Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих (лучшие книги онлайн txt) 📗
А тим часом столиця, яку він ще тримав у облозі, до кінця поринула в крайнощі безумства. Дійшло до того, що нечисленні тверезі голови вже шкодували за Гізом, загиблим вождем Ліги. Бо його наступники далеко перевершили те, на що він спромігся за життя. Як порівняти його з сестрою, герцогинею Монпансьє, Гіз був справжній мудрець. Вона знавісніла з радості, почувши про «тиранову» смерть, і кинулась на шию посланцеві, що привіз цю звістку. Мучило її тільки те, що Валуа, вмираючи, мабуть, уже не дізнався, хто підіслав до нього ченчика. То Гіз простяг руку з домовини й уразив тебе на смерть, тиране!
Герцогиня примусила свою матір, матір обох загиблих Гізів, звертатися з вівтаря до народу, і стара справді доводила натовп до нестями своїм вереском. Бо її устами кричав весь Лотарінгський дім, його підлота, що не знала впину, і приховане божевілля, що штовхало його на всі злочинства. Герцогиня хотіла негайно оголосити королем свого брата Майєнна, одначе їй став на перешкоді іспанський посол. Його володар, дон Філіпп, уже остаточно вирішив, що Франція стане іспанською провінцією; його військо зайняло Париж. І Ліга під опікою свого повелителя могла віддаватися яким завгодно неподобствам. Привезли з села матір Жака Клемана й ушановували її, як саму пресвяту діву. Зображення бурого ченчика виставили на вівтарі в одній церкві поруч із зображеннями обох Гізів, щоб юрба поклонялася їм. За всю свою історію простий народ, шановні городяни й сповнена високих поривань молодь дуже рідко переживали такі розкішні дні, коли можна вільно розперезатися. Добре, що вони, хоча й прикривали всі свої паскудства релігійною ревністю, насправді не мали в душі ніякої щирої, чесної віри, бо ні несамовитість, ні дурман з нею несумісні — так само як несумісні вони з думкою.
Це були ті самі дні, коли Анрі стояв перед зачиненими брамами міста, покинутий майже всіма. Одначе його постанова рятувати розум і захищати свободу лишалась непохитна. Насамперед треба було визволити королівство з лабет володаря світу. Анрі не збирався ні відступати до Гасконі, ні втікати через кордон до Німеччини. Він чув голоси, що радили йому одне або друге, і в становищі, з якого начебто не було виходу, вони здавалися голосами здорового людського глузду. Та він знав один вихід: лишатися непохитним. Відвага завойовує довіру, довіра додає сили, а сила — матір перемог, що ними ми вбезпечимо нашу владу й наше життя.
Восьмого серпня він зняв облогу. Останки покійного короля Анрі супроводив недалеко: обставини ще не дозволяли урочисто поховати їх. А потім він розділив своє військо. З сорока п'яти тисяч у нього лишилося десять-одинадцять. Маршала д'Омона й свого протестанта ла Ну, давши їм по три-чотири тисячі, він послав на різні кінці східного кордону, щоб вони прикрили королівство від нового вторгнення іспанців. А сам із трьома з половиною тисячами аркебузирів і сімома сотнями кінноти вирішив відтягти на себе всю ворожу силу, скільки її вже було в країні,— туди, куди вигідно йому.
Рушив він на північ, до Ла-Маншу, покладаючи надію на королеву, що перша завдала удару володареві світу. Якби не була можлива допомога Єлизавети, Анрі не міг би й сподіватися, що місто Дьєпп здасться йому. Двадцять шостого він був уже під Дьєппом, і місто зразу відчинило йому браму. Таку поквапність породила тривога. І справді: під міськими мурами з'явився, прибившись сюди бозна-звідки, отаман розбійницької ватаги — бо хто ж він іще? Називає себе королем — а не має землі, полководцем — а не має солдатів. Навіть дружина втекла від нього. А з другого боку — хто ж знає, коли прийде справжнє військо пишного Майєнна і що може ще статися доти? Чого доброго, з моря нещасне місто обстріляють англійські кораблі, а з суходолу на нього вже й тепер тиснуть гугеноти. І місто вирішило здатись — у надії, що це лихо виявиться менше. Браму відчинено, радники з великими ключами в руках падають на коліна, підносять хліб-сіль та й келих вина — може, отруєного; все як годиться. Та король-розбійник піднімає з бруку одного старого товстуна, мов пір'їнку, а тоді звертається до всіх:
— Друзі мої, навіщо стільки церемоній! Аби все по-доброму, то мені й досить. Добрий хліб, добре вино і приязнь в очах!
