Чебрець в молоцi - Сняданко Наталка В. (читать книги полностью без сокращений TXT) 📗
Але була й ще одна причина того, чому він не наважувався говорити з Аллою про свій страх. Він усвідомлював, що не має права дорікати батькам за те, що поводилися надто бездоганно, що не ця бездоганність відлякує його, а побоювання, що він не вартий такої поведінки. Це було якось пов’язано з його відчуттями в танцкласі, хоча він і не розумів до ладу, як саме. У ставленні до батьків і їхнього сімейного щастя була та сама хвороблива ревність, прикре усвідомлення, що сам він не здатен на таку толерантність, таку силу волі, таку самопосвяту. А найгіршим було те, що звинуватити в цій його нездатності не було кого. Йому здавалося, що виправити ситуацію могла б навіть найменша дитяча травма, батьківська несправедливість, яка залишилася б у його пам’яті, щоб на неї можна було все списати й відчути себе всього лише невинною жертвою обставин. Але нічого такого йому не пригадувалося, і відчуття власної неповноцінності та занадто високих амбіцій виїдало його зсередини, примушуючи бути несправедливо вимогливим до інших.
Він дуже соромився власної невпевненості у собі й часто намагався приховати її під удаваною впевненістю, при цьому часто перегравав і від цього ще більше дратувався. Те, що Алла була такою ж невпевненою в собі й несміливою, дуже йому подобалося: переважно вони розуміли одне одного без слів і вона ніколи не вимагала від нього бути сильнішим, приймати рішення за двох чи «поводити себе, як справжній чоловік», як це традиційно формулювали дружини багатьох його знайомих, чим часто доводили чоловіків до розпачу. Йому дуже подобалося те, що Алла не вимагала від нього подружньої вірності, погоджуючись із ним у тому, що вірність насилу нікому не потрібна. Вони відверто зізнавалися одне одному в зрадах, часто зраджуючи саме з метою зізнатися одне одному. Цей момент був дуже напруженим і збуджував їх обох, щоразу даючи новий поштовх їхнім інтимним стосункам.
Вони ніколи не говорили про це, але Зенон відчував, що Алла також мучиться від власної невпевненості й невміння поводити себе у конфліктних ситуаціях. Вони обоє уникали конфліктів, і Зенона це влаштовувало. Він трохи комплексував, відчуваючи, що занадто зайнятий власними проблемами й замало уваги й часу залишає Аллі та Софійці. Усвідомлював, що його наполегливість не зможе замінити таланту, а години, проведені у творчих муках за письмовим столом, можна було б використати значно краще. Він відчував, що вони з Аллою підійшли до певної межі у своїх стосунках, що коли вони нічого не змінять, не почнуть поводитися по-іншому, то втратять одне одного, перестануть бути щирими, перетворять своє життя на звичку, яка частіше дратує, ніж дає задоволення. Але він не знав, що саме потрібно зробити, аби цього не сталося. Завести скриньку на записки, як це зробили батьки? Зосередитися на роботі і вважати, що сімейні стосунки повинні зосереджуватися на вихованні дітей, а не на пошуку власних приємностей? Намагатися продовжувати жити, як досі, й робити вигляд, ніби це і далі всіх влаштовує? Зенон не знав і відчував, що Алла також цього не знає. Тому боявся почати розмову, а ще більше боявся, що розмову про це почне вона.
Думка зайнятися літературою виникла в нього цілком спонтанно, під час однієї з чергових поїздок до Москви, де він навчався в престижному технічному вузі, на той час уже на п’ятому курсі, причому батьки дуже цим пишалися. Вступити туди було не просто навіть зі зв’язками Зенонового батька. У Тернополі до нього в купе підсіла якась студентка і дуже хвилювалася, бо їхала до Києва на таємне побачення, сказавши батькам, що мешкатиме у подруги. Так він зрозумів із розмови між подругами, що відпроваджували її в Тернополі. Дівчина майже нічого не говорила всю дорогу, але була така напружена, що здавалося, ніби повітря довкола неї розігрівається і перетворюється на густу клейку масу, здатну навалитися і придусити. Кінчики її пальців міцно вхопилися за край столика й побіліли, вона застигла у незручній позі, випроставши спину, підігнувши ноги назад, ніби під партою, і повернувши голову до вікна. Попри цю застиглість, вона важко дихала, а під пахвами в неї виступили кружальця поту.
