Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж (электронные книги без регистрации TXT) 📗

— Зроби з нього ріг для питва, — сказав йому Джон, — і як будеш перехиляти, згадуй наш розвідницький похід за Стіну, аж до Кулака Першолюдей.

Семові Джон подарував також вістря списа і десяток площиків для стріл, а решту роздав іншим друзям на щастя.

Старого Ведмедя кинджал потішив, та як помітив Джон, він все ж надавав перевагу сталевому ножеві при поясі. Мормонт нічого не міг сказати про те, хто сховав кобеняка чи що це мало означати. Може, Кворин знає. Піврукий заходив далі на дичацькі терени, ніж будь-хто з живих людей.

— Подаси сам, чи піти мені?

Джон вклав кинджала до піхов.

— Подам.

Він хотів почути, що кажуть в наметі.

Ед зрізав три товсті окрайці з черствої вівсяної паляниці, поклав їх на дерев’яну таріль, зверху вкрив смажениною і полив витопленим салом, а круто зварені яйця склав у окрему миску. Джон узяв миску в одну руку, таріль в другу і пропхався спиною до намету князя-воєводи.

Кворин сидів на підлозі, схрестивши ноги. Спину розвідник тримав прямо, як спис. Коли він говорив, світло свічок миготіло на твердих пласких щоках.

— …Торохкало, Плакун, усі до одного ватажки, великі й малі, — саме розповідав Кворин. — Ще з ними варги, мамонти і стільки людей, скільки нам і не снилося. Принаймні, він так казав. Не ручуся, що то все правда. Міляк вважає, що дичак нам казки розповідав, аби довше прожити.

— Правда чи ні, а Стіну треба попередити, — мовив Старий Ведмідь, коли Джон поставив перед ним таріль. — І короля теж.

— Це котрого?

— Та всіх. Не дивлячись, законні вони чи зрадливі. Якщо хочуть правити на державі, хай докладуть рук до її захисту.

Піврукий вхопив яйце і розбив шкаралупу на краї миски.

— Може, хтось і докладе. Якщо схоче, — мовив він, поки чистив яйце. — Та багато від них чекати не слід. Найперша наша надія — Зимосіч. Старки мусять підняти північ для оборони.

— Авжеж.

Старий Ведмідь розгорнув мапу, насупився, відкинув убік, розгорнув іншу. Він міркував, де саме впаде удар — Джон ясно це бачив. Колись Варта тримала сімнадцять населених замків уздовж п’ятисот верст Стіни, але з занепадом братства їх кидали один за одним. Лише у трьох тепер стояли залоги, і Манс-Розбишака знав про це незгірш від самої Варти.

— Сподіваймося, що пан Алісер Терен приведе нам з Король-Берега нових людей. Якщо поставити залогу в Сірій Варті з братчиків Тіньової Вежі, а в Довгому Кургані — зі Східної Варти…

— Сіра Варта майже розвалилася. Краще вже Кам’яні Двері, якщо знайдуться люди. Можливо, ще Крижаний Слід та Глиб-Озеро. І висилати чати по Стіні між ними.

— Так, чати неодмінно. Двічі на день, якщо зможемо. Стіна сама по собі — грізна перепона. Якщо її не боронити, дичаків вона не зупинить, але певно ж затримає. Що більше військо, то більше йому треба часу. Судячи з пустки, залишеної по собі дичаками, вони ведуть з собою жінок, малих дітей, тварин… ти колись бачив, щоб коза видиралася драбиною? А мотузкою? Вони муситимуть збудувати сходи або велику приспу… це займе щонайменше місяць, а чи й довше. Манс розуміє, що краще за все для нього пройти під Стіною. Крізь ворота або…

— Крізь вилом.

Мормонт рвучко підняв голову.

— Що?

— Вони не хочуть ані лізти через Стіну, ані підкопуватися під неї, пане воєводо. Вони надумали виламати у Стіні пробоїну.

— Вона заввишки у сто сажнів і така товста біля підніжжя, що сотня людей з сокирами та кайлами не прорубається наскрізь навіть за рік.

— І все ж.

Мормонт смикнув себе за бороду і насупився.

— То як?

— Чаклунством, як іще? — Кворин відкусив половину яйця. — Навіщо б Манс збирав свої сили саме у Мерзляках? Сувора, безплідна місцина. До Стіни звідти далекий і втомний шлях.

— Я гадав, він сидить у тих горах, щоб сховати своє військо від очей моїх розвідників.

— Може, й так, — мовив Кворин, кинувши до рота другу половинку яйця, — та гадаю, є інша причина. Він щось шукає у високих холодних місцях. Щось таке, чого дуже потребує.

