Кров кажана - Шкляр Василь (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗
Я терпляче перечекала ненаситну чергу і теж підійшла, для зручности опустилася на одне коліно і тільки но потяглася вустами до брунатної цятки, як метр нагнувся ще дужче в попереку, і його повисла голова акробатично вигулькнула з поміж ніг, донизу чолом, й подалася губами мені назустріч. Це був один з найориґінальніших поцілун ків у моєму житті, жаль тільки, що ніхто й не помітив, як він вирізнив мене з натовпу.
Але все ще було попереду. Наставав час обрати царицю шабашу. Метр поважно усівся на приготований трон, і ротаті цілушки одна поперед одної заспішили показати йому всі свої принади. Вони готові були вивернути себе аж до гландів, ці незаймані лише в одному місці вертихвіст ки, адже царицею могла стати лиш та, котра ще не втратила цноту.
У «швабри» взагалі здали нерви. Вона пальцями розту лила себе перед метром, та він тільки зморщив носа, тоді вона повернулась до нього задом й, розставивши ноги, нагнулася, ніби тепер уже він мав цілувати її в те місце, яке, я певна, теж давно було не дівочим.
Та він туди і не глянув, а, зійшовши із трону, простягнув руку й рушив прямо до мене.
— Отч… — затнулась я і розгубилася вкрай. — Ви ж…
Я… я не дівчина.
— Ти пречиста, — сказав він і взяв мою руку.
Я сором’язливо нахилила голову, напускаючи на облич чя волосся, щоб не видно було, що мені вже під тридцять.
Але хто міг перечити самому дияволу?
— Розпочинаємо! — врочисто оголосив він і підвів мене до чималого прямокутного столу, який правив тут за жертовник і вівтар водночас. — Спершу окроплення!
Стара сива відьма притьмом вирила руками, схожими на курячі грябці, ямку в землі.
Метр, подзенькуючи золотими калаталами свого опояс ка, видобув з поміж них таке саме, тільки живе, й оросив ту ямку золотим дощем. Після нього вся відьмобратія почала пускати туди веселі струмені — пружні, прямі, косі, дугасті, довгі й короткі, чоловічі дзюркасті й жіночі шипучі, аж ямка взялася таким пінистим шумовинням, наче в неї лили шампанське.
Мій знайомий рогань, наприклад, робив це криво, як кастрований бик, а «швабра» сімнадцятка чомусь підні мала при цьому праву ногу, ніби була не сукою, а достемен ним псом. Лисий чоловічок з витавруваним на грудях депутатським значком (перехрещені виделочка й лжеця зігрівали його серце) — той тримав своє тонке кропилно двома пальцями, як цигарку, і намагався влучити не лише в ямку, а й «швабрі» на ногу.
У старої сивої відьми, котра робила це, як мужик, не присідаючи, взагалі все текло по обвислих стегнах і, слава Йому, Демону Волі, не потрапляло в ямку, з якої відразу ж усі почали окроплюватися. Особливо завзятими тут були молоді відьмочки, котрі вмочали руки по лікті, а потім трусили ними над головою, розбризкували дощик і, спрагло, по риб’ячому зіпаючи ротами, ловили його краплі.
Але настала й моя черга: тепер він у всіх на очах мав здійснити наді мною таїнство пекла — дефлорувати, тобто зробити жінкою. І тут — досі сама собі не вірю — мене вперше охопив страх. І сором. Я дівчиною цього зовсім не боялася і не соромилась, а тут тіло моє аж корчі звели від жаху, і я з усіх сил стулила ноги. Ще й тоді, коли він узяв мене напівпритомну на руки й поклав на жертовний стіл, я не могла повірити, що зараз відбудеться це… Та воно відбулося.
Мене пронизав такий біль, ніби він засунув туди розпе чене золоте калатало, що теліпалося на його опояску. Вихо дить, я справді була дівчиною й тепер прощалася зі своєю цнотою. З під моїх стиснутих від болю й сорому повік покотилися сльози. Трохи згодом я таки відчула сласне блаженство, та, розплющивши очі, зумілася знов — із моїх ложесен стегнами розтікалася моя свіжа, моя розпочата кров.
Метр Леонард стояв уже біля столу жертовника і жмутом трави витирав червоні плями на золотих калата лах. Потім пожбурив тим віхтем у натовп, миршавий чоло вічок з виколеними біля серця лжецею і виделкою, хоч як це дивно, підскочив вище за всіх, першим ухопив його обіруч і став жадібно їсти, залишаючи на своїх тріснутих заїдах червоні сліди.
