Зброя вогню - Завітайло Тарас (список книг .TXT) 📗
Замість Мефодія відповіла Гапка:
— Він тепер прийде будь-куди, де є я, адже я його вже викликала, і тепер кровно зв’язана з ним. Я його провідник у цей світ…
І знову запала гнітюча тиша. Андрій стиснув рукоять шаблі.
— Ми мусимо його покінчити, — сказав він і сам здригнувся від цих слів.
— Мусимо, друже, мусимо… Інакше ходити нам упирями по цій землі, без надії на порятунок і відраду, аж до самого Страшного Суду… — невтішно мовив Мефодій.
Раптом надворі почувся тяжкий, повний болю і розпачу жіночий стогін. Усі глянули у вікно. Крізь мутний риб’ячий міхур проглядало чиєсь обличчя.
— Ох, без відради… — простогнав той-таки жіночий голос, і обличчя — явно жіноче — наблизилося впритул до міхура.
Андрій, Мефодій і Гапка закам’яніли.
— І без порятунку! — крикнув той же голос і за якусь мить жіноче обличчя різко змінилося: воно витягнулося, рот розкрився, і два гострих ікла розпороли міхур. Затим мара зникла, і в ту ж хвилину в провалі даху мигнула якась тінь. Гапка вигукнула заклинання, і каганець яскраво спалахнув, освітивши всю землянку. У кутку, біля купи сухого очерету, що обвалився з даху, стояла красива чорноволоса жінка. Великі виразні карі очі швидко зміряли поглядом присутніх і зупинилися на Мефодію. З огляду на зовнішність, вона була татаркою: загострені вилиці, продовгуватий ніс, тонкі й темні, як сама ніч, губи.
— Це не він! — вигукнула Гапка.
У відповідь жінка так моторошно розреготалася, що в Гапки мурашки по спині забігали.
— Це та сама відьма, — прохрипів Мефодій.
— Відьма? Я? — знову розреготалася жінка. — А колись же була коханою, єдиною!.. Може, обіймеш мене, Мефодію?.. Стільки літ не бачились… Сто, а мо’ й більше?
— Будь ти проклята! — крикнув Мефодій, а жінка хижо ощирилася, зблиснувши іклами.
— Це така твоя подяка, Мефодію? Я дала тобі вічне життя!
— Ти дала мені вічні муки! — Мефодій зробив кілька кроків уперед. — І я розірву тебе на шматки!
Відьма розсміялася.
— І ти зможеш підняти на жінку руку?
— А ти не жінка! — просичав Мефодій і відразу ж перетворився на упиря.
Він кинувся на відьму. Та різко сахнулася вбік, крутнулась на місці, і Гапка з Андрієм переконалися, що Мефодій мав рацію: це була зовсім не жінка, а потвора, схожа на Мефодія-упиря, тільки стократ огидніша. Паща її була всіяна іклами, які подекуди протикали щоки і губи, шерсть зібгалася і клоччям звисала на обдертих, ребристих боках. Потвора дико заверещала і кинулася на Мефодія. Той вистрибнув у провал даху, а упириха кинулася за ним. І тієї ж миті надворі почувся страшний гуркіт, двері злетіли з петель, і на порозі з’явилася істота, яку воістину могли породити лише незбагненні глибини пекла.
Це був той, на кого вони чекали. Величезний на зріст, демон статурою своєю трохи нагадував чоловіка: могутні, вкриті густою чорною порослю груди, міцні, м’язисті руки та широкі, кремезні плечі, з-за яких виглядали гігантські кажанячі крила… Лише обличчя істоти було далеко не людським: на неприродно видовженій маківці голови маснилося зализане назад чорне волосся, масивна нижня щелепа видавалася вперед і була всіяна дрібними гострими зубами, верхня щелепа була трохи приплюснута і з неї стирчали два ікла, кожне завбільшки з кинджал. Замість носа зяяла чорна діра. Розріз очей був не горизонтальним, а вертикальним, зіниці горіли пекельною злобою.
Якусь хвилю постоявши на порозі, демон заревів і кинувся на Гапку. Андрій спритним рухом відіпхнув жінку вбік, і тієї ж миті в повітрі просвистіла шабля. Але демон виявився на подив спритним, і клинок залишив лише незначний слід на його могутніх волосатих грудях. Демон несамовито заревів і, обернувшись вихором, пронісся по землянці, змітаючи все на своєму шляху. Вдарившись об стіну, вихор ущух і зробився чоловіком, як дві краплі схожим на того, якого змальовував Мефодій, — високим, вродливим, із зализаним назад і зібраним у хвіст чорним волоссям, у чорному плащі, у шкіряних штанях і чорних до колін чоботях. З лівого боку висіла довга шпага.
