Роксоляна - Назарук Осип (бесплатная библиотека электронных книг .txt) 📗

«Там, певно, все ще в руїні,» — подумала, і сльози заперлилися в її очах. А чорна галера торговців живим товаром плила і плила на захід сонця — в невідому будучність.

VII. В ЦАРГОРОДІ НА АВРЕТ-БАЗАРІ

Щойно перестали падати рясні дощі над гарним Царгородом [24], і весняне сонце усміхалося до нього блиском і теплом. Зазеленіли сади й огороди. І міцніше притулився повій до струнких кипарисів у парках Iльдіз-Кіоску. І зацвіли білі й сині бози, і червоний квіт брескви покрив гілля її. З величезних мурів резиденції падишаха позвисали сині, міцно пахучі китиці квітів гліцинії. Запах їх доходив аж до пристані, де виладовували довгі ряди молодих невольниць. …Йшли сковані, по чотири, злучені міцними подвійними ланцюжками, з кайданками на руках. А для чвірки, в котрій була Настя, якось не стало легких, жіночих ланцюжків. І на березі Золотого Рога столиці падишаха заложили на її ручки тяжкі ланцюхи, призначені для молодих мужчин-хлопців, стиснувши їх на три огнива, бо дрібні ручки мала.

Була б тут, може, ревно заплакала, якби й увагу не відвернули дикі сцени, що діялися тут при виладовуванню мужеських невольників. Від Чорного моря, від берегів Скутарі й від моря Мармара тиснулися до Золотого Рога ріжні-преріжні судна, галери, байдаки і каравелі [25]. А з них виганяли на беріг пристані маси невольниць і невольників. З невольницями поводилися ще сяк-так, але невольників гнали як худобу: били буками і різками, дротяними-нагайками і кінцями ланцюхів, аж до крові.

Тут узріла розгорнену в самій середині «книгу історії наших найбільших страждань і мук». Від хвилі, коли побачила своїми очима, що навіть найстрашніший опришок турецький умів пошанувати правну владу своєї землі, вже не сумнівалася в розвиненій болем головці своїй, що кождому народові дає Бог справедливий таку долю, на яку заслугує. В синіх очах Настуні знов мигнула чаша чорної отруї — на тлі Високого Замку у Львові. І для того не заридала вголос на березі Стамбулу і золотої пристані його. Тільки дві тихі слези скотилися з очей її на ланцюхи-кайдани і засвітили, як перли. І пригадали їй ворожбу циганки, котрої вже давно не згадувала: «В перлах і фараpaх ходити будеш і адамашки під ногами будеш, а горючий камінь у волоссю твоїм…»

Не в перлах, а в ланцах ішла, не по адамашку, а по поросі, скропленім слізьми невольниць. У волоссю не мала дорогого «горіючого каменя», але зате немов палахкотів горіючий камінь у голові: хвилями відчувала такий пекучий біль у головці, що здавалося їй, немов її власні очі западаються в нутро голови. Коли біль уставав, віддихала, мовби на світ щойно вродилася.

А від Пери й Галяти, великанських передмість Iстамбула, гнали сухопуттям в ланцюгах і путах нові товпи вже проданих невольників! Кого між ними не було! Робітний народ, селяне і міщане, шляхтичі й духовні, що видно було по їх одягах: мусіли їх недавно пригнати з рідного краю кримські ординці або дикі ногайці. Бранці йшли сковані й пов'язані, як худоба, биті й катовані. А турецькі пси лизали кров, що капала з їх ран від побоїв.

Настуня закрила очі з внутрішного болю. Були се, очевидно, бранці з її рідних сторін, бо переважали між ними зітхання до Бога в її рідній мові, хоч чула також тут і там уривані слова польської молитви: «Здровась Марйо, ласкісь пелна… мудль сєн за намі гжешнимі… тераз і в годзінє сьмєрці нашей… амен…»

Польську мову чула між нещасними рідше ніж нашу. Пригадалися їй батьківські слова, що й ляхи гарні пташки, але таки не такі гарні, як наші. І для того менше їх попадало в отсю страшну каторгу-покуту. Думала: «Як вимірив Божою мірою справедливості…»

Розуміла, що й наші, й поляки були тут дуже нещасні, бо втратили свою Батьківщину, ціннішу навіть від здоровля, і тепер не знали, куди їх поженуть та перед чиїми дверми опиняться. А як не чула вже ні рідної, ні польської мови, зачала розглядатися по місті, щоб забути страшний вид, який недавно бачила. Вона зі стисненим серцем дивилася на марморні палати і стрункі мінарети чудової, як мрія, столиці Османів серед квітів і зелені під синім небом полудня.

