Червоні вітрила - Грин Александр Степанович (читать книги онлайн бесплатно регистрация txt) 📗
Він послав його спати, звірився з напрямком курсу й сів. Тепер ми його залишимо, позаяк йому треба бути самому.
VI
АССОЛЬ ЗАЛИШАЄТЬСЯ САМА
Лонґрен згаяв ніч у морі; він не спав, не ловив, а йшов під вітрилом без певного напрямку, слухаючи хлюпання води, дивлячись у пітьму, обвітрюючись й думаючи. У тяжкі години життя ніщо так не відновлювало сили його душі, як ці самотні блукання. Тиша, тільки тиша і безлюддя — ось що потрібно було йому для того, щоб усі найслабші й скуті голоси внутрішнього світу зазвучали зрозуміло. Цієї ночі він думав про майбутнє, про бідність, про Ассоль. Йому було вкрай важко полишити її навіть на часину; крім того, він боявся воскресити затихлий біль. Може, вступивши на корабель, він знов уявить, ніби там, у Каперні, на нього чекає друг, який ніколи не вмирав, — і, повертаючись, він буде підходити до своєї домівки з горем мертвого очікування. Мері ніколи більше не вийде з дверей домівки. Та він хотів, щоб Ассоль було що їсти, вирішивши тому вчинити так, як наказує турбота.
Коли Лонґрен повернувся, дівчини ще не було вдома. Її ранні прогулянки не бентежили батька; цього разу, одначе, в його очікуванні була легка напруженість. Походжаючи з кутка в куток, він на повороті раптом відразу побачив Ассоль; увійшовши стрімко й нечутно, вона мовчки зупинилася перед ним, майже налякавши його світлом погляду, яке відобразило збудження. Здавалося, відкрилося її друге обличчя — те істинне обличчя людини, про яке зазвичай промовляють лише очі. Вона мовчала, дивлячись в обличчя Лонґренові так незрозуміло, що він запитав:
— Ти хвора?
Вона не відразу відповіла. Коли сенс запитання торкнувся, нарешті, її духовного слуху, Ассоль стрепенулася, наче галузка, яку торкнули рукою, і засміялася довгим, рівним сміхом тихого торжества. Їй потрібно було сказати щось, але, як завжди, не було потреби вигадувати — що ж саме. Вона сказала:
— Ні, я здорова… Чому ти так дивишся? Мені весело. Справді, мені весело, та це через те, що днина така гарна. А що ти надумав? Я вже бачу з твого лиця, що ти щось надумав.
— Хай що я надумав, — сказав Логрен, садовлячи дівчину на коліна, — ти, я знаю, зрозумієш, у чому справа. Жити немає за що. Я не піду знову в далеке плавання, а вступлю на поштовий пароплав, що ходить між Кассетом і Ліссом.
— Авжеж, — здалеку сказала вона, силкуючись увійти в його турботи і справи, та жахаючись, що безсила перестати радіти. — Це дуже погано. Мені буде нудно. Повертайся хутчіш. — Кажучи так, вона розквітала нестримною усмішкою. — Так, хутчіш, любий, я чекаю.
— Ассоль! — сказав Лонґрен, беручи долонями її обличчя й обертаючи до себе. — Викладай, що сталося?
Вона відчула, що мусить вивітрити його тривоги й, подолавши радість, зробилася серйозно-уважною, тільки в її очах сяяло ще нове життя.
— Дивак ти, — сказала вона. — Нічогісінько. Я збирала ліщину.
Лонґрен не зовсім повірив би цьому, якби не був так занурений у свої думки. Їхня розмова стала ділова і детальна. Матрос сказав доньці, щоб вона склала його торбину, перелічив усі необхідні речі й дав кілька порад:
— Я повернуся днів за десять, а ти застав мою рушницю й сиди вдома. Якщо хтось захоче тебе скривдити — скажи: Лонґрен незабаром повернеться. Не думай і не турбуйся за мене: лихого нічого не станеться.
Після цього він поїв, міцно поцілував дівчину й, закинувши торбу на плечі, вийшов на міський шлях. Ассоль дивилася йому вслід, поки він не сховався за поворотом, потім вернулася. Немало хатніх робіт чекало на неї, та вона забула про це. З цікавістю легкого подиву роззиралася вона довкруги, немовби вже чужа цій домівці, так улитій у свідомість із дитинства, що, здавалося, завжди носила її в собі, а тепер скидалася на рідні краї, що їх відвідали після цілої низки літ з середовища життя інакшого. Та щось негідне привиділося їй у цьому своєму опорі, щось недобре. Вона сіла до столу, на якому Лонґрен майстрував іграшки і спробувала приклеїти стерно до корми; дивлячись на ці предмети, мимохіть побачила вона їх великими, справжніми. Все, що сталося вранці, знову піднялося в ній дрожем хвилювання, й золота каблучка, завбільшки з сонце, упала через море до її ніг.
