451° за Фаренгейтом - Бредбері Рей Дуглас (книги онлайн бесплатно серия .TXT) 📗
ЧАСТИНА ДРУГА
Решето і пісок
Вони читали впродовж цілого довгого дня, а холодний листопадовий дощ падав з неба на принишклий дім. Вони читали в передпокої; вітальня здавалася порожньою й сірою без різнокольорового конфетті на стінах, без фейсрверків, без жінок у сукнях з золотого серпанку і чоловіків у чорних оксамитових костюмах, які витягали стофунтових кроликів зі срібних капелюхів-циліндрів. Вітальня була мертва, Міл. ред безтямно поглядала на мовчазні стіни, а Монтег то ходив по кімнаті, то сідав навпочіпки і по кілька разів перечитував яку-небудь сторінку вголос.
“Важко визначити мить народження дружби. Коли по краплині наповнюєш посудину, буває одна, остання, яка переповнює її, й рідина переливається через вінця; отак і серед багатьох добрих вчинків є якийсь, що переповнює серце”.
Монтег сидів, прислухаючись до дощу.
— Може, саме це й було в дівчині, що жила в сусідньому будинку? Мені так хотілося зрозуміти її.
— Вона мертва. Ради бога, давай поговоримо про когось живого.
Монтег, не глянувши на дружину і весь тремтячи, подався через передпокій до кухні. Там він довго стояв і дививсь у вікно на дощ, який тарабанив у шибки. Погамувавши дрож, він повернувся в сірий морок передпокою і взяв нову книжку. “Наша улюблена тема — про себе”. — Він скоса поглянув на стіну. — “Наша улюблена тема — про себе”.
— Оце я розумію, — мовила Мілред.
— Але для Клариси це не була улюблена тема. Вона любила говорити про інших і про мене. Вона перша, хто по-справжньому сподобався мені за багато років. Лише вона одна з усіх, кого я пам’ятаю, дивилася мені просто в очі, ніби я чогось вартий. — Він підняв з підлоги обидві книжки. — Ці люди давно вмерли, але я знаю: те, що вони написали, так чи інакше стосується Клариси.
Надворі, під дощем, щось тихо пошкрябало в двері.
Монтег укляк. Мілред перехопило подих, і вона прихилилася до стіни.
— Хтось коло дверей… Чому мовчить гучномовець?
— Я вимкнув ного…
За дверима почулося слабке пирхання, сопіння електричної пари. Мілред засміялася.
— Це всього-на-всього собака! Прогнати його?
— Не ворушись! Сиди!
Тиша. Падає холодний дощ. А з-під замкнених дверей просочується запах блакитних електричних розрядів.
— Повернімося до нашого заняття, — спокійно сказав Монтег.
Мілред відкинула книжку ногою.
— Книжки — не люди! Ти читаєш, а я дивлюся навколо — і нікого не бачу!
Він поглянув на стіни вітальні: вони були мертві й сірі, наче води океану, який, однак, збуруниться, щойно ввімкнути електропне сонце.
— А от мої “родичі” — це живі люди. Вони мені щось кажуть, я сміюсь, і вони сміються. А барви!
— Так, звісно.
— Окрім того, якщо брандмейстер Бітті довідається про ці книжки… — вона задумалась. На обличчі відбився спершу подив, потім страх. — Він може прийти сюди, спалити будинок і “родичів”. Це жахливо! Подумай, скільки грошей ми сюди вгатили! Навіщо мені читати? Для чого?
— Для чого! Навіщо! — перекривив Монтег. — Минулої ночі я бачив змію, мабуть, найогиднішу в світі. Вона була мертва і водночас жива. Вона могла дивитися, але не бачила. Хочеш поглянути на цю зміюку? Вона в лікарні швидкої допомоги, там записано, яку гидоту вона висмоктала з тебе! Може, підеш туди, почитаєш той запис? Не знаю тільки, під якою рубрикою його шукати: “Гай Монтег”, чи “Страх”, чи “Війна”? А може, підеш подивитися на будинок, що вчора згорів? Розкопаєш у попелі кістки тієї жінки, що сама себе спалила разом з будинком? А Клариса Маклелен? Де її тепер шукати? В моргу? Ось послухай!
Угорі один по одному, розтинаючи небо, з ревом, гуркотом, свистом, мчали бомбардувальники, наче велетенський невидимий вентилятор обертався у невидимій порожнечі.