— Дайся на стрим! — суворо гримнув на нього метр. — Ти не на фуршеті, дочекайся чорної меси! Їдець присоромлено опустив трав’яного віхтя, але не викинув.
— Несіть причастя! — звелів Леонард.
По цій команді всі стали підходити до столу і класти на мене хто зерна, хто дикі грушки, хто пирога чи коржика або й таке, чому я навіть не знала назви. «Швабра», наприк лад, поклала мені на ліву грудь маленького засушеного язичка — чи не жаб’ячого; знайомий цап примостив на розболене місце рябеньке совине яєчко; стара сива відьма, противно хихикаючи, поцілувала мене в живіт й зашамкала так, щоб ніхто не почув:
— Якщо вдасться народити, то назвеш його Нікубом.
Не забудь, чула? Нікуб. — І поклала на живіт довгенького хвостика чи то чорної редьки, чи, може, й щура.
Найориґінальнішим був, як завжди, лисий миршачок: він тільки ткнув у мене порожньою жменею і, впевнений, що того ніхто не помітив, прошепотів:
— Я був обома руками за вас, царице.
— Базікало! — зневажливо кинув метр. — Цього разу не було ніякого голосування. Краще скажи, де твоя пожертва?
Скнара зніяковіло почухав на грудях виделочку й лжецю, а потім ураз зрадів і дістав із вуха комарика, що саме заліз туди необачно. Він одірвав йому крильця, щоб не втік, і поклав комарика мені на пупик, а крильця залишив собі.
— Ненажера, — скривився метр. — Ти не міг принести хоч макове зерня?
— З маком тепер сутуга, — миршачок відкашлявся в кулак і пояснив: — Заборонено його вирощувати на імплементаціях… ой, на плантаціях.
— Усі закони під себе шиєте? Нічо’, я вам, блядям, пришию, — сказав метр і взявся до меси.
Спершу він усіх причастив: брав яйце, коржика чи пиріжок, вмочав його в мою кров — кров жертовної цноти — і роздавав кожному його частку. Всі їли, аж лящало за вухами, і тільки «швабра» оскомно скривилася й промим рила сама до себе:
— Вона така дівчина, як я попадя.
Сука хотіла було виплюнути причастя, але наштовх нулася на пронизливий погляд метра й проковтнула його, як вуж жабу. Я подумки зааплодувала.
Коли на престолі, за якого правив тут мій живіт, нічого не лишилося, метр відправив коротку літургію, зведену до прохальної єктинії:
— Ти єси Великий Дух Землі, що чиниш найбільші жни ва на світі, заступи, сохрани й порятуй нас своєю безмірною силою. Паки і паки вклоняємося Тобі миром, Земний Душе, і благаємо милування Твого та вділення моці й утіх на нескінченні літа…
Тим часом якесь дике двостатеве створіння піднесло йому сапфірову сулію, стара відьма подала чашу ковчег, з якої вона викликала анциболота, і метр Леонард, правлячи літургію, почав частувати кожного темним напоєм, схожим на кров кажана, після чого всі впали в шаленство й оточили жертовний стіл, на якому я, цариця, поволі приходила до тями, потім стали в коло спиною одне до одного і розпочали божевільний танок. — І і іх, сарайє!
То просто якась лихоманка тіпала цим поріддям, скаже ний вихор розкрутив їх у суцільну відьомську карусель, що вже й не розрізниш жодної подоби, лиш промайне чиєсь голе озаддя, мов пропелер на вітрі, скинуться вгору вим’яс ті цицьки чи розгнузданий хобот.
Зчинився такий лемент і ґвалт, що від нього кущі поза лисиною вилягали, наче від смерчу, тріщали чагарі і дерева, хмарами здіймалася така густа курява, що за нею не видно було вже місяця, і тоді прокотився владний голос:
— Помстіться за себе, або ви помрете!!!
Шуря буря волі поволі втихла, та накотилася вже нова хвиля безуму: розпашілі тіла налітали одне на одного, збивали з ніг — хар, хар, сабат! — і злягалися, кублилися, верещали, як березневі коти, — айє, сарайє, — захли наючись від перелюбу, — спер мою сережку, ти спер мою сережку! — раптом почувся придушений голос «швабри», котра в любощах необачно довірилася лисому скнарі, і той схрумав чи проковтнув знеобачки її дорогу прикольну прикрасу.
Коли око моє вихопило з тієї оргії знайомого цапа, я подумала, що докотилася до галюників, — це був уже не цап, а рогата коза, в якої звисала чимала пругкенька дійка, і стара сива відьма почергово її то доїла, то смоктала беззубим ротом, розминаючи невеличке зморшкувате вим’я.
