Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон (лучшие книги .TXT) 📗
— Ви… — сказав він раптом. — Сподіваюся, ви вчините з ним так, як вчинили зі мною, — оце і все.
Він побачив, як вона здригнулася, і з почуттям, схожим чи то на тріумф, чи на полегкість, рвучко відчинив двері, пройшов через хол і сів у авто. Він відхилився на спинку, заплющив очі. Зроду ще він не був такий близький до вбивства, ніколи не втрачав так самовладання, що було його другою натурою. У нього було якесь оголене, моторошне почуття, наче він лишився без краплини снаги; життя здавалося позбавленим усякого сенсу, мозок наче застиг. У машину яскраво світило сонце, але йому було холодно. Сцена, яку він щойно пережив, уже відійшла в минуле, прийдешнє ще не набрало плоті й крові, він не мав на що спертися; його проймав страх, ніби він лежав на самісінькому краєчку прірви, ніби ще один легенький поштовх — і він збожеволіє. «Не така в мене вдача, — думав він. — Не можна мені… Не така в мене вдача». Авто мчало дорогою, і повз нього пробігали дерева, будинки, люди, але все це було позбавлене всякого сенсу. «Щось мені недобре, — думав він. — Піду-но я в турецьку лазню. Ще трохи, і зі мною сталося б щось жахливе. Це нікуди не годиться». Авто прогуркотіло через міст на Фулгем-род, доїхало до Гайд-парку.
— До лазні Гаммама, — сказав Сомс.
Дивно, що такого теплого літнього дня так кортить погрітися! Входячи в парильню, він зустрів Джорджа Форсайта, що виходив звідти червоний, лиснючий.
— Здоров! — сказав Джордж, — До яких це ти готуєшся змагань? У тебе ж нема зайвої ваги.
Блазень! Сомс проминув його, посміхаючися своєю кривою посмішкою. Лежачи на спині й занепокоєно розтираючи собі тіло, що ніяк не пітніло, він подумав: «Нехай собі сміються! Не можна доходити до такої нестями. Це мені вадить!»
VII. ЛІТНЯ НІЧ
Коли Сомс вийшов, у маленькому кабінеті запанувала мертва тиша.
— Дякую вам за великодушну брехню, — раптом сказав Джоліон. — Ходімо надвір: повітря тут уже не те.
Він і вона мовчки походжали під довгим високим південним муром, біля якого шпалерами росли персики. Старий Джоліон посадив був кілька кипарисів між цією порослою травою терасою і похилим лужком, заквітчаним жовтцем і великими стокротками; кипариси помалу міцніли й росли, і тепер, через дванадцять років, їхні темні конічні верхівки створювали враження справжнього італійського краєвиду. У мокрих кущах стиха пурхали пташки; в небі шугали прудкі ластівки, і їхні тільця вилискували сталево-синіми барвами; трава пружинилася під ногами, свіжо-зелена після дощу; метелики ганялися один за одним. Після тієї жахливої сцени тихий спокій природи здавався до болю прекрасним. Під залитим сонячним промінням муром простягалася вузька грядка, де росли резеда й братки, і звідти линуло тихе дзижчання бджіл, що створювало тло всім іншим звукам: муканню корови, що тужила за своїм телям, голосу зозулі, яка кувала на бересті за лугом. Хто міг би подумати, що там далі, на відстані лише десяти миль, починається Лондон — цей Лондон Форсайтів з його багатством і убогістю, брудом і гамором, із безладно розкиданими кам'яними острівцями краси серед сірого моря цегли й тиньку? Цей Лондон, який був свідком трагедії Айріні й Джоліонових поневірянь; це павутиння; ця розкішна арена інстинкту власності!
І, ходячи з Айріні, Джоліон міркував над Сомсовими словами: «Сподіваюся, ви вчините з ним так, як вчинили зі мною». Це залежатиме від нього самого. Чи може він покластися на себе? Чи дозволить Форсайтові його натура приборкати свій потяг поневолювати те, чим він захоплюється? Чи може краса довіритися йому? Чи не краще їй бути тільки рідкою гостею, що приходить, коли їй заманеться, віддаючися лише на кілька скороминущих хвилин, і повертається, коли схоче? «Ми плем'я, що все псує! — думав Джоліон. — Ми скупі й жадібні; цвіт життя може зів'янути в наших руках. Нехай вона приходить, коли на те буде її воля, а проти своєї волі хай зовсім не приходить. Хай я буду її підпорою, її захистком і ніколи, ніколи її кліткою».
