Чорна Рада. 1663 - Сорока Юрій В. (читать книги онлайн бесплатно серию книг .TXT) 📗
Не буде перебільшенням сказати, що цей договір за своєю вбивчою для української державності силою значно перевершив усі попередньо підписані документи. За умовами «Московських статей» 1665 року українські міста й землі переходили під безпосередню владу Олексія Федоровича, — це відкидало віднині всі ті «фігові листки», якими були союзні договори, що встановлювали обмежену протекцію Московського царства над Україною. За новим документом гетьманському уряду заборонялося вступати в дипломатичні зносини з іноземними країнами. Обмежувалось — тепер уже офіційно — право вільного обрання гетьмана в козацькому колі, так що надалі такі вибори мали проходити лише з дозволу царя і в присутності московських депутатів. Новообраний гетьман мусив приїздити до Москви на затвердження його посади найвищим царським повелінням. Збільшувалась і кількість московських військ в Україні. Тепер на постійному утриманні тут мало бути до дванадцяти тисяч ратників, причому гетьманський уряд Лівобережжя зобов'язувався постачати їм усе необхідне власним коштом.
Залоги царської армії було розташовано тепер, окрім головних полкових міст, у Полтаві, Кременчуці, Новгороді–Сіверському, Каневі й навіть на Запорожжі, де вісімсот московських вояків зайняли збудовану ще поляками фортецю Кодак. Відповідальність за збір податків з українського населення покладалася на московських воєвод, і всі збори мали йти, оминаючи місцевий бюджет, у царську казну. Українська православна церква переходила в підпорядкування Московського патріархату. Фактично, після затвердження «Московських статей» лише козацький стан більшою чи меншою мірою зберігав свої автономні права, та й навіть ця автономність була настільки відносною, що з кожним днем у Брюховецького з'являлося все більше й більше ворогів. Крім того, було розпочато процес поступового закріпачення решти населення України.
Але, судячи з усього, гетьмана зовсім не хвилювало ставлення українців до його «діяльності». Він поспішав отримувати царські милості, а отримувати було що. За вірність Брюховецького, яка перевищила всі сподівання Кремля, гетьман і старшина, що супроводжувала його в подорожі до царської столиці, були щедро нагороджені: гетьманові подаровано звання боярина, старшині дано дворянство, всіх без винятку учасників почту було обдаровано містами й селами. Мало того, українськими містами й селами! При цьому Брюховецький прохав царя, щоб власність, дарована їм, надавалась би у вічне володіння «со всеми крестьяны». Це й було негайно вписано в даровані царем грамоти. Гетьман–боярин отримав на своє прохання у вічне володіння Шестаківську сотню в Стародубському полку.
Але така — загарбницька по суті — поведінка гетьмана Брюховецького таки далася йому взнаки. «Україна не Росія», напише через кілька сторіч другий президент незалежної України й буде мати рацію. Не така Україна тепер, не такою була вона й через одинадцять років після закінчення Хмельниччини. Брюховецький повертався з Москви, оточений глухою стіною ненависті й гострого спротиву населення держави, яку він щойно виміняв у московського царя на боярський титул, «московську дівку» і будинок у Білокам'яній. Без перебільшення можна сказати, що «Московські статті» викликали величезне обурення серед усіх верств українського суспільства і стали головною причиною антимосковського повстання на Лівобережжі, а згодом і вбивства самого гетьмана Брюховецького.
Становище в Правобережжі під час Чорної ради і після її завершення
Початок наступу Яна Казимира і Павла Тетері на Лівобережжя
Розправа з Іваном Богуном
Події, що відбулися під час Чорної ради у Ніжині, знайшли жвавий відгук і серед козацтва Правобережної України. Загалом це було, поза всяким сумнівом, осудження дій Брюховецького і запорожців, які принесли йому булаву. І хоча Правобережжя, яке традиційно завжди більше схилялось до Польщі, аніж до Москви, підтримувало Павла Тетерю ще під час його боротьби з Якимом Сомком, після обрання Чорною радою лівобережним гетьманом Івана Брюховецького тут відреагували цілком передбачувано — підтримка Тетері з боку козацтва ще більше зросла. В оточенні гетьмана не могли не розуміти: ослаблена довгою війною Річ Посполита в даний момент становить для України значно меншу небезпеку, аніж Московське царство, що й далі збільшувало імперські апетити, не думаючи приховувати їх від української влади.
