Xронос - Антипович Тарас (читать книги онлайн без сокращений .TXT) 📗
Він так і гнав, усе далі й далі, висвистуючи своє театральне «SOS» на швидкості сорока вузлів, зім'явши час своїх людських генів, заново народжуючи в собі чистокровного дельфіна. І минула не одна безконечна хвилина, поки він усвідомив, що вибуху таки не було. І, на відміну від людей, йому не конче було крутити головою, щоб пересвідчитися, що хвостата трійця пливе за ним.
Березень 2044
Дім Божий
— Ви — отець Теодор? — звернувся відвідувач із удаваною пошаною, змірявши настоятеля храму з ніг до голови і затримавши глузливий погляд на його розтоптаних черевиках.
— Так, це я, — у отця Теодора зажевріла надія, що до нього нарешті прийшов спраглий віри.
— Я у справі з музейного управління.
— А я гадав, що храмами завідує управління релігій, — розчаровано мовив священик.
— Саме так і було донедавна, але релігійне управління скасовано, а храми перейшли, так би мовити, під нашу егіду. І ваша церква Різдва відтепер також буде музеєм. Це в інтересах збереження споруди.
— Але це живий храм, Дім Божий, а не мертва експозиція! У нього інша місія!
— Отче, чи багато прихожан ви бачили в цих стінах… — чиновник обвів церкву поглядом, — за останній рік, окрім церковних мишей, звісно? Ця місія бачиться урядові вичерпаною.
Отець Теодор глибоко вдихнув, узявся обіруч за груди, квапливо сів у крісло в крайньому ряду. Лице його з червоними нитями капілярів потонуло у сивій бороді. Досконало голий череп світився. Чиновник примостився коло нього, дістав з дипломата табличку з написом «Державний музей „Церква Різдва Христового“».
— Ось це має бути завтра прикріплено на вході. Робоче місце зберігається за вами — уже як завідувачем музею. Вітаю з підвищенням, а то ж останнім часом ви тут були — хе-хе — сторожем порожнечі, а тепер у вас посада яка-не-яка.
— Забирайтеся геть, — процідив священик.
Чиновник пішов. Отець Теодор глибоко видихнув. Устав. Гримнув табличкою об підлогу так, що та тріснула надвоє. Пройшов до вівтаря. Повернув до ризниці. Накинув ризу. Віддихався. Виступив на амвон. Він раптом зловив себе на тому, що сам прожив останні роки, як сомнамбула — дух його снив, а вісімдесятирічне тіло сяк-так пересувалося, оперезане вінком недуг. Ні служб, ні сповідей не велося. У храмі весь час стояла мертва тиша. Музейна тиша — подумки визнав він. Він вирішив заговорити вголос. Якомога голосніше.
— Господи, не гідний я ні чудес твоїх, ні ознак. Але ти мені подай хоча б малесенький натяк, бо я ослаб духом і розумінням своїм захирів. Що означає увесь цей світ? Чи він іще Твій, Божий, а чи вже когось іншого? Чи ця клоака зловонна пощезне, чи в ній ми згинемо, як хробаки? Пітьма зав'язала нас, ми борсаємось у ній, як сліпі цуцики, і твань ловить нас за ноги. Поглянь, Господи, на цих мертвих, що не цілком померли та все молодяться без страху і сорому. Поглянь і на живих, що насправді не зовсім живі, бо не своє життя вони проживають. Краденим часом живе Твій народ! Брат брата їсть живцем, сестра — сестру. І що більший злочин, то вище злочинець засідає! А діти ростуть і, споглядаючи, мріють про царство, таке ж беззаконне. Чому не зробиш ти безплідними всі лона жіночі? Чому не розтопчеш Ти нас усіх скопом? Чому не спопелиш дотла? Хто здатен понести меч кари Твоєї? Чому ніхто не йде з тим мечем? Бачиш, Храм Твій спорожнів… Заходили, правда, минулого тижня два кентаври — такі баскі, з люмінесцентними підківками, у пірсингу, в кольорових тату. Просили їх повінчати. Я їх виставив. Не хочу тут бачити нікого. Мене верне від усієї цієї наволочі! Хай жирують у своєму прокаженому раю. Хай відрощують животи, хвости, пірця, дзьоби, копита, щупальця, бородавки, триголові пеніси. Хай трясуть вименем, прицмокують своїми рожевими сфінктерами. Хай стікають слизом. Більше слизу, більше сперміїв! Хай уся сутність їхня вихлюпне назовні, щоб завжди була на виду. Може, тоді Тобі урветься Твій великий терпець! Може, тоді нарешті зійдеш на нас вогнем, і громом, і ядерною зимою. Я чекаю давно. Прости, Господи, за зло моє. Прости за безсилу цю ненависть. Сказано: «Не запалюйся гнівом своїм на злочинців», а я все горю. Але якщо Ти бережеш це місто заради кількох праведників, то, мушу сказати Тобі, їх тут уже не знайдеться жодного. Я сам був таким, але вже не є. Слабкий я став і злий без