Кульбабове вино - Бредбері Рей Дуглас (читать книги регистрация .TXT) 📗
Лясь! Дротяна вибивачка просичала в повітрі, мов змія.
— А оця — на все доросле життя! — сказав Том.
І ляснув по килиму з такою силою, що весь порох п’яти тисяч століть шугнув із сколошканої основи килима, на якусь моторошну мить завис у повітрі, а тоді на Дугласа, що й далі стояв, удивляючись примруженими очима в плетиво ниток і неясних візерунків, безгучно наринула темна лавина того вірменського пороху, щільно огорнула його зверху, спереду, ззаду, з боків і поховала навіки перед очима всіх, хто був поруч…
Як почалися ті розмови з дітворою, стара місіс Бентлі й сама до ладу не пам’ятала. Вона часто бачила дітлахів у бакалійній крамниці, де вони, мов ті метелики чи мавпочки, снували серед качанів капусти та в’язок бананів, і всміхалася до них, і вони всміхались їй у відповідь. Узимку вона спостерігала здаля, як діти бродять по снігу, залишаючи в ньому глибокі сліди, восени вони залюбки всотують гіркуватий дим від паленого листя, а навесні весело струшують із себе рясну порошу яблуневих пелюсток, — але місіс Бентлі ніколи не боялася їх. Сама вона завжди підтримувала в своєму домі бездоганний лад, кожна річ там мала своє місце, підлоги були ретельно підметені, їстівні припаси розкладено в акуратні бляшанки, шпильки застромлено в подушечки, а шухляди комоду в спальні напаковано всіляким дріб’язком, що назбирався за довгі роки.
Місіс Бентлі була жінка бережлива. Вона зберігала старі квитки, театральні програмки, мережива, шарфики, залізничні прямі плацкарти — усі ті знаки й пам’ятки людського життя.
— У мене багато платівок, — часто казала вона. — Оце Карузо. Їх куплено у тисяча дев’ятсот шістнадцятому році в Нью-Йорку. Мені було тоді шістдесят, і Джон ще був живий. А оце Джун Мун — здається, двадцять четвертого року, невдовзі як помер Джон.
То був чи не найбільший жаль у її житті. Саме те, що вона найдужче любила мати поруч, слухати й бачити, вона зберегти не змогла. Джон зостався далеко в зеленому луговому краю, схований у труні, під травою та надгробком з датами, і від нього лишилися тільки шовковий циліндр, тростина й вихідний костюм у шафі. А решту давно пожерла міль.
Але те, що можна було зберегти, вона зберегла. Приїхавши п’ять років тому в це містечко, вона привезла з собою великі чорні скрині, в яких напхом лежали перекладені кульками нафталіну зім’яті плаття в рожевих квіточках і кришталеві вазочки з її дитинства. Чоловікові місіс Бентлі належало нерухоме майно в різних містах, і після його смерті вона, мов пожовкла від часу шахова фігура із слонової кістки, пересувалася з місця на місце, розпродуючи все підряд, аж поки опинилась у цьому зовсім чужому їй містечку, сама-одна зі своїми скринями й темними неоковирними меблями, що оточували її зі всіх боків, закляклі, мов доісторичні істоти в зоологічному музеї.
Знайомство з дітьми відбулося в середині літа. Місіс Бентлі вийшла з дому полити плющ біля веранди й побачила двох дівчаток і хлопчика, що нахабно простяглися посеред її лужка й розкошували на шорсткій, коротко підстриженій траві.
Місіс Бентлі приязно всміхнулася до них усім своїм жовтим, схожим на маску обличчям, і саме в цю мить із-за рогу викотився візок морозивника. Наче оркестр крихітних ельфів, він видзвонював крижані мелодії, чисті й сріблясті, як дзенькіт кришталевих келихів під рукою знавця, скликаючи всіх до себе. Дітлахи враз сіли на траві й усі троє, мов соняшники до сонця, повернули голови туди.
— Хочете морозива? — гукнула до них місіс Бентлі. — Ідіть сюди!
Візок зупинився, і місіс Бентлі заплатила за три порції льодовикової доби. Набравши у роти солодкого снігу, дітлахи подякували і швидкими поглядами зміряли її від сивої голови до черевиків на ґудзиках.
— А ви не хочете відкусити? — спитав хлопчик.
— Ні, дитино. Я вже стара, і кров у мене й так холодна. Не розтану і в найспекотніший день, — засміялася місіс Бентлі.
Вони перенесли свої льодовички на тінясту веранду й умостилися рядочком на канапі-гойдалці.
— Мене звуть Еліс, її Джейн, а це Том Сполдінг.
