Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Кидрук Максим Иванович (книги без сокращений .txt) 📗

Утім, тоді на Котопаксі я ще не знав цього. Тому, зібравши думки до купи, я вирішив дихати навіть тоді, коли моєму (чи вже, мабуть, «не моєму») тілу не хочеться дихати, і за кілька хвилин відчув себе трохи краще. Проте відразу потому я усвідомив, наскільки сильно мені дошкуляє холод та вітер. Температура за лічені хвилини скотилася з приємних +15єC практично до 0єC. Шершаві язики хуртовини проймали до кісток. Морозне повітря доводилося «ковтати» маленькими порціями, які обпалювали горло й легені, тільки посилюючи кисневе голодування.

— Jan, fuck that «refugio», I’m going down! [34] — щосили прокричав я.

Мені ніхто не відповів. Ян, певно, зашпортався трохи вище і праворуч від мене, а я навряд чи міг йому допомогти.

Я обернувся назад. Машини зникли з поля зору, розтанули за непроникною пеленою хуртовини. Я наче опинився всередині величезної непрозорої сфери, наповненої хльосткими дротиками сніжинок, з кам’яним дном під ногами та розпливчастим і затертим диском сонця десь далеко над головою.

Через п’ять хвилин сніг лупонув так густо, що я, хоч як старався, не міг нічого розгледіти далі, ніж за два метри від себе. Я не насмілився спускатися вниз навстоячки, оскільки, добряче засліплений хуртовиною і скутий холодом, ризикував перечепитись через якусь брилу під ногами і шугонути вниз головою. Перед «refugio» схил досить крутий, тож якби я спіткнувся, то летів би, не спиняючись, усі дві сотні метрів акурат до стоянки з машинами, перемелюючи власні кістки між каменями безпощадного Котопаксі.

— Я-а-а-ане! — ще раз скричав я і прислухався.

У відповідь — лиш сичання хуртовини та приглушений стогін вулкана під сталевим напором вітру. «Мабуть, він уже спускається», — заспокоював себе.

Відтак я став навкарачки і поповз униз. Демони Котопаксі зараз, певно, помирали від сміху. Це було саме те, що їм потрібно: зухвалий прямостоячий примат, гордий Homo Sapiens рачки і наосліп ушивається геть від закутого в лід кратера.

Я пороздирав до крові коліна та долоні, я весь тремтів від лютого холоду, в голові паморочилось від недостачі кисню, але продовжував уперто спускатися, неначе неандерталець, неначе якась тупоголова мавпа, спираючись одразу на всі чотири кінцівки.

Думки втонули, висмокталися з мозку. Я втратив відчуття відстані і часу. Не знаю, скільки хвилин минуло, поки мені нарешті вдалося розгледіти крізь заметіль наше авто.

Я миттю стрепенувся і загорлав:

— Роберто!

Але через стогін вітру еквадорець не почув мене. Я зробив кілька кроків уперед, спіткнувся і повалився на витягнуті руки. Важкий сталевий пласт застиг у грудях, заважав дихати. Кілька секунд я лежав на холодній землі і думав, що ще трохи — і моє серце виштовхає легені з грудей. Затим, зібравшись з останніми силами, підхопився і одним ривком заскочив у машину.

Я не міг віддихатися хвилин двадцять, усе хекав, наче паровоз, і трусився від холоду, тримаючись за серце, коли до машини приплівся Ян… Я не настільки добре розумію чеську мову, тому навряд чи зможу дослівно передати вам, шановні читачі, урочистий виступ мого доблесного напарника після того, як він заповз на заднє сидіння, сердито грюкнувши дверцятами. Шкода. Хлоп видав на-гора вельми колоритний монолог про гори, екватор, особливості еквадорської погоди і ще щось, здається, про сніжинки, які цілими роями набиваються в рот, через що треба вчитися дихати крізь задній прохід.

— Скільки у нас ще вулканів попереду, відповідно до твого itinerary? — поцікавився Ян, коли його обличчя нарешті набуло природного кольору.

— Два… Нє, три. Ще один буде коло Арекіпи в Перу…

І Ян тоді знову не втримався і продекламував ще одну колоритну промову. Цього разу англійською. Але і на цей раз я не переказуватиму вам його слів. Бо якби надумав передати той барвистий, сповнений палкої любові до вулканів виступ, строго дотримуючись оригінальної форми та змісту, то на першій сторінці цієї книжки замість «Для широкого загалу читачів» писалося б «Parental advisory: explicit content [35]».