Не всидівши, вона вийшла з дому й пішла до Лісса. Їй нічогісінько було там робити, вона не знала, навіщо йде, та не йти не могла. Дорогою їй зустрівся пішаниця, який бажав розвідати якийсь напрямок; вона тямковито пояснила йому що слід і відразу ж забула за це.
Весь довгий шлях пройшла вона непомітно, немовби несла пташку, яка поглинула всю її ніжну увагу. Біля міста вона трохи розважилася гомоном, який линув з його величезного кола, та воно не було владне над нею, як раніше, коли, лякаючи й затуркуючи, робило її мовчкуватою боягузкою. Вона протиставлялася йому. Вона поволі поминула кільцюватий бульвар, перетинаючи сині тіні дерев, довірливо й легко зиркаючи на обличчя перехожих, рівною ходою, повною упевнености. Порода спостережливих людей упродовж дня не раз помічала невідому дивну на взір дівчину, яка проходила в яскравому натовпі з виглядом глибокої задуми. На майдан вона підставила руку струменю водограю, перебираючи пальцями серед відбитих бризок; потім, сівши на хвильку, перепочила й повернулася на лісову дорогу. Зворотній шлях вона відбула зі свіжою душею, в гуморі мирному та ясному, наче вечірня річка, яка змінила, врешті, строкаті свічада дня рівним у затінку полиском. Наближаючись до села, вона побачила того самого вугляра, якому вдалося, ніби в нього зацвів кошик; він стояв біля воза з двома незнайомими понурими людьми, вкритими сажею і брудом. Ассоль зраділа.
— Добридень, Філіпе, — сказала вона, — що ти тут робиш?
— Нічого, мухо. Спало колесо, я його направив, тепер курю та балакаю з нашими хлопцями. Ти звідки?
Ассоль не відповіла.
— Знаєш, Філіпе, — заговорила вона, — Я тебе дуже люблю й тому скажу лише тобі. Я незабаром поїду. Напевне, поїду звосім звідси. Ти не кажи нікому про це.
— Це ти хочеш поїхати? Куди ж ти зібралася? — здивувався вугляр, допитливо розтуливши рота, від чого його борода стала довша.
— Хтозна. — Вона поволі оглянула галявину під в’язом, де стояв повіз, зелену в рожевому вечірньому світлі траву, чорних мовчазних вуглярів і, подумавши, докинула: — Все це мені не відомо. Я не знаю ні дня, ні години й навіть не знаю куди. Більше нічого не скажу. Тому про всяк випадок — прощавай. Ти часто мене возив.
Вона взяла величезну чорну руку й надала їй стану відносного струсу. Обличчя робітника розверзло шпару непорушної усмішки. Дівчина кивнула, обернулася й пішла. Вона щезла так хутко, що Філіп і його приятелі не встигли обернути голову.
— Дива та й годі, — сказав вугляр, — ну ж бо зрозумій її. Щось із нею сьогодні… таке й інше.
— Справді, — провадив другий, — чи то вона каже, чи то умовляє. Не наше діло.
— Не наше діло, — сказав і третій, зітхнувши.
Потім усі троє посідали на воза й, заторохтівши колесами по кременистому шляху, зникли в куряві.
VII
ЧЕРВОНИЙ «СЕКРЕТ»
Була біла вранішня година; у величезному лісі стояла тонка імла, повна чудернацьких видінь. Невідомий мисливець, який допіру полишив своє багаття, рухався уздовж річки; крізь дерева сяяв просвіток її повітряних порожнин, але старанний мисливець не підходив до них, розглядаючи свіжий слід ведмедя, який прямував до гір.
Раптовий звук пронісся поміж деревами з неподіваністю тривожної погоні; це заспівав кларнет. Музика, вийшовши на палубу, зіграв уривок мелодії, повної смутного, протяжного повтору. Звук тремтів, як голос, що криє в собі горе; посилився, усміхнувся смутним переливом і урвався. Далеке відлуння невиразно наспівувало ту саму мелодію.
Мисливець, позначивши слід зламаною галузкою, пробрався до води. Імла ще не розвіялася; в ній гасли обриси величезного корабля, який поволі звертав до гирла річки. Його згорнуті вітрила ожили, звисаючи фестонами, розправляючись і вкриваючи щогли безсилими щитами величезних бганок; чутно було голоси і кроки. Береговий вітер, пробуючи віяти, лінькувато теребив вітрила; нарешті тепло сонця дало потрібний ефект: повітряний тиск посилився, розвіяв імлу й виллявся реями в легкі червоні форми, наповнені ружами. Рожеві тіні ковзали білиною щогл і снастей, все було біле, крім розгорнутих, плавно рушених вітрил, — кольору глибокої радости.