Вина Анрі не випив, та городяни того й не помітили, зчудовані його безтурботністю й жвавістю. Вони були нащадки норманнів і мали кров не таку гарячу, як у нього. Місто їхнє лежало не дуже зручно для оборони, і ці городяни звикли зустрічати безнастанні напасті мужньо й стійко. Але щоб бути ще й веселому? Взяти троянду з руки у молоденької дівчини, жартувати, кожному щось обіцяти? А що він має сам, щоб роздаровувати? Вони ж порахували його ріденьке військо — жменька тієї кінноти, трохи обдертої піхоти. І городяни думали й питали один одного: «Та невже-таки він збирається з оцим-от завоювати герцогство Нормандію?» Насправді він збирався з «оцим-от» завоювати все королівство. Та вони просто не зрозуміли його слів, коли він уголос заявив про те: для цих людей, позбавлених фантазії, занадто очевидним було протилежне.
Так, як дьєппські городяни, думала й переважна більшість французів — вони-бо не вміли передбачити нічого, навіть того, що буде в найближчу годину, хоча кожне вважало себе бозна-яким передбачливим. Вони до останку не розуміли, що їхні уявлення про дійсність — це порожня маячня, а не істина. І хоч би як величалася своєю могутністю Ліга, вона була більше схожа на нічну примару, що має зникнути від першого сонячного променя. Та дивна річ: вони цього не помічали, а навпаки, ту молоду істину, що її втілював новий король, зустрічали із зморшками турботи на чолі. Безперечно, люди почували не стільки ненависть, скільки недовіру — не лише в Дьєппі, а й по всій країні. Звичайно, в душах їхніх озивався й страх, ворушилось якесь таємне передчуття — а може, то було навіть сумління. Як? З «оцим-от» він хоче завоювати герцогство Нормандію? Не може того бути! А коли він таки переміг — виграв один-однісінький бій, — усі раптом упевнились, що він завоює й королівство. По всій країні зрозуміли: настав довгожданий день.
— Що там Дьєпп! — вигукнув Агріппа д'Обіньє, вже ладнаючись скласти вірша. — Ми перебуваємо не лише під Дьєппом, на оцій сповитій у туман рівнині між лісистими узгір'ями й річкою Бетюном, де копаємо шанці й так налягаємо на роботу, що я аж роззувся. Правда, тілом ми таки тут. Ми земляні хробаки, риємось голі в глині, прориваємо дві лінії шанців, одну поза одною, щоб вистояти, коли рівниною посуне на нас лютий ворог. І маємо намір укріпитись тут, як лишень зуміємо, й з усієї сили триматися за цей клаптик землі. За спиною в нас село Арк, а над ним фортеця. Ще далі позаду — місто Дьєпп, у ньому ми сховаємось, коли доведеться відступити, і навіть на англійські кораблі ми покладаємо надію.
— Таке придумав, Агріппо, — озвався Роні.— Нікуди ми не відступатимемо.
— Бо ще хтозна, чи й зможемо, — докинув дю Барта. — Чи не поляжемо ми всі на цьому полі.
— Що це ви, панове! — докірливо мовив Роклор.
Та Агріппі не йшла з голови його думка — чи то вже вірш:
— Тілом ми, звичайно, тут, на цьому аркському полі, ліворуч від нас річка, праворуч чагарюваті пагорби, сиві від туману, а за пагорбами — сільце Мартенгліз.
— А в сільці шинок із добрим вином. Мені хочеться пити, — заявив Роклор.
— Чи не поляжемо ми всі на цьому полі,— повторив дю Барта сам до себе й порахував склади.
— Але де ж ми душею? — не вгавав Агріппа. — І не в шинку, й не між полеглими. Душею ми вже в майбутньому, після бою, після перемоги. Бо кому ж не відомо, що ми переможемо? Навіть ворог про це знає. Майєнн зі своєю незліченною силою суне сюди, поспішає чимдуж, бо йому не терпиться, щоб ми його побили.
— Якби ж то так! — холодно й розсудливо заперечив Роні.— Не з таким наміром іде сюди Майєнн, а щоб захопити в полон короля. Сам так нахвалявся — і думає, що він бозна-який сильний та хитрий.
Та Агріппа не здавався:
— І все ж у якомусь закамарку серця він бажає того самого, чого жадає весь світ, а не тільки Дьєпп і наше збаламучене королівство. Люди хочуть, щоб ми врятували їх від іспанців і від них самих. Ми — ліки від володаря світу. Ми боремося не з ними.