— Але ж ми були на висоті 4700 метрів! — почав був виправдовуватися. — Ні ти, ні я ще ні разу не забирались так високо. Це ж так круто!

Чех сердито подивився на мене:

— Максе, з мене досить рекордів.

Вам, певно, цікаво, до чого тут кролики?

Припускаю, що деякі понадміру саркастичні читачі вже, либонь, встигли відзначити про себе, що «кролики» на Котопаксі — це ми з Яном, оскільки людина, здатна полізти посеред зими на висоту 4800 метрів не просто без спорядження, а взагалі без зимового одягу, навряд чи має мізки, більші від кролячих. Утім, не все так просто…

Несподівано Роберто загальмував посеред пологого плато, вкритого низькорослими кущами та густою травою, яка вигравала всіма відтінками, від жовтого до бурого та темно-коричневого кольорів. Ми знову побачили сонце, але ще ніяк не могли перестати труситися від холоду. Негостинний кратер Котопаксі, закутаний щільними непроглядними клубнями снігових хмар, задерикувато здіймався увись за нашими спинами.

— Вилазьте, я покажу вам кроликів, — сказав Роберто й усміхнувся.

Ми неохоче вибралися з пікапа. За машиною зривався униз схил. Наш провідник рішуче закрокував донизу. Обережно промацуючи схил, ми посунули слідом за ним.

Відійшовши на достатню віддаль від машини, Роберто спинився. Затим склав пальці своєї єдиної руки докупи, притулив їх до губ і почав видавати дивні звуки, що нагадували одночасно свист і попискування. Ми з Яном стояли за його спиною і вичікували. Через хвилину еквадорець подав знак, щоб ми замовчали, і показав пальцем на хащі трави в п’ятьох метрах попереду. Спочатку я нічого не побачив, зате згодом, придивившись уважніше, помітив маленького сірого кролика, який пильно розглядав Роберто. Провідник свиснув ще кілька раз і… вухатий підскакав ближче. Тепер кріль знаходився за якихось два метри від нас.

— Не ворушіться… — прошепотів Роберто і продовжив видавати губами незрозумілий писк.

Ще через скількісь часу я несподівано виявив, що ми оточені цілою армією крихітних вухатих тваринок, які, зачаровані загадковим посвистом Роберто, довірливо наближаються на відстань протягнутої руки, всідаються на задні лапки і витріщаються на нас. Еквадорець безперестану свистів, а кролі прибували й прибували. Це було схоже на якусь магію…

Зрештою, Роберто вгамувався. Я зробив якийсь необережний порух рукою, і вухані, наче очунявши від загадкового магічного заціпеніння, миттю кинулися врозтіч.

— Це кролики з Котопаксі, - сказав нам провідник, аж сяючи від щастя.

- І… і що? — зніяковіло уточнив я.

— Нічого, — всміхнувся еквадорець. — Просто кролики… Поїхали, час додому.

Кролики на Котопаксі

— Чувак, а ти подумай, як усе цікаво вийшло, — зненацька проказав до мене Ян, поки ми ловили попутку, аби повернутися назад у Кіто. — Якби ти не купив тої води, дівчина в автобусі навряд чи підійшла б до нас. Якби американка не заговорила до мене, я не взяв би у неї guidebook по Еквадору. Якби я не відкрив її путівника, то не побачив би карти й коментарів до неї і ніколи не дізнався б про те, що до Котопаксі слід добиратися не з Латакунги, а прямо від повороту в національний парк. Це значить, що якби я не прочитав про поворот на Котопаксі, я б його нізащо не запримітив. Тому, друже мій, коли б тебе не взули на тих двадцять доларів, ми спокійнісінько доїхали б до Латакунги, потинялися кілька годин задрипаним містечком, марно намагаючись допитатися, як краще дістатися до Котопаксі, і поїхали б назад, злі та нещасні, так нічого й не побачивши. Зате з повними кишенями грошей.

Я засміявся. Хоч як дивно, Ян був на 100 % правий.

— Все, що не робиться, чувак, робиться на краще, — резюмував я.