Зенон спробував уявити собі, про що може думати зараз ця дівчина, але навряд чи її думки мали скерований і впорядкований характер, вона більше нагадувала стиснутий клубок страху, так ніби їхала не на побачення, а на страту. Йому набагато простіше було уявити собі сцену її повернення, як вона червонітиме, вигадуючи для мами недоладні історії про гуляння з подругою по Києву, як тремтітимуть при цьому кінчики її пальців, а на очі навертатимуться сльози. Ще кілька днів після повернення вона буде дратівливою й мовчазною і постійно пригадуватиме собі смужку бруду на комірці сорочки свого київського коханого, несвіжий запах його шкарпеток, тарганів на підлозі гуртожитку, в якому він живе, ліжко на пружинах, яке ритмічно постогнувало, коли хлопець лежав на ній зверху і, відвернувши голову в інший бік, зосереджено посопував у такт своїм ритмічним рухам, а його обличчя почервоніло від натуги. У кінці він гикнув пивом і таранкою, яку вони їли перед тим, устав і похапцем натягнув штани. Вона намагатиметься не думати про все це й повернутися до своїх попередніх гарячих і романтичних мрій про цю ніч, але їй не вдаватиметься, і вона приховуватиме своє розчарування навіть від себе самої, стривожено очікуючи приходу наступних місячних. Цей досвід розчарує і відлякає її, але з’явиться інша цікавість, цікавість того, чи так трапляється кожного разу, чи просто їй не пощастило, і вся вичитана й вислухана романтика насправді існує, просто вона ще не зустріла відповідну людину.
Зенон роздумував, чи здогадається мама про те, де донька була насправді і яка важлива подія сталася в її житті. Про те, чи обов’язково цей перший раз мусить бути розчаруванням і чи має дівчина шанс зустріти досвідченого і дбайливого партнера, який підтвердить хоча б частину її невиправдано високих романтичних сподівань.
Її хвилювання й страх перед цим, очевидно першим у житті, таким серйозним побаченням, були настільки сильними, що передалися і йому. Йому захотілося написати про неї книгу, детально описати її поїздку, усі ці станції по дорозі, двадцятихвилинні безглузді стояння на пероні, які мали би видаватися тортурами в її стані, вона гризла нігті й намагалася читати якийсь підручник, але це не допомагало. Навіть випробуване лузання соняшникового насіння не дало сподіваного заспокоєння. Перші дві години були жахливими, йому здавалося, що брудні фіранки зіштивніли на вікнах від напруження, яке хвилями розходиться від його попутниці, він і сам не міг спокійно читати. Аж поки провідниця не запропонували купити пива. Він мовчки купив дві пляшки і, відкоркувавши, подав одну дівчині. Вона глянула на нього здивовано, але взяла, подякувавши кивком голови. Вони пили кожен своє пиво, дивлячись у вікно, — тоді ще було рідкістю побачити таку юну дівчину, яка п’є пиво просто з пляшки у поїзді, а тим більше їде сама на побачення до іншого міста. У ті пуританські часи з цього можна було б зробити цілий роман, із майже порнографічними (в межах можливостей фантазії радянської людини) сценами в уяві хлопця, із екскурсами в подружнє життя її батьків, неминучо нещасливе, із травмами дитинства і приреченістю на самотність, із цілою галереєю чоловіків, які будуть кривдити й недооцінювати її ніжну душу. І цей роман мав би гарантований успіх — можливо, його б навіть заборонили й продавали підпільним накладом, він приніс би автору славу «українського Лімонова» або й Набокова, залежно від того, наскільки добре вдалося б йому написати цей текст. Ця думка настільки схвилювала його, що він не спав усю ніч, продумуючи всі подробиці сюжету, а наступного ранку, приїхавши до Москви, він уже прийняв остаточне рішення, що не буде закінчувати навчання в престижному технічному вузі і стане письменником.
І він справді сів за написання свого роману, який вирішив назвати «Анна», а в кінці кинути розчаровану в житті й вагітну після зґвалтування героїню під потяг «Львів— Москва», з якого все і починалося. Близько місяця він прогулював усі пари, старанно просиджуючи цілі дні за письмовим столом. Але текст не складався в захоплюючу і глибоку оповідь, яку так яскраво малювала його уява. Навіть друзям він переповідав свій задум краще, ніж реалізовував його на папері. Він замучив своїми розповідями й намаганнями почитати вголос окремі уривки всіх гуртожитських сусідів, його почали уникати. А через два місяці невпинних творчих мук він здався і знову пішов на пари — підтягувати прогуляне й здавати «хвости».
