Тиха правда Модеста Левицького - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (бесплатная библиотека электронных книг TXT) 📗
Хто б не був тим стукачем, однак, на переконання Левицького, він належав до однодумців Войцеха Вося, принамні, його недалекого оточення.
-Колего, ви мене на каву якось запрошували, - при зустрічі з полоністом між іншим згадав Модест Пилипович. – Тепер моя черга вас запросити.
- Залюбки,- гмикнув від несподіванки той, бо з часу попередньої розмови вони й спілкулися лише одним «добриднем».
В тій самій кав’ярні цього разу люду не бракувало, якесь присвято саме було, але гамір підхмелілої публіки розмові не заважав.
- Пане Войцех, ви досвідчений педагог, але з Ангеліною Кабайдою, мені видається, негаразд повелися,- на запитальний погляд Войцеха Вося відразу, без передмов сказав Модест Пилипович. – Не можна погрожувати дитині, тим паче, ваш предмет вона бездоганно знає.
Полоніст спохмурів, в нього аж губа з образи смикнулася.
- Ви не маєте рації. То не погроза, то почесне завдання їй пропонувалося. І мені шкода, що в гімназії держави Річ Посполита нишком іде антипольське виховання.
- От, зразу й політику пришив…Навіть якщо Ангеліна трішки лукавила, казала, що не знає достатньо, на потрібному рівні життєвий шлях Юзефа Пілсудського, а з якихось причин не хотіла просто, то однаково не слід присилувати, бо вийшла б та доповідь нещирою, мученою… Наскільки мені відомо, не схвалює таке педагогіка.
Сутулий музика, похитуючись в такт мелодії, цього разу, під настрій публіки, грав жвавіше, смичок у його руках був бадьорим та особливо веселим, тільки обличчя самого музики, сіре й смутне, ніяк не в’язалося з ритмом мелодії. Левицький знав причину смутку того- кілька днів назад був він в Модеста Пилиповича на лікарському прийомі, сухоти в дочки починаються. Прописав Левицький дитині ліки та ще порадив змінити клімат, потрібен сухіший і теплий. Та з батьковим зарібком у цій кав’ярні легко про те говорити…
-Педагогічно, непедагогічно, - тягнув слово полоніст, мов перекривлював Модеста Пилиповича.- Ну чого навпростець не сказати, що дивитеся на Пілсудського швидше як на якогось недруга.
- А ви самі хоч усе знаєте? – раптом швидко перепитав Левицький.- Про причини перебування у Токіо молодого Пілсудського, де гроші бралися на перші кроки в революції? А щось ще з школярки хочете…
Полоніст замовк, тільки стиснув губи, мов колька несподівана схопила і тепер треба перечекати, доки вона відійде. Модест Пилипович сказав про те, що упівголоса обговорювали десь на кухні чи ген на вулиці, подалі від чужих, тим паче вух дефензиви. Газети рясніли великими портретами «дзядека нації», що не заважало людності і українській, і польській шептатися нишком про співпрацю молодого Пілсудського з японською розвідкою та пограбування банків і поштових поїздів для створення руху визволення.
- Сто двадцять три роки неволі Польщі під російською імперією…Ми не забули варшавських немовлят, нанизаних на суворовські багнети, древній польський трон, облаштований Катериною ІІ під клозет…Тому й ціниться, зроблене Пілсудським,- та колька полишила полоніста, натомість найшла хвиля суму, ненаграного і непідробного.- Кому, кому, а українцям гріх на нього клепати. Я скажу те, чого може й не слід було б говорити… Мій знайомий з Варшави, що в тих колах перебуває, почув якось особисто з вуст Пілсудського: «Я програю своє життя, якщо мені не вдасться створити вільну від москалів Україну».
Вперше за час спільної праці Модесту Пилиповичу стало якось шкода колегу, щирого по своєму, простого і прямолінійного як цвях, людину, що не дозволяє собі ніколи розкоші сумнівів і вагань, готову йти до означеної цілі навіть з заплющеними очима.
- Борони мене, Боже, малювати Пілсудського тільки однією фарбою, тим паче винятково похмурою. Але таким постатям тільки час підбере справедливу мірку, за життя, чого доброго, можна вректи. У мене, повірте на слово, були свої підстави виробити власну оцінку.
Ще десятка років не минуло, ще події, обличчя і документи миготять перед очима, як за вікном швидкісного потяга, багато випадало ситуацій, за яких Юзеф Пілсудський виступав у вельми несхожих іпостасях. Можливо, несхожість ця особливо рельєфно відбилася у листі Симона Петлюри до польського керівника після Ризької угоди. Цей лист чільним урядовцям УНР був наданий тоді в копіях.
« УНР
Голова Директорії
і
Головний Отаман Військ
Української Народньої
Республіки
8 листопада 1920 року
Ч.
Ставка
П. Коменданте
Сердешно дякую Вас за слова привіту та високої оцінки для Української армії. Та доля, яка спадає на неї після Рижського трактату, є дуже одповідальною. Вона мене хвилює і трохи непокоїть. Головним чином через те, що я не маю набоїв до рушниць в належній кількости. І перше, з чим я хотів би до Вас звернутись, це — справа про набої. Коли Ви маєте їх — переуступіть мені. Друге. Я велів послу в Німеччині почати переговори про купівлю там рушничних набоїв. Хочу просити Вас, аби Ваш Уряд не чинив перепон в справі перетранспортовання їх через Польщу.
В той час, як Ви будете читати цього листа, українське військо буде провадити бої з большовиками за осягнення лінії р. Буг. Я почав офензиву, бо се єдиний виход із становища, утвореного рижським трактатом, деякі пакти котрого для мене є незрозумілі та, певно, й не для мене одного, бо мені здається, що й знавці міжнародного права не все в тому трактаті збагнути та пояснити зможуть. Єдине, що для мене ясним є після ознайомлення з цім витвором дипльоматичної мудрости, це те, що я залишаюсь один і що Україні прийдеться провадити дуже ризиковану боротьбу на очах у Европи, яка в позі Пілата буде дивитись “на схід”. Коли я кажу про самітність української армії, то се через те, що Врангеля не беру на Serio, гадаючи, що він довго не втримається, а Перемикін як реальна сила є непевна, нестала. Одночасно з цім ніколи ще не були такими сприяючими обставини боротьби з большовиками, бо настрій українського населення є рівноважно-державний і активний. Йдуть люде на мобілізацію, годують армію, допомагають їй, бо хочуть ладу, спокою, порядку. Я би, в інтересах Польщі і України, хотів би, аби запілля моє було спокійне і організоване. Воно таким і буде, коли Ваші військові виділи, п. Коменданте, не будуть руйнувати тої праці, тих зусиль, які переводяться в життя моїм урядом. Вони — Ваші виділи, забірають хліб, цукор — безплатно, реквізують у селян збіжжа, худобу, роззброюють жандармські постерунки українські і взагалі поводять себе в той спосіб, що ідея польсько-українського порозуміння провокується, а дезорганізація та дезорієнтація української людности має великий грунт під ногами. Отож, третє прохання, з яким би до Вас звернувся, було б прохання про зарядження мір припинити свавільство частин військових, на Волині перебуваючих. Населення, бачачи такі явища та на своїй шкурі їх відчуваючи, убачає в них симптоми повернення поляків на Україну і нових окупаційних кроків з їх боку. Тим більше воно має право і підстави так думати, коли взяти на увагу, що деякі командіри частин касують українську цивільну владу, розганяють її, допускаючись при тому образливих та недопустимих лайливих слів на адресу УНР і всього українського.
