Притулок - Андрусів Вікторія (лучшие бесплатные книги txt) 📗
– Не скажи, не скажи… – опецьок оцінив Максову обережність, проте вичікувально вдивлявся в партнера – щось таки мало його видати. – Знаєш, як у пісні співається: «…Важней всего погода в доме…»
– Вважатимемо, що у моєму домі зараз повний штиль: сонце заховалося – це правда, проте тайфуну нема… А отже не відображається на моі?й працездатності, – збрехав Макс.
– …Даремно ти тримаєш все у собі, Максе, – опецьок явно розраховував на більшу відвертість. Перехиливши одним махом вміст келиха у горлянку і направивши туди ж дольку цитрини, Броніслав Всеволодович продовжував гру в дружелюбність…
– …Ледь не забув… Манюня про тебе запитувала… Нудьгує… До речі, і?й вже набагато краще… Вже й не пам’ятаю, коли востаннє зверталися до лікарів. Як бач, Бог таки прислухався до наших молитов… – він нещиро перехрестився, підраховуючи в думках космічну суму грошей, що довелось йому витратити, аби доньці покращало…
– Чудово… Передавайте і?й привіт… Вона у вас славне дівчисько, як би там не було.
У Броніслава Всеволодовича розмастилася по мармизі вдоволена посмішка: бодай хтось скаже йому тепле слово про одиначку:
– А ти сам би і?й той привіт і передав, Максе… Навіщо ускладнювати?.. Зайдеш якось на каву, от і поспілкуєтесь… Вона давно на тебе око поклала… А ти у нас ще той горішок, хитра бестія… Хоч сам чудово знаєш – життя така штука, що невідомо, де загубиш, а де знайдеш… Гаразд… Щось я виснажився сьогодні… Аллочко, приготуй все для масажу… А з тобою, Максе, сподіваюсь, невдовзі побачимось… Втім, навіщо тягнути кота за хвіст… Чекаю тебе в суботу… О шостій… Повечеряємо разом, – і масно потягнувся, подумки кайфуючи вже від доторку вологих пальців вродливоі? секретарки, що шаруділа простирадлом у сусідньому кабінеті, готуючи лежак для оздоровчих процедур.
Попід вечір Дмитро Михайлович постукав у двері. В руках він тримав миску з пахучим курячим рагу та карафку вина.
– Це передала вам Галина Василівна, – простягав мені паруючу страву, – а це особисто від мене, в знак подяки за мужність і відвагу.
Попри те, що алкоголь я вживала рідко, подарунку зраділа – нічне напруження далося взнаки.
– Повечеряємо разом? – запропонувала я. – Розповісте, що у світі робиться.
– Залюбки, – відповів Дмитро Михайлович і, швиденько адаптувавшись у моєму господарстві, вправно розкорковував вино.
– Чому ви не розповіли про ймовірність нічних «концертів»? – засервувавши стіл тарілками і горнятками, запитала я, поглянувши на лікаря.
– Боявся, що відмовите… Втім, жодноі? небезпеки в цьому я не вбачав, – Дмитро Михайлович спокійнісінько розливав тягучу бурштинову рідину у посуд. – Ви самі пересвідчились, що мешканці «янгольського» звикли до подібних «розваг». Декому це навіть подобається…
– А як реагує на це все і?і? найближче оточення?
– Маргіті байдуже… Єдине, що і?і? турбує, – це встигнути на потяг, аби потрапити нарешті до чоловіка, а як ні, то бути напоготові, бо ж він ось-ось приі?де.
– А де і?і? чоловік?…
– Це історія, варта написання книги… У шлюбі Маргіта прожила всього кілька місяців. Вона ще й сімнадцяти не мала, як і?і? чоловіка совєти забрали на війну: у 1956-ому, коли в Угорщині проходили бойові діі?, ніхто не зважав на національність та віросповідання. Спробуйте уявити собі, що міг відчувати хлопець, котрого змусили воювати проти своі?х. його батьки, окрім угорськоі?, жодноі? мови, ані грамоти не знали. Та, формуючи резерви, радянській владі було на це начхати, і в угрупуванні радянських військ юнак, як і сотні, тисячі інших, вступив на батьківську вотчину. Що було далі – ніхто не знає. Більше його не бачили. Жодного повідомлення про те, що він загинув, не надійшло… ймовірніше, став дизертиром і, будучи пійманим, був засланий десь до Сибіру. Ніхто достеменно цього не знає. Маргіта зверталася до угорського уряду, пізніше навіть у Москву і?здила. Та чоловіка наче водою змило… Не виключено, що з розпачу наклав на себе руки… Проте вона ніяк у це повірити не могла і поступово втрачала глузд. І дотепер щодня збирається і?хати до Сибіру – за ним… Навіть спати лягає не роздягаючись – все життя напоготові. Рідні не зосталося – всі давно повмирали, а вона так і зістарілася з думкою про нього… Отаке то… Головне – в і?і? присутності не висловлювати сумніву щодо його існування, інакше станеться істерика. А загалом вона цілком врівноважена, і нічні «концерти» Михайлини не викликають у неі? роздратування…
– Зрозуміло. Психоаналіз дає визначення цьому: хронічна манія, або ж гіпоманіакальний стан психіки, для якого характерне зосередження свідомості й почуттів на якійсь одній ідеі?…
Шкода, що вона помре, так і не зазнавши спокою, хоч насправді він десь ТАМ і?і? давно чекає…
Ми хвилинку помовчали, замислившись над сутністю людського буття, а далі я спохопилася:
– А як же Хелена? Як вона сприймає отой нічний шабаш?