А тим часом украй посилилась ворожнеча між Тетерею й Брюховецьким — після того, як навесні 1663 року останній вирушив на чолі своїх полків і загону московського війська у напрямку Чигирина, маючи на меті захопити гетьманську столицю Тетері й оголосити себе гетьманом обох боків Дніпра. Однак тоді ця акція не мала успіху: до Брюховецького надійшли чутки про виступ із Польщі війська Яна Казимира, і він поспішно повернувся до Гадяча, під захист міських мурів і московських воєвод. Напевне, саме через цю ворожнечу з Брюховецьким, коли восени 1663 року польський сейм попросив Павла Тетерю надати йому допомогу в поході на Лівобережжя, гетьман погодився, не роздумуючи. Повалення режиму Брюховецького було передусім у його інтересах, адже дозволяло повному амбіцій Тетері знову поєднати Україну під своєю владою.
Похід на Лівобережжя розпочався у листопаді 1663 року. Уже кілька років не знала Польща таких масштабних подій. Король Ян Казимир особисто вів військо, маючи намір раз і назавжди поставити переможну крапку у війні з Московським царством — війні, що затягнулася понад усі мислимі межі й вимагала від Корони все нових і нових витрат. Ще від кінця літа, а потім протягом усієї осені тривали грошові збори до скарбниці на проведення майбутньої кампанії. Проваджено закупівлю зброї, підготовку жовнірів і жваві перемовини сеймових комісарів із можливими союзниками Речі Посполитої, яких малося на меті залучити до ведення бойових дій. Утім, пошук союзників давав незначні результати — окрім гетьмана Павла Тетері і його правобережних полків жоден із володарів у Східній і Західній Європі, якщо не рахувати кримського хана, не наважився виступити проти Москви. Цей факт можна пояснити тим, що Московське царство повільно, але невпинно набирало ваги у європейській політиці, а також усіма силами намагалось протистояти на дипломатичному рівні саме таким спробам Польщі. Завдяки своїм безмежним землям, невичерпним людським ресурсам і міцній владі міцніла й Москва. А ще завдяки дивовижній любові підданців до московського царя, не меншій, аніж до сина Божого, — вони прощали йому в своєму фанатичному захваті від «помазаника» найстрашніші гріхи. Звичайно, Московщина тоді ще не набрала такого впливу, як Оттоманська Порта, була слабшою й за Річ Посполиту, яка переживала свої не найкращі часи. Але в московській політиці відчувалися сила й амбіційність, і цього було досить, аби Ян Казимир залишився наодинці з Ромодановським і Брюховецьким, вдершись на територію Лівобережної України. Наодинці, якщо не рахувати гетьмана Павла Тетері і його наказних гетьманів Петра Дорошенка й Івана Богуна, котрі вели своїх козаків на битву, зробивши ставку лише на популярність серед козацької сіроми — ту, яку отримали за довгі й непрості роки Хмельниччини.
Першим струснулося Лівобережжя. Від Переяслава до Чернігова, від Полтави до Запорожжя покотилися чутки про могутність польської армади і десятки виграних нею великих і малих битв. Потяглися шляхом на схід перелякані міщани та селяни, почало лихоманити прикордонних московських воєвод, на чиї плечі було покладено завдання збройно підтримати Брюховецького й Ромодановського. А Ян Казимир, переможно дефілюючи на чолі блискучих гусарських хоругв, оминув лише Київ та Ніжин, котрі мали сильні залоги, тож у разі осади могли забрати в поляків багато дорогоцінного часу, і продовжував наступ. Усі міста та містечка, які траплялись на шляху, брав знаскоку, примушуючи їхні гарнізони, що складалися з козаків лівобережних полків і похмурих московських бороданів, складати зброю або тікати, залишаючи напризволяще міщан, яких мали захищати у разі ворожого нападу. Протягом грудня 1663 року і до першої половини січня 1664 року більша частина Лівобережної України опинилася під владою поляків.
