Щит і меч - Кожевников Вадим Михайлович (список книг .txt) 📗
Аж злякавшись такого висновку, Йоганн різко повернув і швидко пішов слідом за Зубовим. Але наздогнати Зубова йому не пощастило.
Дійшовши до Саксонського саду, Йоганн сів на лавку. Почував він себе стомленим, спустошеним, як ніколи. Неприємно було в нього на душі.
До лавки пришкандибав на милицях худий німецький солдат у мундирі, з сердитим обличчям і сів поруч.
— Давно з фронту? — запитав Вайс.
— Два місяці.
— Тяжке поранення?
— Ні. В минулому році записали б тяжке, а тепер вважають — легке. Виходить, знову на фронт.
— Герой!
— Побільше б таких героїв, — усміхнувся солдат, — тоді менше було б таких дурнів, як я.
— Чому ти про себе таке кажеш?
— Тому! — злісно відповів солдат.
— Але все-таки?..
— Добре. Будь ласка. Побилися ми з приятелем так що лейтенант і штурханами підняти не зміг. Забрала нас військова поліція у тюрму. А вночі напали партизани. Ну, вони нас разом із своїми з тюрми і звільнили.
— Смішно, — обережно сказав Вайс.
— Це правильно, — погодився солдат, — комічний номер. Але тільки мій приятель у партизанів залишився, а я втік.
— Молодець! — невідомо кого похвалив Вайс.
— Потім зарахували мене в роту пропаганди розповідати, як над моїм приятелем партизани знущалися.
— Що, і справді сильно мучили?
— Супом, кашею і розмовами про пролетарську солідарність, — буркнув солдат. — Як в'язня фашизму.
— А ти його поховав? — усміхнувся Вайс.
— Ще б пак! Адже він потім через рупор на передовій позиції розповідав усе, як було. Ну і, звичайно, проти війни патякав.
— Виходить, зрадив фюрерові?
— І мені він зрадив! — люто сказав солдат. — І мені! — Витягнув скарлючену ногу. — Ось, свої ж мене і покалічили. Цілили в спину — попали в ноги.
— За що ж?
— За це ж саме. За те, що, мовляв, росіяни німців убивають тільки тому, що вони, німці, все живе нищать.
— А хіба це не так?
— Коли б… Тоді в мене свої ж не стріляли б.
— Хто це «свої»?
— Ви що ж думаєте, — обурився солдат, — вся ця шестимільйонна сволота, яка за комуністів голосувала, в концтаборах сидить? Ні, вони теж на фронті.
— А твій приятель що, комуніст?
— Ні, просто муляр з гамбурзької судоверфі.
— То чому ж він перебіг до росіян?
— Приголубили за те, що робітник. От він і розквасився.
— А ти наці?
— Хотів, але не прийняли: мій брат був червоним.
— А де він зараз?
— Батько погарячкував, голову йому молотком пробив, коли мене через нього в штурмовики не прийняли. — І солдат додав роздумливо: — Батько мене більше любив, ніж його. Я хлопець був здібний, багато міг досягти, коли б не брат. — Подивився на свої скарлючені ноги, сказав з надією: — От і добре було б, якби на фронті знову до роти пропаганди потрапити, — це краще, ніж передова. Я і в госпіталі часу не гаяв, як інші, і підчитував, що треба. Може, візьмуть…
Йоганн уже неуважно слухав солдата. Його раптом заполонила одна думка, обпекла своєю ясною, простою і необхідною силою. Машинально кивнувши солдатові, він підвівся і швидко пішов до виходу з парку.
І хоча він лише в крайньому випадку дозволяв собі відвідувати Зубова, зараз у цьому виникла гостра і невідкладна необхідність. Адже, як казав Баришев, у плані кожної операції має бути передбачено все, аж до її анулювання, поки це ще можливо.
Йоганн був зосереджений на тому, що йому відкрилося зараз як основна мета операції. І поки віл ішов до будинку Брігітти Вейнтлінг, думка його працювала напружено, чітко, обачно, з тією холодною ясністю, яка приходить раптово.
Він знайшов необхідну ланку, зумів відокремити основне від другорядного.
Вихідним у задуманій операції, її першоосновою мусить бути не позбавлення Генріха Шварцкопфа від небезпеки, а врятування приречених до страти. Треба керуватися найвищою метою боротьби, а не пов'язаними з нею обставинами — похідними від основного. Тоді буде повністю виправдано риск, на який іде група Зубова. Подвиг його людей осяватиме благородна мета, без усвідомлення якої не можна йти на смерть. Адже навіть найвідчайдушніші сміливці, коли їх не надихає висока мета, відчувають щемливу тугу і невпевненість у собі перед лицем небезпеки.