— Я чув про цей клинок, — загробним голосом заговорив він, — але не думав, що він справді існує…
Знадвору, крізь зяючий у даху провал, долинало моторошне виття, гарчання і лопотання крил.
— Ну зовсім як діти! — сказав демон.
Андрій чекав, виставивши шаблю перед собою.
— Годі патякати! — крикнув він. — Або нападай, або захищайся.
І Андрій ступив крок уперед.
— Ш-ш-ш! Тихше, тихше, чоловіче! — Демон підняв пазуристу руку, ніби просив слова. — Давай домовимося. Твоя шабля, звичайно, може тяжко ранити мене, і мені це ні до чого… Але в тебе проти мене шансів ще менше. Я меткіший, спритніший і сильніший. Віддай мені цю відьму і йди з миром. Хочеш, забирай собі цього упиря-недоробка, але відьму віддай мені… То як, домовилися?
Андрій перехрестив шаблею повітря.
— А що б ти здох, тварюко! До неї ти підступишся тільки через мій труп!
Демон злобливо посміхнувся.
— Як скажеш, ти не залишаєш мені вибору… — І він дістав з піхов шпагу, лиховісно блиснувши її лезом.
Андрій не ворухнувся.
— У тебе хороший клинок, чоловіче, але й мій не гірший, — демон знову підступно посміхнувся, зблиснувши іклами. — Рани від цієї шпаги такі ж небезпечні, як і від моїх іклів, так що нарікай потім сам на себе.
— Гапко! — крикнув Андрій. — Тримайся в мене за спиною!
Демон напав першим. Шабля і шпага схрестилися, і обидва бійці закружляли по землянці у зловісному танку.
— Віддай мені відьму, поки не пізно, — засичав демон, нападаючи на козака.
— А кіл тобі під хвіст, покидьку! — відповів йому Андрій, відбиваючи його майстерні удари.
Демон, як і попереджав його Мефодій, справді був дужий, спритний, бився запекло, і Андрій розумів, що шанси його досить мізерні, та все-таки… Демон рік не був на землі, тож сильно ослаб, до того ж він уже був поранений. Рана, завдана демону, сильно кровоточила, і він починав потихеньку здавати, але й в Андрія сили танули, як сніг. Швидкість бою була неймовірною, і на якусь мить бійці навіть відскочили один від одного.
Андрій, віддихуючись, хрипло сказав:
— Скоро світанок… і доведеться тобі… поганцю… забратися під три чорти… у своє пекло!..
— Правда твоя… чоловіче… — важко дихаючи, прошипів демон, — але я можу почекати… ще рік…
Андрій розсміявся:
— І повернешся через рік таким немічним, що Гапка з тобою і без мене впорається! Як твої груди? Не сверблять від моєї шабельки?
Демон люто заревів і кинувся на Андрія, але той викрутився і пройшовся клинком по спині демона. Чи то по інерції, чи від несамовитого болю, демон вмить ока розвернувся, шаленим махом вибив шаблю з рук козака й завдав йому блискавичного удару рукояттю в щелепу Андрій мов пір’їна відлетів до дверей, вдарився об одвірок і болісно скрикнув: праве плече його наскрізь простромив уламок одвірка. Козак щосили смикнувся вперед, але уламок міцно тримав його.
— Ну от і все, тепер тобі кінець! — Демон вишкірився, мов скажена собака. — Сконаєш іще до схід сонця!
Він кинувся на козака, але в цей момент з провалу даху стрибнула чорна постать і встала між демоном і козаком. Клинок шпаги, спрямований демоном прямо в серце Андрія, наскрізь простромив Мефодія і лише злегка вколов козака. Сторопівши, демон на мить застиг, і саме ця мить стала для нього фатальною: з відчайдушним криком «Сконай сам!!!» Гапка з неймовірною силою всадила Андрієву шаблю демону між лопаток, проткнувши його наскрізь…
Від страшного й несамовитого ревіння здригнувся, здавалося, світ. В мить ока розвіялася полуда людської подоби демона, і він знову зробився монстром. Ще через мить його всього обхопив вогонь — пекельний і вічний вогонь покути — і він, палаючи й конаючи, розчинився в повітрі…
Перед Гапкою постав голий Мефодій — весь у рваних ранах і зі шпагою в грудях.
— Я вбив упириху… Я… наштрикнув її на частокіл…
Мефодій безсило опустився на коліна. Шпага раптом засичала і вмить ока випарувалася. Андрій зробив ще одну спробу звільнитися, дико рвонувся і, скрикнувши, впав поруч з Мефодієм.