Якраз виправляли в Мекку святу весняну каравану, що везла дари й прохання султана до гробу Пророка. Бо був се приписаний день перед початком Рамазану [26].

Вже від ранку глітно було на широкій вулиці, що з північного кінця пристані провадить до Iльдіз-Кіоску, положеного над Босфором, на височині Бешікташу.

Незлічимі повозки сунули в барвистій товпі народа… А від Бешікташу аж до гори Iльдіз стояло шпалірами військо падишаха. І все ще виходили султанські сили стройними рядами з довгої на милю казарми яничарів, котру скоро кінчив десятий султан Османів. Всі дахи кам'яниць були битком заповнені глядачами. З кождого вікна дивилися цікаві очі тісно стиснених голов. А всі мури по обох боках вулиці обсаджені були видцями до останнього місця. Довжезними рядами сиділи на них турецькі жінки і дівчата в завоях. Кожда з них очікувала нетерпеливо, щоб побачити молодого султана.

Те саме бажання мали й молоді невольниці, яких уложено далеко позаду — просто для того, що дальше в натовпі не можна було ні йти вперед, ні вернути до пристані.

З мошеї вийшов довгий ряд мусульманських духовних: старі, бородаті мужі, поважного вигляду, в довгих одягах з зеленого шовку, з широкими, золотом гаптованими ковнірами. На головах мали зелені турбани з широкими золотими лентами. Йшли мовчки і поважно — в напрямі до султанської палати. Там, перед вікнами великого падишаха, в укриттю перед товпою, навантажували султанськими дарами святу, весняну каравану до гробу Пророка.

Настуня вся замінилася в зір. Але не могла бачити, що діялося там, куди пішов довгий ряд духовних.

Перемогла в собі внутрішнє пригноблення, яке мала із-за наложених на руках ланцюхів.

I вже з веселим усміхом звернулася до старого «опікуна» свого і сказала лагідним, як оксамит, тоном:

— Скажи нам, добрий Iбрагіме, куди йдуть ті духовні? Iбрагім ласкаво подивився на неї й відповів:

— Скажу тобі, о Хуррем, хоч ти й не визнаєш святого імені Пророка. Бо я не трачу надії, що світло науки його осінить колись твої веселі очі. Правду скажу тобі. А що се правда, переконаєшся, як Аллаг буде ласкав для тебе і зробить тебе служницею одної з жінок падишаха, нехай живе вічно!..

Показав рукою і говорив дальше:

— Ті духовники йдуть на велике подвір'я палати падишаха, де під вікнами султана всіх султанів навантажують святу каравану султанськими дарами. Визначні паломники, що підуть з нею до гробу Пророка, і ті духовні, що товаришать їй, вступають у великий намет, де для них приготована спільна вечеря. По вечері входить між них сам Шейх-Уль-Iслям, Заступник Халіфа у справах Iсляму і благословить їх на путь. Опісля виходять з намету і стають перед вікнами султана. Щасливий той, чиї очі можуть хоч раз в життю побачити десятого й найбільшого султана Османів!..

Тут старий Iбрагім зітхнув і говорив дальше:

— Він стає в однім з вікон і знаком руки пращається з паломниками. А вони кланяються йому до землі. Зараз потім виходить тридцять висланців султана й передають провідникам каравани золоті гроші в шкатулах з білої шкіри, зав'язаних зеленими шнурами. За ними виходить багато носильників зі скриньками, в яких є султанські дари для Мекки. Наперед навантажують двох верблюдів, потому тридцять мулів. Опісля тих двох верблюдів провадять по великих купах піску, насипаних на той час в подвір'ю султанської палати, щоб показати, як свята каравана йтиме важким шляхом пустині.