Тінь вітру - Сафон Карлос Руис (книга регистрации .txt) 📗

Я досі ясно пам’ятав несподівану зустріч, що відбулася кілька годин тому, й не бачив у цьому нічого смішного, але волів наразі залишити свої думки при собі.

— А цей чоловік — Куберт чи як його там — мав обгоріле, спотворене обличчя, так?

Ісак знову всміхнувсь і подивився на мене. У його погляді читалося водночас задоволення й занепокоєння.

— Не маю найменшого уявлення. Той, хто мені про це розповів, сам ніколи його не бачив, а дізнався про це від секретарки молодшого Кабестані. Я нічого не знаю про обгоріле обличчя. Ти певен, що не почув про це в якійсь радіопрограмі?

Я відкинув голову назад, ігноруючи його іронію.

— То чим усе скінчилося? Син видавця продав книжки Кубертові? — спитав я.

— Безглуздий телепень переоцінив свою спритність: він зажадав іще більше грошей, ніж пропонував Куберт, і той відмовився від власної пропозиції. Невдовзі однієї ночі склад Кабестані в Пуебло-Нуево згорів до самісіньких підвалин. І абсолютно задарма.

Я зітхнув.

— І всі книжки Каракса згоріли?

— Майже всі. На щастя, секретарці Кабестані дещо було відомо, крім того, вона мала непогану інтуїцію. З власної ініціативи вона пішла на склад і взяла по одному примірнику кожного з романів Каракса. Саме вона вела офіційне листування з Караксом, і з роками в них зав’язалося щось на кшталт дружби. Її звали Нурія, і я гадаю, що у видавництві, а можливо, й у всій Барселоні, вона була єдиною людиною, яка читала романи Каракса. Нурія завжди мала прихильність до тих, на кого всі вже махнули рукою. Змалечку вона приносила додому маленьких тварин, яких підбирала на вулиці. З часом вона стала «підбирати» письменників-невдах — може, через те, що її батько хотів стати письменником, та ніколи ним не став.

— Здається, ви непогано її знаєте.

Ісак знов натягнув на обличчя свою диявольську усмішку.

— Краще, ніж вона вважає. Вона моя дочка.

Я мовчав. Мене гризли сумніви. Що далі я слухав, то далі заплутувався.

— Безсумнівно, Каракс повернувся до Барселони у 1936 році. Дехто каже, тут він і помер. Чи залишилися в нього родичі? Хто може знати про нього більше?

Ісак зітхнув.

— Хтозна! Його батьки давно розлучилися. Мати поїхала до Південної Америки, де вдруге вийшла заміж. А батько... Не думаю, що син з ним помирився.

— Чому так?

— Не знаю. Людям подобається ускладнювати собі життя, наче воно й без того недостатньо складне.

— Чи ви не знаєте, батько Каракса досі живий?

— Сподіваюся. Він молодший за мене, але я нечасто виходжу на вулицю й кілька років уже не читаю некрологів: знайомі мруть як мухи, й це, чесно кажучи, лякає. До речі, Каракс — це дівоче прізвище його матері. Прізвище батька — Фортюні. Він — власник крамниці капелюхів на вулиці Св. Антоніо.

— А як ви вважаєте, коли Каракс повернувся до Барселони, чи міг він забажати зустрічі з вашою дочкою Нурією? Вони ж були друзями, а з батьком він не ладнав...

Ісак гірко розсміявся.

— Я б дізнався про це останнім. Зрештою, я її батько. Колись, 1932 чи 1933 року, Нурія поїхала у справах Кабестані до Парижа. На кілька тижнів вона зупинилася у помешканні Хуліана Каракса. Це розповів мені Кабестані. А мені дочка сказала, що мешкала в готелі. Тоді вона ще не була заміжня.

У мене є підозра, що Каракс був у неї трохи закоханий. Моя Нурія з тих жінок, для яких украсти чоловіче серце — так само просто, як і сходити до крамниці.

— То вони були коханцями?

— Полюбляєш мелодрами, так? Послухай-но, я ніколи не втручався в особисте життя Нурії, бо моє власне далеко не було взірцевим. Якщо в тебе колись буде дочка — а цього благословення я нікому не бажаю — рано чи пізно вона змусить тебе страждати. Кажу тобі, якщо в тебе буде дочка, ти почнеш — можливо, навіть підсвідомо — ділити чоловіків на два табори: на тих, кого ти підозрюватимеш у романі з нею, й на тих, кого не підозрюватимеш. Якщо хтось каже, що це не так, — він бреше. Як на мене, Каракс належав до першого табору; тож мені байдуже, геній він чи невдаха, — для мене він завжди падлюка.

