Я, «Побєда» і Берлін - Скрябин Кузьма (книги полностью .TXT) 📗

— Машіну влєво, сам падайті сюда.

Я від'їхав убік і повернувся до поляка-фашиста. В них митниця спільна з німцями, і мені здавалося, що він просто вжився у роль собрата з другого боку кордону.

— Чи вшистко в пожондку [31]? — запитав я його.

— Вшистко, курва, НЄ в пожондку [32].

Ці слова я аж ніяк не чекав почути. Виявилося, що попереднього разу, коли я повертався з Німеччини на машині, яку купив мій колега Гаврік, пересікаючи польсько-українську границю, поляки-козли не вписали мені в паспорт, що я виїхав на ній з Польщі. І тим самим дали своєму колезі на в'їзді з Німеччини можливість познущатися наді мною. Спочатку я падав на коліна, потім бився в припадках, потім плював на скло будки, в якій вони сиділи, потім вибачався і цитував їм Міцкевича, потім співав пісні Будки Суфлера, знов харкав на шкло і посилав їх — де дідько цицьку ссає. Нічого не помагало. Назад в Бундес мене б не пустили, бо віза була закрита, а вперед мене не пускав гадпшек і не хотів взамін нічого. Так я простояв цілісінький день аж до ночі, голодний і злий. Треба було щось робити. Я попросився в один з вагончиків, щоби подзвонити до Фєді, щоб Фєдя подзвонив полякам на кордон, щоб поляки подзвонили іншим полякам на інший кордон, щоби ті мене пропустили. Полька з вагончика не взяла з мене гроші за дзвінок, позаяк мій план видався їй планом людини, яка потребує істотного лікування. Я також не вірив у той план, але й лікуватися не хотів. Нога розпухла до неймовірних розмірів, так що скоро треба було рвати внизу штанину, щоб вона в неї пролізала. В польки, що дала подзвонити, я стибзив зі столу чупа-чупс і тепер ходив по митниці і сосав його в пошуках чуда. Два дебіли, як я, звідкілясь з дальокой Рассєї, лазили один за другим із подібними проблемами. Вони підходили до віконця, за яким сидів пшек, і говорили таке:

— Пан, слиш, пан. Ну чьо ти вийо, ну в натуре? Давай вимишлім чьо-нють. Может, тє дєнєжку дать, там пєньонз [33]какой. Ну що ти скот такой, пан? Вийді, да хоть памувім с табой, как товажише. А то сідіш там, как етат, Хрен Ушастий.

Поляк не звертав вже на нас трьох уваги. Він розв'язував кросворди, дивився по тєліку мультики, читав на стіні пожовтілі від часу пам'ятки митника. Тільки щоб не реагувати на нас.

— Може, у цєбє бєда какая, — продовжував расєйскій брат, — може, умарл кто-та. Ілі ти сам по себе такой замкнєнтий.

Так пройшло з півдоби, і коли ніченька з'їла всю видимість навколо, я помітив, що з тих двох залишився один, а потім і той пропав. Причому разом з машинами, які вони гнали десь аж в Казахстан. Таємниче зникнення відбувалося після того, як кожен з них деякий час простояв під стовпом з ліхтарем наверху. Я і собі пішов став під той стовп, і, як в казці, до мене з кущів підійшов солдат-погранець з бордово-червоним носом, який яскраво виділявся на фоні такого ж бордово-червоного табла.

— Цо, пане, не пущайоу? — спитав він, явно знаючи відповідь.

— Нє пущайоу, сукі, — відповів я, чекаючи на спасіння.

— О. то курче бляде, нє?

— Курче бляде, — згодився я.

– І цо, бендзєш так став цаве жицє [34]?

— Но, нє хцяв бим [35].

— Но то пшинєсь мі тши вудкі «Абсолюти» і паре чеколядек, а зобачими, цо бендзє [36].

— Три «Абсолюти» і шоколадки коштували всі мої гроші і ще трохи. Тупо було пропонувати погранцеві телевізор з відрізаним штекером або суперутюг «Бош» з підгорілими краями. Я спробував торганутися:

— Зоставо мі тилько 18 марек, — похиливши голову, як вірний кінь на вбитого господаря-козака, винувато признався я.

