Криївка - Вільчинський Олександр (бесплатные полные книги .txt) 📗
– То що, гукнути? – єхидно киває у бік Вєрки Володька.
– Тс-с! Ви мене не бачили. Піду гляну, як Ладко конюшину краде. – Петро схоплюється і, згорбившись, бреде під стіною.
– То пишіть нам і читайте газету, – каже дівчина і собі прямує до дороги.
– Та нічого вона не напише, не переживай, – кидає їй услід Славко.
– А я й не переживаю…
– А пам’ятаєш, як ти про наш духовий написав, а вони там вкінці ще дописали, що хлопці з радістю ходять на репетиції… А Зозулині ще хотіли тебе за це бити, бо їх потім Воробей на ті репетиції мало не щодня почав гонити… – проводжає він поглядом дівчину.
– Ага, духовики! – гукає Володька і ще щось хоче додати, але брат наставляє йому під носа кулака.
– Славку, але ж у мене такого не було.
– Знаю, що не було, вони й тепер мо… можуть…
– Хлопці, а кошики! – вже шипить цього разу Володька, коли Петро зникає у щілині між стіною і тракторною.
Поки Славко сидить на бочці назирці, ми запихаємо у мулярські кошики по цеглині, примасковуємо зверху фартухами і, заховавши у кущах ровери, залягаємо на рові під парканом.
– Треб’ло ще сокирку Ладикову сховати, він би тоді збісився, – туркоче мені на вухо Володька. – Він купив її у Пальчика за п’ять рублів, а тепер носиться як кіт із салом. А Пальчик привіз із Риги не одну таку і тепер заробляє…
– А Пальчик – то той, що на Андрія ми йому хвіртку знімали? – питає Славко.
– Ну, Плаксивої тато, – туркоче далі Володька, і я вже знаю, що то про одну їхню однокласницю, вони її так називають, хоч я жодного разу не бачив, щоб вона плакала, але у неї такі очі завжди, наче заплакані…
– Апчхи! – лунає раптом із щілини, і з’являється спершу голова дядька Ладика, а потім і його мішок.
– Будь здорова, дівчино чорноброва! – викрикує слідом Петро і піддає дядькові мішка.
– В са-аду, яго-оди рва-ала-а! – як продовження, тихо гугнявить мені у вухо Володька.
– А твій Грабинка – барахло! Ні до Бога, ні до людей, – начеб у продовження розмови, розмахує руками Петро. – А те, що він за нині нащитає нам аж по три рублі! То нехай ними…
– Петре, тобі нема про що? То всьо дурне, чуєш! А у тебе часом нема якої биндочки міща зав’язати, бо десь та зав’язка, а дротом скручувати не хотілося б, бо ж порву…
– Нема. Диви, а хлопці вже пішли, – кидає Петро начеб розчаровано, хапає свого кошика, навіть не зауваживши, що він враз так несподівано поважчав, і спацерує перевальцем до дороги.
– Нічого, ще нам подякує, – туркоче Володька, а Славко лежить собі горілиць за кущем і навіть не дивиться, про щось своє думає.
– То що, поїхали, ще покупатися до дощу треба, – нагадую я їм.
– Почекай, нехай підуть, куди вилазити? – стримує мене Володька.
– А давайте признаємося йому завтра про цеглу, – начеб сам до себе каже Славко.
– Признавайся, якщо хочеш, їден хрін! – зі словами Козира реагує Володька і раптом, задкуючи, сповзає з рову, втискається у землю. – Ша! Ладик… Ша!
Але ми із Славком, навпаки, піднімаємо голови й бачимо, як наша цегла разом із дядьковим: «Пся крев!» – летить через стіну й глухо гепається десь у колгоспній конюшині.
– А завтра нас ще й шукати пошле, – коментує Володька.
– Трінадцять часов… – раптом буркає репродуктор.
Як виявилося, то був останній день моєї роботи біля стіни. Просто тато у наступний рейс їхав через Гусятин, і на сімейній раді вони з мамою вирішили забрати мене з будбригади й відправити на Збруч до баби Зосі, а вже коли від неї приїхав, то в бригаду більше не вертався.
Після приїзду першого ж дня – одразу до Славка, але тітка сказала, що він на шкільному… Проте першим на купі порослого пирієм курного вугілля за шкільним туалетом я побачив не його, а Володьку Він стояв згорбатівши і до чогось уважно придивлявся, але, побачивши мене, зрадів:
– Поки тебе… Тут таке! – ковтав він від поспіху слова. – Ту ж статейку в газеті надрукували! Но! А Петро розходився, що то все його робота і що він ще не таке розкаже, і що він ще не таке… І про Грабинку, і про голову… То йому хтось там трохи дав, що аж водою відливали. Тепер кажуть, Грабинку із будбригади на кормоцех переведуть…
– А ти що – знов на живіт?
