Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович (онлайн книга без txt) 📗
— З кожним роком у нас більшає та більшає свят. Є свята для хіміків і металургів, для шахтарів і рибалок, для вчителів і льотчиків, для моряків і танкістів. Скоро вже не стане жодного буденного дня, тільки святкові, і весь рік стане святом від першого січня до тридцять першого грудня... Добре це чи погано? Авжеж, добре. То десь люди працюють і навіть у неділю не мають відпочинку, а в нас і під час роботи відпочивають і тільки те й роблять, що святкують. У мене є пропозиція! Пропоную в нашому колгоспі організувати день мрійника!
Послухали б, якими аргументами сипав Федір Горбатюк на підтримку своєї пропозиції! Мовляв, поки що в Яблунівці кожен мріє, як йому бог на душу покладе, до того ж мріють в індивідуальному порядку, мріють про що завгодно і, може, не завжди в інтересах колгоспу чи сільради. Отож годилося б і тут навести лад, навіть обговорити й затвердити план мрій. Такий план можна скласти як для всієї артілі, так і для кожного колгоспника зокрема.
Пропозицію листоноші ніхто не підтримав і не відкинув. День мрійника, гм... Начебто задум не позбавлений сміливості, потай міркували Яблунівці, але ж чому б тоді не запровадити День доброго настрою чи Тиждень поліпшених стосунків із тещею, День сміху чи Місяць золотої журби? Авжеж, годилося б навести лад в індивідуальному мрійництві, але з цією ініціативою, либонь, не слід вискакувати попереду інших, бо можна потім клопоту не обібратись.
Бурхливу реакцію викликала пропозиція одного болільника: футбольну техніку застосувати на збиранні цукрових буряків. Либонь, болільник цей був напідпитку, бо орудував язиком, як безногий протезом. Яку футбольну техніку, як застосувати? Хіба в футболі є збиральні комбайни? Болільник молов мелуна, кажучи, що система дубль- ве на плантації дала б кращі результати, ніж система з одним нападаючим. А ще більших успіхів можна сягнути, коли вся команда виступатиме в ролі форвардів, коли кожен доможеться майстерності Кігана, Бекенбауера чи Бло- хіна. Авжеж, найкраще для колгоспу було б, якби на бурякових плантаціях зростали такі віртуози своєї справи, як «чорна перлина», як «король футбола» Пеле, проте Пеле народжуються не в кожному столітті і не в кожній державі. Іще плутано й не зовсім розбірливо цей болільник говорив про астрономічні рахунки, яких можна було б домагатись на яблунівських плантаціях, про введення ліміту на нічийні рахунки (цей захід підвищив би темпи збирання буряків і вчасне транспортування цінної сировини на цукрові заводи), він також говорив про необхідність наукового підходу до тренування і гри, проте цього болільника слухали без належної уваги, і він, зовсім заплутавшись у своїх пропозиціях, безславно зійшов зі сцени.
Христя Борозенна, знатна доярка (котра, як ви не забули, свого синка назвала Хомою Хомовичем, а потім уже мусила переписувати на Хому Трохимовича, на честь рідного батька), стала не за трибуною, а перед трибуною. Перебираючи пальцями ріжок тернової хустки, вона говорила з ніяковим усміхом, чи то в сонця позиченим, чи то солов’ями навороженим.
— От записують за дитиною хрещеного батька і хрещену матір. Так у народі споконвіку велось і ведеться, А чому б не запровадити в нашому селі новий звичай —- за хрещеного батька записувати, скажімо, колгосп «Барвінок», а за хрещену матір — яблунівську середню школу?
Сказала — й потонула серед яблунівського жіноцтва, а після її виступу зчинилась веремія. Гаразд, запишуть у сільраді за хрещеного батька не дядька Василя чи дядька Демида, а колгосп «Барвінок», запишуть хрещеною матір’ю яблунівську середню школу. То й що? Кум до куми, як відомо, й клинці підбиває, й женихається, й горілки не цурається, а колгосп що? Колгосп — не дядько, в нього нема лудженої горлянки, щоб пити без просипу. Гай-гай, коли послухати Христю Борозенну, то можна дитині записувати хрещеним батьком міст Патона й завод «Арсенал», трикотажну фабрику імені Рози Люксембург і товариство сліпих, театр імені Івана Франка і комбінат друку «Радянська Україна». А хрещеною матір’ю — оперету й Організацію Об’єднаних Націй, Дунайську флотилію і Тихоокеанський флот, Київську консерваторію й Одеську філармонію, Спілку художників і кіностудію імені Довженка! Може, Христина пропозиція й розумна, бо розумною жінкою сказана, але квапитися з нею не слід. Хай такий обряд запровадять спершу в області чи в самій столиці, хай накопичиться досвід, а Яблунівка, не барячись, запозичить
і собі. Знайдеться в селі якась кума Ганна, яка матиме за кума Криворізький гірничо-збагачувальний комбінат, і знайдеться якийсь кум Іван, якому замандюриться кумуватися з Організацією африканських країн!
