Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗

– Вірне діло, зробимо, батьку, – струснув чубом Кривоніс.

– Та води б більше в шанці та ще по мішку сухарів на кожен десяток козацтва не завадить.

– Сьогодні ж виконаємо, – озвався кремезний Півторакожуха. – Та тільки марно це, батьку. Хіба ж ми тут облогу витримувати маємо?

Богдан кинув на Півторакожуха швидкий погляд.

– Ні, Федоре, облоги не буде. А воду та сухарі постав! Тут моя справа думати, а твоя виконувати.

– Слухаю! – виструнчився Півторакожуха.

Хмельницький з хвилину йшов мовчки, потім зупинився і почав, приклавши до чола долоню, розглядати щось в обозі Потоцького.

– Нечаю, тут, здається, твої соколи оборону триматимуть?

– Мої, батьку, – виступив наперед Нечай.

– Ну то поставиш звідси по сто кроків праворуч і ліворуч ще по ряду возів, та міцніше їх ланцюгами скрути один до одного. А перед фосами якірців [10] насієш. Та не бійся передати куті меду!

– Не пожаліємо, ваша ясновельможність! – з посмішкою відповів Нечай.

– Ет! А він сміється! – і собі посміхнувся Хмельницький. – Ти он той ярочок бачиш? – вказав він Нечаю на промитий дощовими водами рубець на зеленому полі перед табором. – І ліворуч від нього ще один. Їх гусарія не подолає, злякається коням ноги потрощити. От вони, бусурмани, якраз поміж цих двох ярочків сюди й вирушать. Тут найважчий удар гусарії потрібно очікувати. Вози у Півторакожуха візьмеш, йому не потрібні.

– Чому не потрібні? – стріпнувся Півторакожуха.

– Облоги ж не буде. Полковник промовчав.

– Добре. Жартую. Даси десятка два.

– Стільки дам.

– А в тебе як із возами, Михаиле? – повернувся Хмельницький до невисокого огрядного полковника Криси.

– Два десятки дам.

– Вирішено. Чув, Нечаю? Ну то посилай козаків по вози та до роботи. Ще «кобил» дерев'яних нагостри та перед валом вкопай погустіше.

Нечай, Півторакожуха та Криса подалися виконувати розпорядження гетьмана, тож біля нього залишився лише Кривоніс.

– Як міркуєш, Максиме, подужаємо? – тихо запитав у старого товариша гетьман, дивлячись у вкриту білими хмарками далечінь неба над польським табором.

– Мусимо! – коротко рубонув Кривоніс. – Від Джеджалія не було новин?

– Були.

– Хороші?

– Так. Годину тому джура повернувся, якого я з татарами посилав. Скоро очікую побачити Филона у своєму обозі.

– Тоді, напевне, подужаємо, – Кривоніс почав припалювати люльку. – А без них скрутно б прийшлося.

Хмельницький трохи помовчав. Через хвилину подивився на Кривоноса.

– Твоя правда. Однак і на Січі боки відлежувати було вже неможливо. Якби обложили там… сам знаєш.

– Ну то слава Богу, що все склалося, як чекалося, – зітхнув Кривоніс.

– Від Потоцького теж біжать, – продовжив Хмельницький. – Учора прийшли тридцять реєстровців Переяславського полку на чолі із сотником. Голови поопускали, стоять… Мовлять: решта переяславців та білоцерківців теж перебіжить. А з ними й дехто з драгунів. Ще мовили, татарський напад добряче ляхам досадив. А особливо, коли від татарського бранця взнали, що з Тугай-беєм п'ятнадцять тисяч вершників і незабаром прибудуть з Криму ще сорок тисяч… Молодий Потоцький немов стіна пополотнів!

– Чи правду мовлять?

– Правду. Що б я за гетьман над вами був, якби у ворожому таборі своїх вух не мав? Мої люди те ж саме мало не слово в слово доносять.

– І про сорок тисяч татар?

– І про них.

– Значна сила.

– Значна. І маємо використати її найбільш ефективно. Починати сальву потрібно не пізніше, аніж завтра – не можемо дати ляхам докупи зібратися. Від вірних людей із Черкас мав я вчора листа. Пишуть: старий Потоцький об'єднав свої хоругви з військом Калиновського, після чого на чолі семи тисяч важкої кінноти форсував Тясмин і став, очікуючи надвірні війська магнатів, котрі мають приєднатися. Напередодні до них підійшов Заславський з тисячею ландскнехтів, і Сенявський – ще тисяча. Тож маємо дев'ять тисяч добре озброєних і вивчених ворогів. Якщо вони поєднаються зі Стефаном, нам уже не зарадить Господь Бог, не те що Тугай-беєві татари.