— Щось? — Мормонтів крук підняв голову і заверещав. У тісному наметі його вереск різав вухо, мов ножем.

— Щось могутнє. Наш бранець не знав, що воно таке. Його допитали занадто суворо, і він помер, багато чого не доказавши. Все ж цього він, мабуть, і сам не знав.

Джон чув вітер знадвору. Він верещав високо й тонко, пробираючись крізь каміння муру, смикав за мотузки наметів. Мормонт задумався, потер вуса.

— Щось могутнє, — повторив він. — Мушу знати, що саме.

— То вишліть розвідників до гір.

— Не хочу втрачати ще людей.

— Смерть — справа для нас звична. Чого б ми вдягали оце чорне, якщо не для захисту царини людей? Я б вислав п’ятнадцятьох, чатами по п’ятеро. Один загін — вздовж Молочної, один — до Вискливого Пересуву, один — щоб видертися Велетневими Сходами. За очільників — Ярман Парогач, Торен Рідколіс та я сам. Аби дізнатися, що там чекає у тих горах.

— Чекає! — крикнув крук. — Чекає!

Князь-воєвода Мормонт глибоко, на повні груди зітхнув.

— Не бачу іншого вибору, — погодився він, — та якщо ви не повернетеся…

— Хтось та вийде сюди з Мерзляків, пане воєводо, — відповів розвідник. — Якщо ми — добре. Якщо не ми, то Манс-Розбишака. А ви сидітимете просто в нього на шляху. Він не зможе піти на південь, лишивши вас позаду, бо ви рушите слідом кусати його тили. Тому змушений буде напасти. А тут місце сильне.

— Не занадто, — заперечив Мормонт.

— Ну то загинемо тут усі, що поробиш. Але наша смерть дасть трохи часу братчикам на Стіні. Часу поставити залоги в порожніх замках, насуціль заморозити брами, прикликати королів та князів на поміч, нагострити сокири та полагодити метавки. Ми не викинемо наші життя на вітер.

— Смерть! — пробурмотів крук, міряючи кроками Мормонтові плечі. — Смерть, смерть, смерть.

Старий Ведмідь сидів мовчазний та зігнутий, наче раптом відчув на собі занадто важкий тягар. Та нарешті мовив:

— Хай пробачать мені боги. Обирай собі людей.

Кворин Піврукий повернув голову. Його очі стрілися з Джоновими і на довгу мить затрималися.

— Гаразд. Беру Джона Сніговія.

Мормонт блимнув очима.

— Та він же ще хлопчисько. До того ж навіть не розвідник, а мій шафар.

— Слугувати вам, мосьпане, може й Толет. — Кворин здійняв скалічену руку з двома пальцями. — Старі боги досі могутні за Стіною. То боги першолюдей… і Старків.

Мормонт зиркнув на Джона.

— Чого б волів ти сам?

— Піти, — негайно відповів він.

Старий сумно всміхнувся.

— Чомусь я так і гадав.

Коли Джон вийшов з намета біч-обіч з Кворином Півруким, саме запалав світанок. Вітер кружляв навколо них, ворушив чорні кобеняки, кидав у повітря віяла червоних жарин з вогню.

— Виступимо опівдні, — повідомив йому розвідник. — До того часу знайди свого вовка.

Тиріон X

— Королева хоче відіслати принца Томена з міста. — Вони стояли навколішки у тьмяній тиші септу, оточені тінями та миготливими свічками. Нікого іншого тут не було, та все ж Лансель говорив півголосом. — Князь Гиліс відвезе його до Росбі та сховає там під виглядом джури. Йому зроблять темніше волосся і вдаватимуть з нього сина заплотного лицаря.

— Вона боїться натовпу? Чи мене?

— Їх і вас однаково, — зізнався Лансель.

— Ага. — Тиріон про цей задум нічого не знав. Невже цього разу його підвели пташечки Вариса? Напевне, і павукам колись треба спати… чи може, євнух грав у глибшу та тоншу гру, ніж Тиріонові здавалося? — Прийми мою дяку, брате лицарю.

— Ви жалуєте мені те, про що я просив?

— Можливо.

Лансель просив загін під свій провід у майбутній битві. Розкішний спосіб померти, ще й вусів не виростивши. Але ж юні лицарі завжди уявляють себе невмирущими.

Тиріон затримався у септі після того, як його родич вислизнув геть. Біля вівтаря Воїна він запалив одну свічку від іншої. «Наглянь за моїм братом, горлорізе ти клятий. Він-бо один з ваших.» А другу свічку — за себе — Тиріон запалив Морокові.