Врятування приречених до страти — це удар по головах і душах німців, нищівний удар по гітлерівській пропаганді. До приречених на смерть простягнеться рука борців-антифашистів, що ненавидять фашистську Німеччину, але співчувають тим німцям, які стали її жертвою.
І ще одна обставина, навіть не одна, а дві: ця операція одночасно стане новим підтвердженням того, що «штаб Валі» перебуває ніби в оточенні партизан, і разом з тим врятує Генріха Шварцкопфа від моральної муки, небезпечної для нього.
Зубов зустрів Вайса непривітливо. Повів його в кабінет з темними суконними портьєрами на вікнах, обставлений в стилі колишнього господаря незграбними меблями з чорного дуба, посадив у крісло з високою, вигадливо вирізьбленою спинкою і запитав з прикрістю:
— Ну, що іще? — Всміхнувся. — Хоча викрадення твого есесівця з благородною метою — справа для нас надто розумова, хлопці згодилися. Але не до вподоби їм ця витівка, я так зрозумів. Ти пробач, звичайно. Тобі видніше.
— Правильно! — радісно погодився Йоганн. — І правильно, що не до вподоби. — І, обійнявши Зубова, запитав: — Врятувати приречених до страти чесних німців ви згодні? — Не даючи відповісти, повторив: — Врятувати! Розумієте, як це буде здорово! Слухай: у зв'язку з передислокацією «штабу Валі» на четвертому кілометрі під розташування зняли есесівський контрольно-пропускний пункт. А ми його відновимо. Машина з в'язнями піде цим шосе. Тут звичайно кожну машину зупиняли і, незалежно від того, хто в ній, у кожного перевіряли документи. Ми так і зробимо, тільки й того. Ясно?
Зубов хитнув головою, радісно всміхнувся, запитав і собі:
— А ти знаєш, про що я, поки ти не прийшов, думав? Про те, що я найпослідущий мандражист і боягуз! Розумієш, так не хотілося через твого фашиста покійником стати. Навіть випив з горя, щоб не думати про це.
— Виходить, ти п'яний?
— Був, — твердо сказав Зубов. Поскаржився: — Розкис я від того, що мета завдання була дріб'язкова, а я мішень за габаритами велика. При такому співвідношенні тільки й лишалося, що текст промови про себе самого складати для траурного мітингу. — І додав уже серйозно: — А тепер пропорції витримано правильно, операція з великою політичною перспективою. — Міцно потис Йоганнові руку. — Отепер тобі спасибі! Операція гарна. Нічого не скажеш. — Попрохав улесливо: — Слухай, ти можеш обманути Брігітту, але тільки правдиво, щоб вона обов'язково повірила, ніби мені треба поїхати в Ліцманштадт у службових справах?
— Будь ласка, скільки завгодно! — охоче погодився Вайс. І одразу запитав здивовано: — А ти сам що ж, розучився?
— Та ні, просто по-дружньому прошу: візьми зараз на себе це навантаження.
Зубов зник за дверима і за хвилину з'явився сяючий у супроводі Брігітти. Вона дивилася на Йоганна тривожно-вороже, хоча її губи й усміхалися.
Простягаючи гостеві руку, запитала, пильно дивлячись прямо йому в очі:
— Так що ви, пане Вайс, придумали, щоб допомогти моєму чоловікові? У нього, я помічаю, останнім часом бракує вже уяви, і йому все важче вигадувати досить переконливі приводи для того, щоб надовго зникати з дому.
Йоганн, не стримавшись, люто глянув на Зубова. Той злякано запитав дружину:
— Звідки ти це взяла, Брігітто? Чому такі дивні думки?
Вона поклала долоню собі на груди:
— Ось звідси. Із серця.
— А! — зрадів Зубов. — Звичайно, я так і думав. — Поспішливо пояснив Вайсові: — Брігітта надзвичайно недовірлива. Правильно, я саме хотів сказати тобі, Брігітто… — почав було він.
Жінка прийняла долоню із своїх грудей, затулила Зубову рот, попросила:
— Будь ласка, не кажи. Я розумію, я все розумію. — І, звернувшись до Вайса, промовила з гордістю: — Я розумію, що йому тепер усе важче залишати мене. І він не вміє приховувати цього. І тому я йому все вибачаю. Все.