— Господи боже мій! — вигукнув Монтег. — Щогодини вони розпанахують небо! Кожна секунда нашого життя заповнена ними! Чому ніхто не каже про це? Після тисяча дев’ясот шістдесятого року ми розпочали й виграли дві атомні війни. Чи не тому нам так весело, що ми забули про весь світ? Чи не тому ми такі багаті, що всі інші у світі бідують, а нам це байдуже? Я чув, що у всьому світі люди голодують, а ми розважаємося. Чи не тому нас так ненавидять? Я чув, — колись давно, — що нас ненавидять. А чому, ти знаєш? Я не знаю. Може, книжки нам хоч трохи допоможуть? Може, хоч завдяки їм ми не повторимо тих самих жахливих помилок! Я щось не чув, щоб оті бовдури в твоїй вітальні коли-небуть говорили про це. Боже, Міллі, як ти не розумієш? Коли читати щодня, бодай одну чи дві години, ти, може…
Задзвонив телефон. Мілред схопила рурку.
— Енн! — Вона засміялася. — Так, сьогодні у вечірній програмі Білий клоун!
Монтег пішов у кухню і пожбурив книжку на підлогу.
“Монтег, — сказав він сам до себе, — ти таки дурний. Але що вдієш? Повідомити про книжки, забути про них?” — Він знову розкрив книжку, намагаючись не чути сміху Мілред.
“Бідна Міллі, — думав він. — Бідний Монтег. Адже й ти нічого не можеш втямити в них. А де знайти допомогу, де знайти вчителя, коли змарновано стільки часу?”
Тримайся. Він заплющив очі. Так, звичайно. Він знову спіймав себе на тому, що думає про міський парк, куди він забрів торік. Протягом останнього часу він дедалі частіше згадував про це, і зараз у пам’яті постало все, що відбулося в парку, коли вій побачив, що старий у чорному одязі щось швидко сховав під пахвою.
…Старий скочив на рівні, мов збирався втікати. А Монтег сказав:
— Почекайте!
— Я нічого не зробив! — закричав старий, тремтячи всім тілом.
— А я нічого й не кажу.
Вони трохи посиділи мовчки в лагідних зелених відблисках листя, тоді Монтег повів мову про погоду, і старий відповідав йому кволим голосом. То була якась дивна, тиха розмова. Старий зізнався, що він колишній викладач англійської мови, став безробітним сорок років тому, коли за браком студентів і матеріальних дотацій закрився останній гуманітарний коледж. Старого звали Фабер, і коли нарешті він перестав боятися Монтега, то заговорив притишеним голосом, поглядаючи на небо, на дерева, на зелень парку, а за годину раптом почав щось декламувати, і Монтег збагнув, що то були вірші, хоч і неримовані. Старий ще дужче збадьорився і знову прочитав напам’ять вірші. Тримаючи руку на лівій кишені пальта, Фабер з ніжністю вимовляв поетичні рядки, і Монтег знав: простягни він руку — і в кишені старого знайде томик віршів. Але його руки залишалися на колінах, безсилі й ні до чого не здатні.
— Я не кажу про самі речі, сер, — мовив Фабер. — Я кажу про значення речей. От я сиджу тут і знаю — я живу.
Оце, власне кажучи, і все. Годинна розмова, вірші, ці слова, — а тоді старий тремтливою рукою написав свою адресу на клаптику паперу. Доти жоден з них не згадував про те, що Монтег пожежник.
— Це для вашої картотеки, — сказав Фабер. — Про всяк випадок, — може, ви розсердитеся на мене.
— Не розсерджуся, — відповів Монтег.
У передпокої пронизливо сміялася Мілред.
Монтег рушив до спальні, відчинив стінну шафу й почав перебирати карточки в ящику з написом: “Майбутні розслідування (?)”. Серед них була карточка Фабера. Монтег тоді не виказав його, але й не знищив адреси.
Він набрав номер телефону. На другому кінці дроту сигнал кілька разів повторив ім’я Фабера, перш ніж почувся кволий голос професора.
Монтег назвався. Запала довга мовчанка, а тоді:
— Слухаю, пане Монтег.
— Професоре, маю до вас досить незвичайне прохання. Скільки примірників біблії залишилося в нашій країні?
— Не відаю, про що мова!
— Я хочу знати, чи залишився в нас хоч один примірник біблії?
— Це пастка! Я не можу з усякими розмовляти по телефону.
— А скільки залишилося книжок Шексліра чи Платона?
— Жодної! Ви знаєте це не гірше за мене. Жодної!
Фабер кинув трубку.
Монтег теж поклав свою. Жодної книжки! Звичайно, він це знав із списків, що висіли на пожежній станції. Але йому хотілося почути підтвердження від самого Фабера.