міри. Прости, Господи. А решта тутешніх за мене гірші. Надто осквернені люди — живого місця в них нема. Так що Ти не вагайся. Нікого Тобі тут берегти. Жалій траву, задушену свинцем автострад. Жалій хмарку мандрівну, протяту вихлопом заводської труби. Жалій землю, кинуту гнити без плуга і зерна. Жалій вену ріки, уколоту токсичними нечистотами. Нас не жалій! Ти розщепи нас на атоми, бо ми не годні бути цілими людьми. Ти вкинь нас у чавила Твої, і хай сік витече й опоїть Землю, і нехай Земля п'яна станцює так, щоб Усесвіт здригнувся. Ти залий нас лавою, щоб у жодному закамарку ніхто не вцілів, бо з найменшої комашини рано чи пізно еволюціонує мерзенний сапієнс, і не буде тому кінця. Прости, Господи, мізантропа. Не вмію я любити таких ближніх, і себе серед них не люблю. Та й не лишилося в мені любові ні краплини, а віри не набереться й на гірчичне зернятко. Але Ти подай мені натяк, востаннє подай. Не покидай мене так у цьому пеклі. Хтось же мусить розуміти, що відбувається, навіть коли безум пожере всі без винятку мізки. Що означає увесь цей світ? У чому спільний сенс нашої матеріальності? Якщо Ти, Творче Неба й Землі, сотворив і Час, то чому ж віддав його нам на розтерзання? І хіба Ти не є в усьому сущому? А якщо так це, то хіба не на Тобі окошилися виплоди наших злодіянь? Вони говорять про народження нової епохи, а воно старе, як споконвічне зло. Просто пам’ять у них закоротка. Колись стрілялися з автомата, тепер — із хрономата. Що їм у руки трапиться, тим себе й огріють, тим і вкоротять собі віку. Така от спрага нових досвідів. Така жага пізнання. Такий технічний прогрес. Господи, тут війна. Ти посиль тут свою присутність, пробач за мілітаристські звороти. Змій у нас на троні сів, а навколо трону — кодло гадюк. Не підступишся. А народ струїли новими цяцьками, не бачить він нічого, не чує, страшиться власної тіні. Низько живе. Нижче нікуди. Не достойний і я Твоїх див. Плазун і я. Але ти обери мене хоч для дрібного чину, хоч для найменшої справи Твоєї. Вділи мені ношу, і я донесу. Чую, що часу в мені мало залишилось, серце болить і ноги тремтять. Але я готовий. Знаєш Ти все сам. Прости, Господи, за багатослів'я. Прости за хаос мови моєї. Надто довго я мовчав. І замовкаю знов. Слава Тобі, Господи. Слава Тобі.
По цих словах отець Теодор упав на коліна, б’ючи гарячкові конвульсивні поклони, аж доки не застиг, притуливши лоба до холодної плити. Він не пам'ятав себе, і невідомо, скільки часу залишався б у такій упокореній позі, аж раптом електричний світильник під куполом незвично затріщав, після чого церковне освітлення плавно померкло. Храм заполонила щільна темрява. Священик підвівся. Зір його занурився в темінь, як несмілива рука — у важку осінню воду. Він прислухався, чи не пробрався бува хто до церкви, але не чув ані шереху. І лише коли він припинив дошукуватися фізичних причин такого локального затемнення, жарівки світильника знову почали яскріти. Світло росло містичною рослиною, заповзаючи в усі лакуни і шпари. Після важких хвилин пітьми воно здалося священикові значно яскравішим, ніж завше, так наче пітьма була призначена тільки на те, щоб, розігнавши її, світло явило свою нову силу. Отець Теодор збагнув Натяк і вдячно заплакав.
Червень 2044
Параноя
Він вийшов із квартири на сходовий майданчик, безшумно причинив двері, безшумно зійшов на перший поверх, постояв за дверима під'їзду, послухав зовнішній вуличний шум, переборов себе і наполовину прочинив двері, визирнув — нікого під під’їздом не було, значить, момент він обрав вдало, тепер належало вийти на проспект такий-то, сісти в метро на такій-то станції і їхати до площі такої-то, що поруч із його університетом, руки він тримав у порожніх кишенях, так треба було, щоб ті, хто міг напасти, думали, що і в його кишенях може бути щось неприємне для них, хоча нічого такого в його пилявих кишенях не містилося, але такий вже психологічний захист він собі запланував і вважав його дієвим; за сто метрів до підземного переходу йому здалося, що наплічник розщепнутий, а він же його вдома защіпав, а отже, хтось у під'їзді міг непомітно його розкрити, покласти туди будь-що або будь-що витягти, він озирнувся на всі боки, до найближчого перехожого було метрів п'ятнадцять, зірвав із плечей рюкзак — замок був защіпнутий, знову фальшива тривога, нерви ні в дугу.
