Гербарій коханців - Сняданко Наталка В. (хорошие книги бесплатные полностью .txt) 📗
Ореcт і Олена
Версія для Ірини
Олена була стрункою вродливою жінкою з тонкими нервовими пальцями і легкою сполоханістю в очах, яка обезвладнювала чоловіків і примушувала відчувати свою провину, хоча ніхто з них і не зміг би пояснити, за що саме. Саме це відчуття провини, мабуть, потім і руйнувало стосунки Олени зі закоханими у неї чоловіками. Бо воно не було атрибутом першого флірту, традиційного жіночого демонстрування власної слабкості, яке так подобається чоловікам і так легко зникає у триваліших стосунках. Олена насправді була такою, якою більшість жінок лише прикидалися, аби викликати у протилежної статі бажання захищати і охороняти. Такий відвертий обмін – удавана слабкість проти удаваної сили – для більшості чоловіків очікуваний і бажаний, і вони радо давали собі розімліти під замріяним поглядом великих і безпорадно розплющених Олениних очей, переконані, що ця безпорадність є таким же атрибутом еротичного моменту, як приглушене світло і тонкий аромат парфумів, а у щоденному житті вона зміниться практичністю і цілеспрямованістю, характерною для більшості радянських жінок.
Олена не була ні практичною, ні цілеспрямованою, і її батько не мав рації, коли закидав їй надто чоловічий стиль одягу. Штани і светри вона носила лише у холодні пори року, а щойно ставало тепліше, відразу ж переходила на значно більш романтичні силуети суконь, блузок, спідниць і капелюшків. Вона любила експериментувати й іноді дозволяла собі занадто сміливі, як на тодішні часи, поєднання кольорів, фасонів і тканин. Могла, скажімо, одягнути блузку в горошок до спідниці у клітинку, і хоча досвідчене око художника і зауважило б у цьому тонке відчуття кольору і незвичне поєднання, обивательські смаки тих часів були сформовані на схильних до лаконічної естетики зразках, і в більшості випадків усі відхилення від стандарту «чорний низ – білий верх» вважалися фривольними і майже непристойними.
Перша стадія романтичних стосунків із Оленою була запаморочливою. У неї, як правило, закохувалися з першого погляду і поринали у це відчуття з головою. Її романтичні капелюшки, меланхолійні настрої, уміння приймати звабливі пози під час куріння довгих цигарок із мундштуком, схильність до надмірного вживання солодкавих лікерів, мабуть, спадкова, але кавалери про це не знали, уся її ніби надломлена граційність спонукала до бажання перебувати у постійній готовності зробити різкий рух і зловити на льоту. Таке вміння розвивають у собі батьки дітей, які вчаться ходити і здатні перечепитися навіть об уявні перешкоди.
Але таке вміння неможливо зберегти в собі надовго. Це тимчасова здатність, пов’язана з емоційним сплеском, який не може втриматися довго. Батьки дітей, як правило, досить швидко втрачають цю миттєвість реакції і постійну готовність ловити, але помічають це вже аж із наступною дитиною, коли всього доводиться вчитися наново. Коханці Олени були приречені на те, щоб не втрачати, а навпаки, постійно розвивати у собі цю здатність, адже Олена не імітувала, вона справді була такою. Її постійно потрібно було захищати від чогось, розраджувати, втішати, вислуховувати або просто задовольняти напівусвідомлені та неозвучені примхи, які, як правило, виявлялися у раптовому погіршенні настрою і очікуванні, що партнер сам здогадається, що і як потрібно зробити, аби цей настрій покращити.
Такі мовчазні сцени докору могли тривати добами, тижнями і навіть місяцями. Тоді від Олени неможливо було добитися, що саме її вразило, образило, чого їй хочеться чи бракує. Від особливо наполегливих розпитувань вона могла хіба що розридатися, лише загостривши цим стан роздратованої безпорадності у коханця.
Тож не дивно, що більшість їх витримувала цю емоційну напруженість у стосунках дуже недовго і без пояснення причин назавжди зникала з Олениного життя.
Орестові вдалося втриматися найдовше через те, що він тривалий час не піддавався мовчазному пресингу Олениних емоцій. Якщо бути зовсім чесним, то він узагалі довший час не помічав, що вона буває на нього ображена і свідомо уникає спілкування. Так само, як не здогадувався, що вже через рік після одруження у її житті з’явилися перші коханці, існування яких вона вміло приховувала за невинним поглядом широко розплющених безпорадних очей. Мабуть, якби не втручання батьків, це співвідношення її надмірної вразливості та емоційності, вміння приховувати власні недоліки і пробачати недоліки чоловіка з його майже цілковитою емоційною холодністю мало би шанс стати ідеальним поєднанням.
Від моменту смерті Леся Петровича стосунки Олени з Орестом поступово ставали все гіршими. І не лише через постійне втручання матері.
Олена після народження їхньої першої дитини сильно змінилася, а відтоді, як немовля несподівано померло у кількамісячному віці через якусь рідкісну хворобу, її стан постійно погіршувався.
