Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж (электронные книги без регистрации TXT) 📗
— То ти гадаєш, вони не повірили?
— Я дізнався ще тоді, як возив товар своєю лайбою, що одні люди вірять в усе, а інші — ні в що. Ми стрічали і тих, і тих. А ще ж є інша оповідка, що її розказують по всіх усюдах…
— Так, — обірвав його Станіс. — Про те, як Селиса жалувала мені роги і причепила до них блазенські дзвіночки. Моя дочка — уроджена від нетямущого штукаря! Казочка не тільки підла, але й дурна. Ренлі кинув її мені в обличчя, коли ми стрілися посольствами. Щоб повірити у таке, треба мати розуму не більше, ніж Пістрявчик.
— Може, й так, володарю… та вірять вони чи ні, а смакують залюбки.
У багато місць оповідка встигла ще до них, отруївши їхню власну правдиву повість.
— Роберт міг насцяти у кухля, і люди хвалили б вино з нього. Я їм даю чисту холодну воду, а вони кривляться підозріливо і кажуть: «який чудернацький смак».
Станіс заскреготів зубами.
— Якщо хтось вигадає, що я злими чарами обернувся на вепра, щоб убити Роберта, то люди і йому, мабуть, повірять.
— Ви не можете спинити балачки, повелителю, — мовив Давос, — але якщо вчините помсту справжнім убивцям свого брата, то всі знатимуть, що ті балачки — брехня.
Станіс мовби й не почув.
— Не маю жодного сумніву, що Серсея доклала руку до Робертової загибелі. Я покараю винних у його смерті. А також у смерті Неда Старка та Джона Арина.
— А Ренлі Баратеона? — Слова вирвалися в Давоса, перш ніж він встиг їх обміркувати.
Король довго нічого не казав. Нарешті заговорив дуже тихо.
— Інколи мені сниться сон. Про смерть Ренлі. Зелений намет, свічки, верещить жінка. І кров. — Станіс глянув на свої руки. — Я був у ліжку, коли він помер. Твій Деван може тобі сказати. Він намагався мене збудити. Майже настав світанок, моє панство чекало і хвилювалося. Я мав би вже сидіти на коні, узброєний для битви. Я знав, що Ренлі нападе з першим світлом дня. Деван каже, що я судомився і кричав, але то байдуже. То був просто сон. Я був у своєму наметі, коли помер Ренлі. Коли я прокинувся, руки мої були чисті.
Пан Давос Лукомор відчув, як його відрубані кінчики пальців засвербіли. «Химерно», подумав колишній перемитник, але кивнув і відповів:
— Розумію.
— Ренлі пригощав мене бросквиною. На перемовинах. Кепкував з мене, кидав виклики, погрожував, а тоді дістав бросквину. Я гадав, він сягнув по меча, і витяг свого власного. Чи не навмисне він так вчинив, щоб я показав свій страх? Чи то був один з його недолугих жартів? Коли він казав, яка та бросквина солодка, чи не ховав за словами чогось таємного?
Король струснув головою, наче собака, що трусить зайця, аби зламати йому шию.
— Тільки Ренлі міг так розлютити мене якимсь плодом з дерева. Він накликав на себе лихо своєю зрадою, та все ж я його любив, Давосе. Тепер я це знаю. Клянуся тобі, я зійду в могилу, думаючи про бросквину мого брата.
До того часу вони вже опинилися у таборі, проминули рівні ряди наметів, розгорнуті прапори, зіставлені куренями щити та списи. У повітрі висів щільний сморід кінського лайна, змішаний з димом від багать та пахощами печеного на вогні м’яса. Станіс натяг повід рівно настільки, щоб гарикнути наказ до князя Флорента і решти почту: розійтися, а за годину прибути на військову раду до його шатра. Усі схилили голови і розсіялися, а Давос із Мелісандрою рушили просто до шатра.
Те шатро мусило бути великим, оскільки до нього значкове панство сходилося на наради. Але пишності в ньому не було ані краплі. Широкий і грубий ташний військовий намет був пофарбований у темно-жовтий колір, що подекуди нагадував золото. Королівським його робив хіба що прапор, що віяв з опорної тички посередині, та ще стражники ззовні при вході — вояки королеви з довгими списами і значками вогняного серця над їхніми власними.
