Чорний іній - Строкань Валентин (книга читать онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗

16

«Головне — обрати потрібну мить: вони повинні майже порівнятися з нашим сховищем і потім звернути праворуч. Якщо вогонь відкриємо раніше, вони можуть спробувати нас обійти саме з того боку, де наші, — там кілька зручних наддувів, можуть наштовхнутися й на сховище. Ач, як ідуть красиво!.. Але ближче, ніж на сотню метрів, підпускати їх не можна, потім не відірвемося. Давай, давай, о, вже й кокарди видно... Наслав же дідько на нашу голову цих льотчиків! Не острів, а прохідний двір. А тепер ось ці... йдуть на нас із своїми «козлами» [7]... спілкуватись. Шістнадцять! Сиротін, салага, дурницю, звичайно, вчинив... Пацан, — йому ризик подавай, азарт... Параграф порушив... А параграфи наші кров'ю писані... Неправильно, звичайно, зробив, але по-людському. Так, ще метрів двадцять. Спокійно, Ваню! Зараз Чорний їм вріже... бач, як дулом водить. У Петра око мисливське. Йому б зараз Джафарову снайперку, він би цього унтера чи фельдфебеля швидко втихомирив. Фельдфебель, зразу видно, я цю сволоту вивчив. А офіцера не послали — з кадрами в них, напевне, скрутнувато... Бач, бувалий... йде начебто й з усіма врівень і за спини не ховається, але так, що з автомата хрін дістанеш. Так, давай-давай ближче... І союзник свою «пукавку» приготував... нічого тримається. А я зараз крайнього правого «сфотографую». Щось пихаті ви дуже, як я подивлюся. А ми зараз пиху вашу... зіб'ємо. Ну! Ну, Петю... Дав чергу! Одному груди розтрощив... а другий що?.. Встиг сідницею повернутися, та не зовсім вдало, півчерепа йому таки знесло. Так вам, паскудам! Посипалися, мов манекени... Почали чергами мести сніг зі стежки... отямилися миттю, треба визнати. Ач, як шерстять, спасу нема... Що не кажи, а шістнадцять дул... ні, вже тринадцять... Зараз ти в мене у заметах, мов цуцик, будеш носом орати!.. Є!!! І Смага піддав! Тепер міцно лежать фашисти. Увага вся на нас... добре. Ліворуч скупчуються. Я як останній у ланцюгу ось туди... праворуч... На-а! Нормально.

Повернемося — подам Гаральду заяву на орден Святого Олафа... Огризаються, стволів не студять. Намагаються створити вогневий заслін. Пізно. Хуртовина починається. На щастя чи на лихо? Скидається на те, що ми не пропустимо нагоди добряче померзнути. Нудьгувати не доведеться, зігріватися будемо власною біганиною — чим швидше бігтимеш, тим тепліше... Зараз лижі... акуратненько. Хлопці вже понеслися. Спочатку Володька, потім Щербань... Всі цілі?.. Петька з англійцем... Як він тримається? Це тільки Чорному й під силу. Тепер, Васю, давай! Залишився сам. Ще кілька черг! Це допоможе вам краще зосередитись, хлоп'ята. Різко назад і ліворуч. Ну, пронеси, доленько!

Отже, наш маневр виявився вдалим — погоня проминула нас. Але тут залишатися не можна, вони обов'язково повернуться і прочешуть місцевість — Байда має рацію. Шкода, дуже зручне місце. Зараз пурга почнеться, це добре. Підсумуємо: втрачена раптовість ставить операцію на межу провалу. А раптовість у нашій справі — запорука успіху. Ми в кожному десанті її прагнемо. А вона оченятами пограє та й вислизне. Аж надто легковажна, шалава, як сказав би Цвях. Далі — група зменшилася на третину. Коли тепер з'єднаємося? І чи з'єднаємося взагалі?

Вітер посилюється. Хлопці відірвуться від погоні. Холоднішає дуже швидко. Духи знов обурюються. А поки навіснітиме хуртовина, ти повинен усе продумати та прийняти рішення. Ось так.»

Він відійшов від амбразури.

— У нас там щось пожувати знайдеться, Хомичу?

— Сухарі та п'ять брикетів пшонки, товаришу майоре.

— Давай поки що бенкетувати. Перед роботою підкріпитися треба. А завтра, сподіваюсь, трофеями поласуємо.

— А в мене є сушена тріска, — пролунав голос Гаральда. — В нас це зветься стофікс.

— Тоді це вже справжній бенкет. Почали розпалювати примус.

— Тушонки, на жаль, більше нема... її й було — одна банка, решта на дні затоки лежить.

— ... Онуча ось є... свіжозаморожена. Здається, Валєєва...

