка, яка підказала йому сісти й повільно пересунутися, аж поки він доторкнувся попереком до першої приступки і з радісним відчуттям перемоги намацав піднятою рукою жорстку поверхню мотузки. Либонь, це ж таки відчуття допомогло йому майже відразу відкрити пересування в такий спосіб, щоб рана не доторкалася до землі, обернутися спиною до брами й користуючись руками, немов милицями, як робили колись інваліди зі скаліченими ногами, пересувати невеличкими рухами тіло, яке сидить на землі. Пересувати його задом наперед, бо в цьому випадку, як і в інших, тягти було набагато легше, аніж штовхати. При пересуванні в такий спосіб нога боліла менше, крім того допомагав легкий нахил землі, що спадала в напрямку виходу. Щодо мотузки, то не було найменшої небезпеки її втратити, адже тепер вона майже торкалася голови. Він запитав себе, чи ще далеко йому до брами, адже було б набагато швидше пересуватися на своїй нозі, а ще ліпше на обох, аніж стрибати на руках-милицях на відстань у півдолоні, а то й менше. На мить забувши, що він сліпий, він обернув голову, щоб оцінити, скільки ще йому треба буде подолати метрів, і наштовхнувся на ту саму білу й непроникну імлу. Зараз ніч чи день, запитав він себе, якщо день, то вони вже мене побачили, крім того я сьогодні з'їв лише невеличкий обід, і відтоді минуло вже багато годин. Його дивувала логіка міркувань, яку він відкрив у своїй особі, швидкість і точність думок, він бачив себе зовсім іншим чоловіком, і якби не прикрий випадок із ногою, то міг би заприсягтися, що ще ніколи у своєму житті не почувався так добре. Його спина вдарилася об нижню, оббиту залізом стулку брами. Він дістався до своєї мети. Солдатові, який сидів у будці вартового, щоб захиститися від холоду, почулися тихі звуки, які він не зміг упізнати, у всякому разі він навіть на думці не покладав, щоб вони могли долинути ізсередини, певно, то зашелестіло листя дерев, якими вітер дряпнув огорожу. Аж раптом до його вух знову долинув шум, але він був зовсім інший. Удар, стукіт, якщо бути точнішим, цей звук не міг належати вітрові. Знервований солдат вийшов із будки, звівши курок автомата, й подивився в бік брами. Він не побачив нічого. Звук, проте, повторився, уже сильніший, ніби хтось дряпав нігтями по жорсткій поверхні. Стулка брами, подумав вартовий. Він ступив крок у напрямку похідного шатра, в якому спав сержант, але його зупинила думка, що якби він оголосив фальшиву тривогу, то йому добре дісталося б, сержанти не полюбляють, коли їх будять, навіть якщо для цього є причина. Він знову обернув погляд до брами й став напружено спостерігати. Дуже повільно в проміжку між двома металевими вертикальними стулками брами стало з'являтися біле обличчя. Обличчя сліпого. Страх заморозив кров у солдата, й саме страх примусив його підняти зброю й майже впритул випустити чергу з автомата.