— То щасліва, таваріщ, — поляк розвернувся й почав було йти, але я злапав його за рукав і заглянув в очі так, що роздивився нарости на апендиксі:

— Чекай, зараз пшийде, — я стрімголов погнав у вонючий вагончик з назвою «Д'юті фрі шоп» і на всі бабки купив три маленькі «Абсолюти» (ясна річ, поляк хотів великі) і дві масюпусєнькі шоколадки. Поляк-червоний ніс чекав мене, не сходячи з місця і, Бог-свідок, він стояв би там до Нового Пришестя, бо синдром «хочувипитивжеідофіґа» не належить до явищ, яких легко позбутися.

– Єстем, — захекано мовив я і простягнув йому пакет.

— Цось он льогкі какой-то, — недовірливо скривився він, заглянув усередину, прицмокнув і сказав:

— Льогкі, но смачни. Давай рускі, — з наголосом на перші склади скомандував погранєц, — я подейме шлябан і юж цє нема. Поліція і то вшистко — твуй проблем [37].

Мені була по цимбалах поліція, шміліція, мені треба було вирватися звідси, а далі я собі дам раду. Я сів в «опельок», завів мотор і став чекати, аж піднімуть шлагбаум.

Секунди йшли довго, і я відчув, як сивіє волосок в мене на копчику. Коли він побілів до кінця, шлагбаум повільно, як в американських фільмах, в рапіді почав піднімати свій дзьоб догори. Я подивився вбік вагончика, де сидів мій мучітєль, відкрив двері й підійшов упритул до вікна. Поляк куняв, спершись головою на кулаки. Я погримав у вікно, і він перестрашено підібгав руки, а бородою зі всієї дурі вальнувся об стіл, прикушуючи свій дурний недобрий язик.

— Дивися, пан. Фокус по-українску. Ото я єстем, — розвівши руки в боки, крикнув я, — а ото мне, курва, нема. І з тими словами я скочив в машину і погнав до шлагбаума, аж пукнув з нервів, причому таким фазаном, що звука майже не було, а очі виїло, як соляною кислотою. З одного боку, я провернув супераферу, бо мене з невідміченими документами пропустили в Польщу, тобто кожна поліцейська машина — означала кінець резидента. А з другого — в мене було бензину тільки до Кракова, і як їхати далі, не знав навіть мій ангел-хранитель, який задовбався мене витягувати з халеп і храпів на задньому сидінні. З третього боку моєї системи координат — я мав купу мотлоху в машині і сподівався комусь загнати що-небудь взамін за бензин.

— Ліпше приймати рішення по мірі того, як виникає необхідність, а не наперед, — заспокоїв я сам себе такою аксіомою і проїхав пів-Польщі на автоматі, не розуміючи, як мені це вдалося.

За всю дорогу я прекрасно поснідав, пообідав і повечеряв шоколадним батончиком і тим самим позбавив себе неприємності зупинятися в дорозі попісяти і покакати, тим самим нещадно гаючи дорогоцінний час, якого в мене в принципі до голодної смерті було ще доооооооооо… херіща. Я зупинився в селі Суфчин перед Жешувом, до якого мені чудом вистачило пального, позаяк їхав я, дякуючи побєдовській закалці, в основному, накатом. Заїхав на гору — виключив мотор, з'їхав з гори — включив мотор. У селі Суфчин біля автобусної зупинки з надписом «Лірой» був шрот, на якому продавалося як ліпше, так і звичайне беушне автомобільне гімно, що притарабанили передбачливі поляки з Заходу. Я став перед воротами і зайшов у двір будинку. Зненацька до мене підбіг пес, завбільшки з коня Пржевальського. Я проігнорував його присутність, що зламало його псячу логіку: втікають — доганяй. Питання постало тепер по-інакшому: послали — йди на… Пес потребував довгих століть свого роду, щоби його мозок був спроможний реагувати адекватно на такі проблеми. Позаяк цей багаж знань був у нього відсутній, пес підібгав свій кінський хвіст і потрусив целюлітною сракою в величезну утеплену будку, в якій з радістю б зажив і я. Господар, в шльопках, вирулив на середину подвір'я, з подивом глянув на собаку, а потім на мене:

— Як ти єще жиєш? — привітався він.

— Он мнє хиба покохав, — привітався я.

— Цо ти тутай шукаш? — спитав він.

— Я спшедає опони, бардзо добре опони [38], — відповів я.

— Покаж, — попросив він.

Я показав чотири офігенних колеса від «джипа», шістнадцятого радіуса, з німецької мусорки.