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ,
у якому, між іншим, висловлюється сумнівний здогад, що година веселого сміху може бути
корисніша для людського здоров'я, ніж глечик сметани
Хоча й гаряче, мов окріп у горщику, зібрання ще не закінчилось, однак ми почнемо новий розділ, цілком присвячений виступу Хоми Прищепи. Окремим розділом хочеться підкреслити як шанобливе ставлення автора і яблунівців до славного співвітчизника і земляка, так і вагомість усього того, що казав, наче виважував на крамничних вагах-тарелях, той, хто крізь землю пройшов — червону шапочку знайшов.
Із бойовими нагородами на вишитій сорочці (ви пригадуєте, що з цими відзнаками доблесті й звитяг давно колись ходив знаменитий старший куди пошлють позичатись Одарці Дармограїсі за телицю) Хома Прищепа став за трибуну й зненацька заспівав:
Доспівавши, Хома Прищепа хвацько підкрутив вуса, яких у нього не було, й став лунко ляскати в долоні, заохочуючи яблунівців до аплодисментів.
— Правда ж бо, славна щедрівка? Та ця щедрівка — з учорашнього дня й про день учорашній, а новий день треба славити новими піснями. Де ж це видано, щоб у небесах літали космічні кораблі, а по землі ходили піонери та колгоспниці й щедрували отакими піснями...— Він узявся руками в боки, ставши фертом нетутешнім, а тамтешнім, і ревнув баритончиком:—Добрий вечір тобі, господарю! Стережи, боже, твойого товару. Твойого товару від всякого спадку, щоб не було якого припадку! —Вже не стояв собі фертом тамтешнім, а знову обернувся на яблунівського, тутешнього.— То раніше бог оберігав і лікував худобину, а тепер ветеринарія та зоотехніки не згірше від самого бога впоруються. Щоправда, колись бог не був на зарплаті, а ветеринари люблять гроші.
Хома Прищепа перечекав сміх, який хвилею прокотився поміж люду, й провадив далі:
— Живемо в достатку. Правильно говоримо ниньки: а що маємо не тільки на сто га земельних угідь, а й на сто га душі? Тільки подумайте, які в нас душі — в якийсь там морг чи десятину, в сотку чи в десять соток не вкладаються. Ніякою землемірською кроковкою не зміряєш їх, бо ж чуєте: на сто гектарів душі! Що я хочу сказати? Знали колись і посуху, і недорід, і голод. Але навіть у посушливі часи на подільському чорноземі щедро сходило і щедро родило сміхом. Бо які ми? Сміємось тоді, коли є що кинути до рота, й тоді, коли треба тримати зуби на полиці. Регочемо тоді, коли в животі вмістилося півкабана, півкур- ника, півполя, й тоді регочемо, коли маємо в кендюхові затеруху, а в тій затерусі бовтається пучка борошна. Сміємося тоді, коли молоді й здорові, що навіть утримали б віжки від четверика чортів, якщо їх запрягти до воза, й сміємося тоді, коли від старості так руки тремтять, що й волоконце бабиного літа видається трудною ношею. Сміялися навіть на фронтах під кулями й під мінами, коли смерть заглядала в очі. Сміх насідає на того, хто ходить у передовиках, і на того, що пасе задніх. Смішинку, буває, проковтне чоловік, який сидить у президії і якому треба мати поважний вигляд, а він долонею затуляється, губи кусає. А хіба не трапляється, що вийде співати співак на сцену, сидять у залі люди, а співак цей ізнагла як почне реготати! Сміється одягнений і голий, босий і взутий, ситий і голодний, хворий і здоровий, розумний і дурний, багатий і бідний, скупий і щедрий. І не вибирають хвилини для сміху — до обіду чи після обіду, натщесерце чи надголодь, а сміються завжди, навіть уві сні. Сміються, коли обіймаються й коли розлучаються, коли сходяться й знову розходяться, коли гарикаються й миряться. Сміються взимку і влітку, в люті морози і в спеку, сміються після дощику в четвер і через дорогу навприсядки. Сміються тоді, коли весело, й тоді, коли зовсім сміятися не хочеться. Бо найдужчий у цьому світі — це сміх!