Їй часто ввижалися якісь химери, вона прокидалася по кілька разів за ніч і кричала від жаху. Відмовлялася їсти продукти червоного кольору і навіть у салаті відчувала, що шкірка потертих туди яблук була червоною, хоча і не могла цього бачити, бо Орест почистив яблука. Їй постійно здавалося, що у неї якась невиліковна хвороба. Під час кожної застуди вона прощалася з чоловіком назавжди, переконана, що це обов’язково переросте у туберкульоз. Вона відразу ж підозрювала у себе рак, варто було лише відчути якусь слабкість або поболювання. Олена заборонила Орестові тримати в хаті книги письменників, прізвище яких починалося на літеру С, бо відчувала, що такі прізвища мають якийсь зв’язок із нечистою силою, і це погано для енергетики будинку. Поволі і їй передалася материна шпигуноманія, вона недовірливо розпитувала Ореста про кожен його крок поза домом, ретельно обшукувала його шухляди, обов’язково обдзвонювала знайомих, щоб пересвідчитися, чи справді вони бачилися з Орестом, як він стверджує.
Орест
Як і всі люди, які, подорослішавши, не перестають зачитуватися казками, Орест багато чого приховував. Насамперед від себе самого. Спочатку, ще в дитинстві, яке іноді снилося йому в чорно-білих тонах, ніби він довго бреде нескінченним темним коридором із прив’язаною до шиї подушечкою для скрипки, ховає за спиною футляр із інструментом і марно розглядає стіни по обидва боки від себе, сподіваючись побачити поворот кудись праворуч або ліворуч, який виведе його звідси, врятує від неминучого уроку. Сон щоразу уривався задиханим прокиданням і раптовим полегшенням від усвідомлення, що все це вже у минулому і пані Ядзя у своїй пронафталіненій спідниці і незмінній безрозмірній білій гіпюровій блузці не чекає на нього, аби мучити довгими і нудними гамами, польками та п’єсками. Пані Ядзя мешкала у сусідньому будинку, була завучкою місцевої музичної школи і займалася з Орестом удома, віддячуючись цими уроками за безкоштовні стоматологічні послуги, які надавав їй батько Ореста. Тепер Орест підозрює, що послуги були не лише стоматологічними, надто вже ревно ставилася пані Ядзя до уроків, зі сльозами розчулення на очах застигала надовго біля Ореста й уважно слухала, як він приречено пиляє смичком по струнах, видобуваючи звуки потрібної висоти і тривалості, але так ніколи і не наблизившись до чогось, хоча б віддалено схожого на гармонію чи емоційність. Будь-яка мелодія виходила у нього схожою на скрегіт механічної катеринки. Здавалося, на струни його інструмента кинулася іржа і тепер він смичком намагається відтерти її, розчинити, відполірувати до колишнього блиску. Сама вчителька явно думала не про те, коли слухала гру свого учня, бо по-іншому складно зрозуміти, чому вона не помічала, як часто він фальшивить, наскільки йому бракує чуття до музики, до інструменту, та і звичайного музичного слуху. Відверто кажучи, слуху в Ореста майже не було, на офіційному прослуховуванні в музичній школі його батькам тактовно порекомендували віддати хлопця на фортепіано, сопілку чи ударні інструменти, якщо вже вони так сильно прагнуть дати йому музичну освіту. Але в жодному разі не на скрипку, адже це найвимогливіший із інструментів, без слуху грати на ньому не навчишся. Мати Ореста, яка дуже любила співати і все життя шкодувала про власні втрачені можливості (наприклад, кар’єра у місцевому народному хорі, який часто їздить за кордон), домовилася з пані Ядзею приватно. Батько підтримав матір, бо йому було би соромно визнати, що єдиний син виявився нездарою хоча би в чомусь. Батько Ореста, Петро Юрійович, був шанованим у їхньому містечку чоловіком і не міг собі дозволити такого сорому. І обоє батьків щонеділі, після сімейного обіду, примушували Ореста брати в руки скрипку і протягом години, іноді разом із принагідними гостями, терпляче слухали неможливі звуки, які син видобував із інструменту. Усі слухачі застигали в однакових, штивних і вимучених позах, поскладавши напружені в долонях руки на колінах, аж поки кінцівки не затерпали, стиснувши зуби, по яких болісно відбивалося скреготання скрипки. І всі в один голос зітхали з полегшенням, коли Орест завершував грати. Йому щоразу було дивно, чому ніхто з гостей не наважиться сказати батькам усю правду про його гру, не порадить припинити це безглузде катування і самокатування, але гості залишалися вірні неписаним і непорушним правилам ввічливості і пристойної поведінки, тому стримано хвалили Ореста і намагалися більше не приходити на недільні обіди. З часом до них взагалі перестали приходити в гості, ймовірно, не в останню чергу завдяки музичним вправам Ореста. Але батьки ніби не помічали цього, а тато продовжував безкоштовно лікувати зуби пані Ядзі (які на диво часто псувалися) в обмін на уроки за символічну платню.