— Дуже мило. Я місіс Бентлі. Колись мене звали Елен.
Дітлахи вражено витріщилися на неї.
— Ви не вірите, що мене звали Елен? — спитала стара.
— Я й не знав, що в бабусь бувають імена, — кліпаючи очима, відказав Том.
Місіс Бентлі сухо засміялася.
— Він хотів сказати, що бабусь ніколи не звуть на ім’я, — докинула Джейн.
— Моя люба, коли тобі буде стільки років, скільки мені тепер, тебе теж не зватимуть Джейн. Зі старою жінкою всі страшенно чемні. Вона тільки «місіс». Ніхто з молодих не скаже на неї «Елен». Це здається надто легковажним.
— А скільки вам років? — спитала Еліс.
— О, я ще пам’ятаю птеродактилів, — усміхнулася місіс Бентлі.
— Та ні, насправді, скільки?
— Сімдесят два.
Усі троє замислено посмоктали свої крижані солодощі.
— Багато, — мовив Том.
— А почуваю я себе так само, як і тоді, коли мені було стільки ж, скільки вам, — сказала стара.
— Скільки нам?
— Атож. Колись я була такою самою гарненькою дівчинкою, як ти, Джейн, і ти, Еліс.
Дітлахи мовчали.
— Що це з вами?
— Нічого. — Джейн підвелася.
— Гадаю, вам нема куди поспішати. Ви ж іще й морозиво не доїли… Чи щось не гаразд?
— Моя мама каже, що говорити неправду негарно, — промовила Джейн.
— Звісно, що негарно. Це дуже погано, — погодилася місіс Бентлі.
— І слухати, коли говорять неправду.
— А хіба хтось сказав тобі неправду, Джейн? Джейн подивилася на неї і збентежено відвела очі.
— Ви сказали.
— Я? — Місіс Бентлі засміялась і приклала суху, кощаву руку до худих грудей. — Що ж я таке сказала?
— Про себе. Ніби ви були малою дівчинкою. Місіс Бентлі застигла на місці.
— Та я ж і справді була такою дівчинкою, як ти, багато років тому.
— Еліс, Томе, ходімо.
— Стривай, — мовила місіс Бентлі. — Ти не віриш мені?
— Не знаю, — відповіла Джейн. — Ні, не вірю.
— Але це просто смішно! Ясно ж як день: усі люди були колись молодими!
— А ви — ні,-не зводячи очей, наче сама до себе, прошепотіла Джейн. Її паличка від морозива впала у. ванільну калюжку на підлозі веранди.
— Та певне ж, що мені було й вісім, і дев’ять, і десять років, як і вам усім.
Дівчатка захихотіли, але враз замовкли. Місіс Бентлі блиснула очима.
— Гаразд, не можу ж я цілий ранок марно сперечатися з десятилітками. Годі й казати, що колись і мені було десять років і я була така ж дурненька.
Дівчатка засміялися. Том стояв ні в сих ні в тих.
— Ви жартуєте над нами, — крізь сміх промовила Джейн. — А насправді вам ніколи не було десять років, місіс Бентлі, хіба не так?
— Ану, марш додому! — раптом крикнула стара, якій стало вже несила бачити їхні насмішкуваті очі. — Нема чого тут реготатися.
— І насправді вас не звуть Елен?
— Та певна річ, що мене таки звуть Елен!
— До побачення! — зі сміхом гукнули дівчатка, біжачи через лужок, по озерцях тіні від дерев. За ними поплентався й Том. — Дякуємо за морозиво!
— Колись і я в «класики» грала! — гукнула їм навздогін місіс Бентлі, але вони вже зникли з очей.
Решту дня місіс Бентлі сердито грюкала чайниками й каструлями, з шумом та брязкотом готувала свій нехитрий обід і час від часу підходила до надвірних дверей, сподіваючись застукати тих нахабних бісенят, що напевне шастали десь поблизу й посміювались. Та якби вони й з’явилися на очі, то що б вона їм сказала, і чого їй було взагалі усім цим перейматися?..
— Подумати тільки! — мовила місіс Бентлі до своєї вишуканої чайної чашечки, облямованої трояндовим вінчиком. — Ще ніхто ніколи не сумнівався, що свого часу і я була дівчинкою. Це ж така жахлива дурниця! Я зовсім не журюся тим, що я стара, — справді ні, — але позбавити мене дитинства нікому не дозволю!
І вона ніби знову бачила тих трьох дітлахів, що бігли геть у затінку розложистих дерев, несучи в своїх холодних від морозива рученятах її юні літа, невидимі, як повітря.