– Ну, об'єднатися ми їм не дозволимо. А от щодо Тугай-бея, не зрадить?

– Біс його, чорта голомозого, знає. Вірою своєю клянеться слова дотриматись. Крім того, у нього теж вибір невеликий, має прямий наказ Іслам-Ґерая. А ще у Криму два роки неврожай, а тут здобич, і не з маленьких. Думаю, якщо Тугай-бей хотів би зараз забратися, йому б це дорогого коштувало.

Кривоніс ще раз зітхнув.

– І все ж більшу надію на Джеджалія покладаю. Немає їх довго…

– Будуть, Максиме, будуть! – струснув головою Хмельницький і покрокував геть.

V

Полки Джеджалія підійшли до козацького табору на Жовтих Водах за годину до сутінків того самого четвертого травня. Звернувши з Микитинського шляху, п'ять полків, на які так розраховував Стефан Потоцький, пройшли, тримаючи рівняння в лавах зовсім поряд від передових укріплень польського табору, дружно вдарили з мушкетів у повітря, після чого повільно втягайся в середні ворота козацького обозу. І ще довго за валами лунали радісні вітання, гуркіт салютів і музики. Стан польських рейментарів після такої події найточніше було б назвати шоковим. Серед могильної тиші спостерігали вони, як вороже військо, яке й дотепер переважало польську армію за кількістю, поповнювалося за рахунок піхоти, котру Потоцький так очікував для укріплення власних позицій. О, тепер для Стефана вони не були «синіми мухами», від яких він роздратовано відводив погляд, милуючись блискучими рядами крилатої гусарії і закованими у броню ротами «чорних дияволів». Тепер це були шість тисяч чудових піхотинців. Дисциплінованих, хоробрих і невибагливих вояків, бойові якості яких знали й поважали далеко за межами Речі Посполитої. І ці шість тисяч тільки що продефілювали перед очима свого безталанного командира і поповнили ворожі ряди, роблячи і без того безрадісне становище авангарду коронного війська зовсім критичним.

Одразу ж після того, як було передано коня у руки джурам-татарчатам, Іван розшукав Джеджалія, від якого довідався, що Хмельницький вирішив не розтягувати фронт, а розташувати новоприбуле військо поряд з полками Кривоноса, Півторакожуха, Нечая та Криси, поповнюючи їх у числі іншого і арматою. Нашвидку віддавши відповідні розпорядження старшині, Джеджалій поспішив на доповідь до гетьмана. Богун вирішив діяти не гаючись.

– Пане полковнику, – підступив він до Джеджалія.

– Слухаю, хорунжий, – зупинився на мить той.

– Зі мною сорок козаків з Вороновиці, дозволь пристати з ними до полку Нечая.

Полковник замислився.

– Не час тепер з полку в полк бігати. Ти що, з Охрімцем не в ладах?

– Це не так. Охрімець про все знає і не утримує…

– Тоді в чому ж справа?

Іван знизав плечима, не знаючи, як краще почати, та на допомогу йому несподівано прийшов сам Охрімець, який взявся невідомо-звідки:

– Я, Филоне, кращого хорунжого аніж пан Іван, навіть уявити собі не можу. Проте скільки ж йому піді мною ходити? Люди його за ним хоч у вогонь, хоч у воду, а з Нечаем він мало не змалечку побратим. Відпусти козака.

– Добро, – коротко змахнув рукою Джеджалій і пішов, ледь помітний у сутінках, туди, де, освітлений яскравим полум'ям вогнищ і смолоскипів, білів намет гетьмана.

– Дякую, Тарасе, – простягнув Богун руку сотнику.

– Ти цього достойний, Богуне, – потиснув Охрімець простягнуту руку. Іван на мить відчув суху міцну долоню. – Знаю тебе не один рік і бачу, що ти спроможний на більше, ніж на те, аби нести сотенну хоругву. Дехто може заперечити, мовляв, не час просуватися вгору кар'єрними сходами тоді, коли на кону доля Батьківщини. Але то нісенітниці. Якщо людина спроможна повести за собою, має світлу голову, хоробре серце і вмілу руку, вона повинна зростати. Так і тільки так вона буде спроможна приносити найбільшу користь Україні. Тепер саме вдалий час. Одне слово, щасти тобі, Богуне. Не маю сумнівів – під рукою пана Данила ти досягнеш того, чого вартий.