Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович (книги онлайн .txt) 📗

Маруся зіскочила на землю і насупилась ще більше. Тепер її чоло нагадувало крижані тороси, притиснуті навалою пакових льодів до берегів Антарктиди.

— Ну-у?! — грізно, зовсім так не по-дівчачому питає вона.

— Ми вирішили трохи підзаробити, — похапцем пояснюю. — То все… е-е-ем… безпритульні звірятка, яких ми збираємось доправити у спеціальні пункти прийому…

— І що у тих пунктах з ними робитимуть?

Я зважено промовчав, зі зрозумілих причин остерігаючись казати правду. Однак мій друзяка вирішив не заливати і викласти все начистоту. Щоправда, він забув слово «стерилізують».

— Цеє… їх там… кгм… каструватимуть. Усім кобелям та котам підрізатимуть яйця, а сучкам та кішкам… — Артем затнувся, несподівано для себе усвідомивши, що не знає, в чому полягає суть «стерилізації» для тварин жіночої статі, — ну-у-у… їм там… ну не знаю… пробки якісь вставлятимуть чи що…

Я прикусив язика і подумки чортихнувся.

— Максе, це правда? — Маруся дивилась на мене таким поглядом, наче готувалась запхати кілька товстеньких пробок мені в одне місце.

— В цілому… кгм… так, — одними губами пролопотів я.

Дівчина розвернулась і рішуче задріботіла до Веселого Роджера, який сидів коло будки, прикутий ланцюгом до кілка. Помітивши Марусю, алабай з готовністю зіп’явся на ноги. Кучерява спинилась коло азіата, поклала руку на нашийник і повернулась до нас:

— Або ви негайно відпускаєте всіх собачок і котів, або я нацькую на вас алабая.

Я хотів шепнути напарнику на вухо, щоб він не харапудився, бо дівуля блефує, провалитись мені на цьому місці — блефує вона! — одначе не встиг. Тьомик, горлаючи: «Не треба! Будь ласка, не цькуй! Господи Ісусе, вдруге я такого не переживу!», вискочив на задній бампер вантажівки і тремтячими руками почав збивати замки з дверей кузова.

За кілька секунд галявину перед маєтком затопила оглушлива суміш гавкання та нявчання. Сила-силенна безпритульних тварин, голосно висловлюючи своє обурення нестерпним кількаденним ув’язненням, випорснула з кузова і кинулась врізнобіч пустелею. Маруся, переможно труснувши кучерями, підійшла до нас із Артемом.

— І ще одне, — твердо заявила дівчина, — я хочу подорожувати з вами…

Ось так усе полетіло шкереберть, і Перу замість землі обітованої постало перед нами подобою царства Аїда [21]. Спитаєте, чому я не втрутився, чому не сказав рішуче «ні»?.. Хтозна. Неподалік сидів, погрозливо вишкірившись, Веселий (чорт би його забрав!) Роджер; хвилину тому прямо у мене на очах безповоротно дременуло в пустелю кілька тисяч доларів. Я почувався розбитим. Я був повністю деморалізованим.

Наче сновида, я вибрався з маєтку. Зробивши кілька кроків вздовж паркану, спинився, вперся спиною об холодний металевий лист і безсило з’їхав на пісок. Невдовзі з хвіртки вигулькнула голова мого напарника. Він трохи повагався, але зрештою підійшов і всівся у мене під боком.

— Такий бізнес накрився… — я сплюнув у пісок і неслухняними руками запхав цигарку в рота.

— Форс-мажор, — авторитетно проказав Тьомик і кивнув кудись у той бік, де зараз мали бути Маруся і Роджер.

Я похмуро ковзав поглядом по обрію, в мареві над яким щойно розчинились усі наші кудлаті основні фонди.

— А ти, бляха, мав рацію, Тьомо, — нервово затягуючись папіроскою, визнав я; мої пальці дрібно тремтіли. — Не треба було чіпати ведмедя…

9 березня, 15 квітня, 5—25 липня 2010 // Київ, Гуанчжоу (Китай)

Лоходонта перуанська Лірична історія про викрадення слона із надр перуанської столиці

Вона мені не подобається. Вона мені не сподобалася з самого початку і зараз не подобається так само. Я певен, у майбутньому вона не подобатиметься мені ще більше. Але я не можу нічого вдіяти: ця вертихвістка присмокталася до нашого з Тьомиком підприємницького синдикату, неначе глист до стінки кишечника.