— Я в вовняних шкарпетках. Онучами не користуюся.

— А хто це в онучах шикує? Я ж заборонив, — погрозливо пробасив старшина. Сміливців не виявилося.

— У таких умовах Де Лонг або який-небудь Скотт бралися варити чоботи... Або Левандовський...

— А Ткачук, напевно, прихопив з собою гірські американські черевики. Шкіра чудова, навариста!..

— Та вже ж не з цього лайна німецького! — Байда сердито штурхонув кригу носком свого черевика.

— Анекдот: зустрілися якось Амундсен з Папаніним на крижині та й нумо чоботи німецькі варити. Здичавіли...

«Німці обов'язково повернуться сюди. Отже, ми повинні піти раніше. І сліди наші занесе. Треба тільки точно вгадати час. Спробуємо перехитрити природу. Моя інтуїція підказує, що скоро ця хвиля негоди сягне піку й до ночі піде на спад. А може, це не інтуїція, а досвід? Отже, виходимо, не чекаючи ясної погоди. Труднощі подолаємо. Попереду спуск положистий, і можна не боятися катастрофічних ускладнень — навіть у разі сильного шторму. 3ате є надія, що найважчі ділянки шляху осяватиме сонце».

Він зараз був у тому стані надмобілізованості, який загострює інстинкт, посилює чуття і відтак допомагає уникнути смерті.

17

Холодний і жорсткий вітер дедалі посилювався, і поземок переростав у заметіль. Цвях устиг озирнутися й побачив, як німці, перегрупувавшись, кинулися їхніми слідами. Групи противників тепер розділяло метрів чотириста. Він поглянув уперед, прискорив і без того шалений темп — товариші встигли відійти на солідну відстань.

А ще за хвилину вони вже нічого не розрізняли навкруг: усе щезло в сірих снігових сутінках, заледве маячіла тільки скоцюрблена спина того, хто йшов попереду. І хоч рухатися було нелегко (перехоплювало дихання, і окуляри забивало снігом), душу зігрівала надія: відірвемося. Обов'язково відірвемося.

Вони намагалися зійти праворуч і перетнути помережаний величезними щілинами східний льодоспад. Однак, проблукавши у пошуках хідника, щомиті ризикуючи провалитися, вони збагнули цілковиту марність і небезпеку подальших пошуків снігового мосту або кінця розлому й вирішили спускатися по льодовику в бік західного узбережжя. Іншого виходу вони не бачили. Погоні вже не боялися, бо наштовхнутися на переслідувачів у такій сніговій коловерті можна було тільки випадково. Подеколи крізь сніговий серпанок ненадовго проглядало сіре небо. Орієнтуватися вони могли тільки за картою острова, яку кожен тримав у голові, відтак місцевість впізнавали приблизно, тому рухалися майже наосліп.

Після чотиригодинного просування вони дуже стомилися й думали лише про одне: не втратити остаточно орієнтування та щонайскоріше знайти сховище, адже намета не було. Коли сходили з льодовика, несподівано ліворуч виник ледь помітний силует морени. Але дуже швидко з'ясувалося, що вони переплутали морену з виходом корінних порід.

Посунули далі. Підйоми чергувалися зі спусками, спуски — з підйомами. Час від часу вони падали на твердих слизьких сніжниках. Найважче було Чорному, хоч англієць, як міг, силкувався полегшити труднощі ведучого. Часто їм доводилося то знімати лижі, то знову вдягати...

В душу Цвяха почала закрадатися мертвотна безнадія. Але на своєму бурхливому віку він уже переживав подібні почуття й навчився переборювати себе. Цвях почав злоститися. На війну, на завірюху, на ворога, на англійців, на себе. Він бурмотів свої солдатські заклинання, намагаючись втриматися на ногах:

— ... Наламалися по горло... язик на плечах... хрін їм у горлянку!..

І зрештою почав люто лаятися.

Раптом він завмер. На північному заході серед скель йому примарилися два тьмяні розпливчасті вогники. Вони скидалися на світло з напівпрочинених дверей землянки, обіцяючи тепло й тишу. Він простягнув руку, але наступної миті зрозумів, що то лише фата-морґана, вочевидь, наслідок перенапруги. Він просто побачив те, до чого прагнув.

Рухатися ставало дедалі важче, крижаний вихор видував з них не тільки тепло тіла, а й усе земне тепло. Шалено холодний вітер проникав у душу, звалював з ніг, сплющував, корчив. Хотілося бодай хвилини спокою,, але вони розуміли: після зупинки вже не зведуться, для того, щоб вижити, треба рухатися, хоча і поповзом, але вперед і тільки вперед.