– Та нє! – захитав головою Володька. – От думав, що звідси видніше буде…
– Видніше, ніж звідки? – запитав я і додав. – А Славко де, ти часом не бачив?..
– Побігли, там… Только вже досі виграв, і Славко там…
Ми нагодилися якраз вчасно, Петро саме жбурнув з виспи колодою карт, і вона розлетілася порослим чистотілом та глухою кропивою схилом.
– Махляр! У тебе не було того туза, з прикупу витягнув!.. Он, вони бачили! – по-турецьки підкуливши під себе ноги, закликав він у свідки інших, але ніхто його не квапився підтримувати.
– Ну, зек! Ну, бич! – заціпився Только й, не роздумуючи, огрів Петра кулаком по тім’ї, наче ондатру глушив.
Петро все ж відкотився, скочив на ноги, але Только вже стояв і хапнув його за комір. Та Козир зумів вирватися й з вигуками: «Вчись, поки я живий!» – помчав із вибриком через шкільну капусту, збиваючи деякі головки, і вони відлітали, мов м’ячики. Только вже зробив було крок доганяти, але ми із Славком, не змовляючись, і Володька за нами також, заступили йому дорогу.
– Що, що, козирна бригада! Молокососи! – вирячився він до нас, але за Петром не побіг. – Велика мація! Зальотник хрінів! Подякуйте неділі, бо я в новому і неохота маститися…
Тим часом Петро зник за шкільним вугіллям… І тієї ночі у Щатинах, що за лісом, обчистили кооперацію, а ще через день за Козиром приїхала міліція. Кажуть, колись Петро уже їв ті дармові макарони через таке ж… Але невдовзі його відпустили, побили, кажуть, але відпустили. Проте Вєрка назад уже не прийняла, і свої манатки він вздрів під штахетами, бо коли сільське радіо донесло їй, що, мовляв, уже з автобуса вийшов, але ще по дорозі у «Черемшину» зайшов, то відразу все його позбирала й виставила.
Перепрошувати Вєрку він не пішов, натомість подибав до Ганки Піщанської, а потім ще й до Паршивлячки за греблю ходив, але врешті-решт оселився у курені рибного сторожа Михтона. І ми із Славком один раз навіть до нього ходили. Ми його розбудили, і він не так щоб і був нам дуже радий, але потім таки показав свою нову картину – знову «Венеру».
Це була гола жінка у лежачій позі на квадраті цупкого ватману, він зізнався, що вициганив у перукаря Якова нового пензля, а фарби у нього ще якісь свої були. Ми із Славком не проявили захоплення, і він це списав на незавершеність.
– То лише великий майстер, хлопці, може таку штуку зробити одним пензликом. Нова «Венера» буде ще красивіша за ту, я її з Вєрки пишу, – посміхався він на всі свої залізні.
Він навіть при нас щось там і підправляв, і не лише пензликом клав фарбу, а й соломинкою і навіть пальцем.
Таким ми його і запам’ятали, Петра Козира, живу легенду Борівки. Сподіваємося, що таки живу, так я і записав того дня у своєму щоденнику, коли Володька мені сказав, як вертався з коровою, що курінь Михтонів згорів, а Петро пропав, лише шматочок обгорілого ватману знайшли неподалік… Правда, за день до того ми уже вчотирьох, навіть з малим Грициком, ходили до нього, але так і не добудилися. Він лежав на соломі без тями, тягло перегаром, не хочеться й згадувати.
– Харе про Козира! – так само каже Славко, не хоче згадувати, коли я про нього щось починаю.
Хоча в душі й сам, я бачу, не проти ще раз його зустріти, знову послухати побрехеньок з тим неповторним Петровим колоритом розказаних і показаних.
Старий запис, ще коли був останній день моєї роботи у будбригаді: «Сьогодні Славко знову згадав про той мій допис у районці, де у редакції дописали, начеб хлопціз охотою ходять на репетиції. І тепер я із хвилюванням чекаю, чи не допишуть чогось і до нового допису – «П'ята трудова», що я його написав про нашу будбригаду і де згадую і Славка, і Володьку. А ще до нас приходила дівчина, так само з газети, але я їй нічого не казав про свої дописи, вона, видно, у редакції новенька. І ще вона обіцяла написати про Грабинку і те, що мулярі будують його хату, замість стіни біля конюшні… Поживемо – побачимо.