– Уявіть собі, що це і?і? навіть розважає. Реакція буває різною: часом вона починає несамовито реготати, і тоді здіймається переполох. А інколи, як сьогодні вночі, забивається у кут і тихенько, майже нечутно підвиває. Загалом, ні Михайлина, ні Маргіта і?і? не дратують. Вона звикла до свого похилого товариства і зрідка навіть приділяє і?м увагу. Між людьми зі схожими вадами психіки зазвичай налагоджуються своі?, особливі, стосунки. Вони – наче діти: між собою розуміються, а дорослому – зась…
У цю мить за вікном щось зашурхотіло, і я напнулась, мов струна – того разу мені ледь вдалося впевнити себе у безпідставності страхів. Проте Дмитро Михайлович так само напружився і, видобувши з кишені цигарки, вийшов на ґанок. Прихопивши горня з вином, я вийшла за ним. Лікар зосереджено палив, але навколо було тихо: зорі дрібним зерном розсипалися небом, глипаючи на нас і на Соковицю. Я покосилася на вікно, під яким тільки-но, здавалося б, щось вовтузилось, але крім рівненько складених дрів, що завбачливий Пішта-бачі заготовлював, готуючись заздалегідь до зими, нікого там не було.
– Незабаром морози настануть, – піймавши мій погляд, сказав Дмитро Михайлович, і його цигарка, мов нічний світлячок, вихоплювала з темряви задумливе обличчя. – … А зими тут суворі… Не знаю, чи під силу вам буде пережити зиму в горах…
Мені не подобались його сумніви, проте я вже навчилась спрямовувати розмову у безпечне для себе русло.
– Розкажіть мені, що там у місті новенького, бо не зважаючи на ваші сумніви, нікуди не планую і?хати, – я посьорбувала вино, а він посміхався.
– Я вражений вашим оптимізмом! А у місті що може бути новенького – «суєта суєт»… Коли я навідуюсь до певних інстанцій із проханням про допомогу, мене часто запитують: «Як ви там виживаєте, Богом забуті?» А мені здається, що то вони Богом забуті, адже серед суцільноі? метушні не мають де притулити душу. А у нас із вами є свій притулок… Не одну зиму довелось тут пережити, та нічого страшного не трапилося. Ми наче на острівці, оточеному океаном. Навколо стихія, а нам затишно…
– Я бачу, ви – романтик…
– О, ще й який! Підлітком навіть вірші писав… Банальні, щоправда, надто емоційні, та все ж… В молодості ніхто не знає, який шлях заготовано долею, так само, як і те, що поетичний романтизм переростає згодом у скупу цинічну прозу, – лікар загасив недопалок. – У вас є теплі речі? Вечори дедалі холоднішатимуть…
– Не хвилюйтесь, я про це подбаю… Наступного разу, як відлучатиметесь до міста, матиму одне прохання… А наразі… Я планую провести завтра наступну зустріч із пацієнтами… Сподіваюсь, ви не заперечуєте?..
Лікар захоплено подивився на мене:
– Ви справді відважна жінка. Гаразд. Я попереджу Галину Василівну. На добраніч…
– Доброго вечора… Протягом минулоі? зустрічі ми з вами розмовляли про умовність людського добробуту і благополуччя… Я спробувала пояснити вам на власному прикладі, що, не знаходячи собі місця в суспільстві, не варто звинувачувати в цьому людей, котрі нас оточують. Причину потрібно шукати в собі, намагаючись дати відповідь на запитання: «Чим я відрізняюсь від інших? Що саме мене не влаштовує? Чому те, що приносить іншим спокій, затишок, умовний комфорт, нас дратує і провокує до відвертого супротиву?» Кожен з нас пережив у свій час душевну травму, непорозуміння, байдужість, зневагу чи навіть презирство людей, не здатних до співчуття та самопожертви… Кожен із нас переживав відчуття самотності і непотрібності світові… Проте не кожен зумів набратися сили і мужності, аби переступити через оту байдужість і йти далі. Аби, звільнившись від ілюзій і образ, повернутися у той світ, що знехтував нами, з високо піднятою головою, без страху і ненависті до нього…