Вона була проблиском краси в його сні. Чи пройде він тепер крізь завісу й здобуде її? Чи зможе він прорвати пишну запону власницького духу, щільний покров власництва, що відгороджує від краси ту чорну фігурку, яка втілила його й Сомса, — і увійти в країну, яку бачив уві сні, і знайти там щось дійсне, а не тільки витвір фантазії? «О боже, — думав він, — я не хочу, не хочу привласнювати й нищити красу!»
Проте за обідом їм довелося обмірковувати, як краще повестися в цьому ділі. Сьогодні вона повернеться до готелю, але завтра він повезе її в Лондон. Йому треба дати настанови своєму повіреному — Джекові Герінгу. Не слід чинити ані найменших перешкод судовому процесу. Грошова компенсація, признання вини, судові витрати, — треба піти на все, погодитися з усім відразу, аби тільки вона нарешті вирвалася із зашморгу! Завтра ж він поговорить із Герінгом — вони поїдуть до нього разом. А тоді — за кордон, щоб не лишилося ніяких сумнівів, щоб суд мав проти них скільки завгодно доказів, щоб її брехня стала правдою. Він поглянув на неї, і його захопленим очам здалося, що перед ним сидить не просто жінка. Дух світової краси, глибокий, загадковий, який художники минулого — Тіціан, Джорджоне, Ботічеллі — вміли збагнути й передати в обличчях своїх жінок, — цей невловимий дух, здавалося, ожив у її чолі, косах, устах і очах.
«І все це буде моє! — думав він. — Мені страшно!»
По обіді вони пішли на терасу пити каву. Вони сиділи довго, тішачися чудовим вечором і дивлячись, як повільно западає літня ніч. Було тепло, як удень, і пахло липовим цвітом — цього літа липа розцвіла дуже рано. Над ними літали два кажани з ледь чутним таємничим шарудінням. Він поставив стільці перед вікном кабінету, і нічні метелики пурхали повз них, приваблені тьмяним світлом у кімнаті. Вітру не було, і жодний листок не шелеснув на старому дубі за двадцять кроків від них! З-за гаю зійшов місяць майже вповні, і його сяйво почало змагатися з електричним світлом; місячне сяйво перемогло, і воно затопило сад своїми сріблистими барвами, скрадаючись по плитах доріжки, сягнуло їхніх ніг, поповзло вгору, змінило їхні обличчя.
— Ну, досить, — сказав нарешті Джоліон, — а то ви перевтомитеся. Ходімо. Покоївка проведе вас у кімнату Голлі, — і, зайшовши до кабінету, він подзвонив.
З'явилася покоївка й подала йому телеграму. Дивлячись услід їй і Айріні, він подумав: «Напевно, телеграма прибула добру годину тому, а вона її не принесла нам! Це неспроста! Ну що ж, скоро нас повісять по заслузі!» І, розпечатавши телеграму, він прочитав:
«Джоліонові Форсайту, Робін-Гіл. Ваш син помер безболісно 20 червня. Глибоко співчуваємо»— і якесь незнайоме прізвище.
Він впустив телеграму, крутнувся і став непорушно. Місяць світив на нього; метелик черкнувся об його обличчя. За останній час це був перший день, коли він не думав майже безнастанно про Джоллі. Він рушив наосліп до вікна, стукнувся об старе крісло — батькове крісло — і сів на бильце. Він сидів згорбившись й дивився в темряву. Згас як свічка, далеко від рідного дому, від любові, сам-самісінький, у пітьмі! Його синок! З самого малку завжди такий добрий до нього, такий лагідний! Двадцять років — і впав, як скошена билина, на самому порозі життя! «Сказати правду, я не знав його, — думав Джоліон, — і він не знав мене, але ми любили один одного. А любов — це найважливіше в світі».
Вмерти на чужині, без рідних, тужачи за рідною домівкою! Думка про це викликала в його форсайтівському серці ще гостріший біль і розпач, аніж сама смерть. Ані прихистку, ані піклування, ані ласки в смертну годину! І вся його глибоко вкорінена родинна гордість, любов до сім'ї, інстинктивна вірність своїй плоті й крові, яка була така міцна у старого Джоліона — така міцна у всіх Форсайтів, — все це збурилося, спливало кров'ю від думки про самотню синову смерть. Краще б він загинув у бою, не встигнувши затужити за ними, покликати їх, можливо, в передсмертному маренні!