Саме через неї Тьомик вперше без заїкання і характерного тремтіння в колінах заговорив про слонів. Причому, хай йому грець, не просто заговорив.

— Чувак, давай побалакаємо, — загадково почав він одного дня.

— Про що? — закономірно уточнив я.

Запала кількасекундна мовчанка, а потім…

— Про слонів, — одним махом випалив мій напарник і втер рукою носа.

У цей час до Тьомика підійшла Маруся і ніби ненароком ніжно поклала тендітну ручку йому на плече. Артем, здавалося, аж зіщулився від насолоди. Чи то мені просто привиділося?

— Так, саме про перуанських слонів, — весело підтвердила кучерява дівуля і грайливо посміхнулася до мене.

Я миттю насупився і приготувався до затяжної ментальної оборони. Вже тоді я уторопав, що ця улеслива усмішка на тонких рожевих губках нічим добрим не закінчиться. Жінки просто так ніколи не посміхаються, та ще й на такий підступно-підлабузницький манер. Зазвичай вони починають так підлизуватися до чоловіків, коли хочуть, щоб ті переклеїли їм шпалери у спальні, або винесли сміття, або купили норкову шубку, або подарували машину, або… або…

— Слони? — здивовано перепитав я. — Які ще, в біса, слони? В Перу немає слонів!

— У Мексиці теж не було, — в’їдливо хіхікнуло білобрисе дівчисько.

Відтак я ще більше насупився, зрозумівши, що мій товариш розбовкав своїй давній подрузі всі подробиці звитяжного полювання на слонів у Мериді [22].

— Таки-так, — потішно підтакнув їй Тьомик, — у Мексиці все починалося з того, що слонів там нема, ніколи не було і взагалі бути не може, зате потім ми ледь не підстрелили одного, — а тоді мій товариш затнувся на мить і враз посерйознішав. — Але зараз, Максе, у нас є одне важливе й серйозне діло, яке стосується перуанських слонів… точніше, не слонів, а всього лиш одного слона. А оскільки після Мексики ти маєш чималий досвід у, так би мовити, питаннях поводження з цими товстошкурими мастодонтами, то нам без тебе, друже, просто не обійтися.

— І що конкретно від мене вимагається? — несміливо спитав я, глипаючи спідлоба то на товариша, то на його подружку.

— Викрасти слона, — підкреслено байдужим тоном заявив Тьомик.

— Викрасти слона?! — запанікував я. — Слона?!!

— Так, — одночасно кивнули Артем і Маруся.

— Нє-нє-нє! Нізащо! Без мене, друзі. Я у це не вв’язуватимусь.

— Та ти не бійся, не лякайся так, — заспокоював Артем, — слон насправді ручний.

— Після того, що було в Мексиці, я не викрадатиму навіть іграшкового!

— Максе, зрозумій, — упрошував мене напарник, — без тебе наша затія приречена на провал. Рік тому в Мексиці ти сам-на-сам бився зі слоном і залишився живим, ти врятував мене від неминучої загибелі, ти єдиний знаєш, як із ним впоратись! Без тебе у мене й Марусі просто нічого не вийде!

Моя інтуїція, моя славна, надійна й вивірена інтуїція, викохана у привільних степах Херсонщини, випробувана у час найгірших скрут на Кіровоградщині, загартована під час нечуваних фінансових махінацій на півдні Мексики, настійно нашіптувала, що задля збереження власного здоров’я, честі та гідності мені слід негайно відмовитися від такої вражаючої перспективи — красти чийогось слона, хай навіть сто разів ручного. Втім, мій характер, мій бісовий авантюрний характер, який не раз уже втягував мене в найнеймовірніші пригоди, тихо, але рішуче опирався закликам здорового глузду. Попри панічну боязнь слонів та святу віру в те, що ідеї мого Тьомика ще жодного разу не закінчувались чимось хорошим, мені страшенно кортіло дізнатися, з якого дива цій милій парочці заманулось цупити перуанського слона.

— Слухайте, голуб’ята, — стараючись не виказувати зацікавленості, почав я, — а на дідька вам здався слон посеред перуанської пустелі?

Тьомик з дівулею підло перезирнулися і по-змовницьки примовкли.

— Для чого вам викрадати слона? — повторюю питання.

— А це не для нас, — тихо відповіла Маруся, — це для Аделіни…