— А якщо ви помиляєтеся?

— Не ображайся, але ти ще малий і знаєш про жінок не більше, ніж я про приготування тістечок із марципанами.

— Можливо, — погодився я. — А що сталося з книжками, які ваша дочка взяла зі складу?

— Вони тут.

— Тут?

— А звідки, як гадаєш, узялася твоя книжка — та, яку ти обрав, коли батько вперше привів тебе сюди?

— Не розумію...

— Усе дуже просто. Одного вечора, кілька днів по тому, як згорів склад Кабестані, Нурія завітала до мене. Вона мала знервований вигляд. Сказала, що хтось переслідує її й вона боїться чоловіка на ім’я Куберт, який намагається добути книжки Каракса, щоб знищити їх. Нурія прийшла, аби врятувати книжки. Увійшла до великої зали й сховала їх десь між лабіринтами полиць. Наче скарб заховала. Я не питав, де вона їх поклала, а вона не сказала. Перш ніж піти, попередила, що як тільки їй пощастить знайти Каракса, вона повернеться по книжки. Здавалося, що вона досі була в нього закохана. Я спитав, чи є від нього новини, а вона пояснила, що не діставала від нього повідомлень уже кілька місяців, себто відтоді, як він надіслав їй остаточну коректу рукопису свого останнього твору. Не знаю, чи правду вона говорила...

— Як гадаєте, ваша донька погодиться поговорити зі мною про це?

— Можливо, але не знаю, що вона зможе додати до розповіді твого щирого слуги. Пам’ятай, усе це було багато років тому. Правда в тому, що ми з донькою не ладнаємо так, як я б того хотів. Ми бачимося раз на місяць. Ходимо пообідати кудись неподалік, і вона зникає так само швидко, як і з’являється. Знаю, кілька років тому вона одружилася з непоганим хлопцем, журналістом, трохи легковажним — я б сказав, це один з тих чоловіків, які завжди потрапляють у халепу через політичні погляди, — але в нього добре серце. Вони побралися цивільним шлюбом, нікого не запросили на весілля. Я дізнався про це місяць по тому. Вона не знайомила мене зі своїм чоловіком, мені відомо тільки, що його звуть Мікель... чи якось так. Не думаю, що вона дуже пишається своїм батьком, але я її не звинувачую. Після одруження вона стала іншою жінкою. Уяви, навіть навчилася в’язати, й мені сказали, що вона більше не вдягається як Симона де Бовуар [11]. Одного дня я дізнаюся, що став дідусем... Уже багато років Нурія працює вдома — перекладає з італійської та французької. Чесно кажучи, не знаю, звідки в неї талант. Точно не від батька. Дай-но я запишу тобі її адресу, хоча я й не певен, що це слушна ідея — говорити, хто саме тебе послав...

Нашкрябавши щось на полях старої газети, Ісак віддав газету мені.

— Красно дякую. Хтозна, може, вона щось пригадає...

Ісак сумовито всміхнувся.

— У дитинстві вона пам’ятала все. Геть усе. Коли діти дорослішають, ти більше не знаєш, про що вони думають, що відчувають. Гадаю, так і повинно бути... Не переказуй Нурії моїх слів, гаразд? Те, що було сказано цієї ночі, не повинно вийти за ці стіни.

— Не турбуйтеся... А ви гадаєте, вона й досі мріє про Каракса?

Ісак глибоко зітхнув і опустив очі.

— Хтозна! Не знаю, чи справді вона його кохала. Такі речі залишаються в серці... Але тепер Нурія заміжня жінка. Коли я був десь у твоєму віці, я мав подружку, її звали Тересіта Боадас, вона шила фартухи на текстильній фабриці «Санта-Марія», що на вулиці Комерсіо. Їй було шістнадцять, двома роками молодша за мене, й вона була першою жінкою, в яку я закохався. Не дивись на мене так — знаю, ви, молоді, гадаєте, наче ми, старі, ніколи не закохувались... У батька Тересіти, німого від народження, був візок із льодом на ринку Борне. Ти не уявляєш, як я налякався, коли попросив руки Тересіти в її батька! Він п’ять хвилин — цілих п’ять хвилин! — мовчки витріщався на мене, тримаючи в руках кайло для льоду. Я два роки заощаджував гроші, щоб купити обручку для. Тересіти, — а вона раптом захворіла. Сказала, наче щось підхопила на роботі... а шість місяців по тому померла. Туберкульоз. Досі пам’ятаю, як стогнав її німий батько, коли ми ховали Тересіту на цвинтарі в Пуебло-Нуево...