До вершників підбігли машталіри, допомогли спішитися. Один зі стражників звільнив Мелісандру від важкого прапора і увігнав держално глибоко у м’який грунт. Деван став збоку від дверей, щоб підняти для короля запону намету. Поруч стояв ще один зброєносець, старший за нього. Станіс зняв корону і віддав її Деванові.
— Глек холодної води, два кухлі. Давосе, пройди зі мною. А по вас, ласкава пані, я пошлю, коли ви знадобитеся.
— Чекаю ласки його милості короля, — вклонилася Мелісандра.
Після яскравого ранку всередині шатра було прохолодно і темно. Станіс всівся на простого дерев’яного ослінчика і махнув Давосові на другий.
— Одного дня я ще з тебе, перемитнику, зроблю князя. Хоча б на злість Кельтигарові з Флорентом. Ти мені, втім, за те не подякуєш. Бо муситимеш страждати на оцих радах і вдавати, що любиш іржання мулів.
— Чого ж ви радитеся, якщо від того немає хісна?
— Бо мулам подобається власне іржання, чого ж іще? А я мушу їх тримати, щоб вони тягли мого воза. Крім того, час від часу вони таки примудряються бекнути щось корисне. Та сьогодні цього не станеться… а осьде твій син з нашою водою.
Деван поставив тацю на стіл і налив два глиняні кухлі. Король кинув до свого кухля дрібку солі, перш ніж випити; Давос пив чисту воду і шкодував, що в його кухлі не вино.
— То ви казали щось про сьогоднішню раду?
— Дай-но я тобі розповім, як усе буде. Князь Веларіон закликатиме до приступу з першим світлом дня — гаки та драбини проти стріл та гарячої олії на голови. Молоді мули вважатимуть цю думку блискучою та відважною. Естермонт надасть перевагу довгій облозі, щоб вигубити замок голодом, як колись пробували Тирел та Рожвин на моїй власній особі. На це може піти рік часу, але старі мули мають терпець. А князь Карон з іншими мулами, які полюбляють хвицяти копитами, захочуть підняти рукавицю пана Корнія та поставити усе на лицарський двобій. Кожен вдаватиме з себе мого поборника, якого вкриє невмируща слава.
Король допив воду з кухля.
— А ти б мені що порадив, перемитнику?
Давос хвильку подумав і відповів:
— Негайно вдарити на Король-Берег.
Король пирхнув.
— Лишивши за собою Штормолам?
— Пан Корній не має сили зашкодити вам. А Ланістери мають. Облога відніме надто багато часу, двобій — справа непевна, приступ коштуватиме тисяч життів і невідомо чим скінчиться. Та й потреби такої немає. Щойно ви скинете з престолу Джофрі, як замок сам собою перейде до вас разом з рештою. В таборі подейкують, що князь Тайвин Ланістер вже поспішає на захід рятувати Ланіспорт від помсти північан…
— В тебе дуже кмітливий батько, Деване, — мовив король до хлопця, що стояв коло його ліктя. — Слухаю оце його і думаю, чого б не мати в себе на службі більше перемитників і менше всякого панства. Проте щодо однієї речі ти помиляєшся, Давосе. Потреба є. Якщо лишити Штормолам непохитним позаду себе, то скажуть, що я зазнав тут поразки. А цього я дозволити не можу. Вояки не люблять мене так, як любили моїх братів. Вони йдуть за мною, бо мене бояться… а моя поразка вб’є їхній страх. Тому замок належить узяти.
Щелепи короля зарухалися з боку в бік, наче жорна.
— Так, і узяти швидко. Тим часом Доран Мартел скликав корогви та зміцнив гірські перевали. Його дорнійці ось-ось ринуть на Порубіж’я. І силу Вирію теж анітрохи не вичерпано. Мій брат лишив більшу частину війська при Лихомості, а це майже шістдесят тисяч піхоти. Я надіслав брата дружини, пана Ерола, разом з паном Парменом Журавом, щоб вони забрали її під мій провід. Але жоден не повернувся. Боюся, пан Лорас Тирел досяг Лихомостя раніше за моїх послів і забрав військо собі.
— Ось вам ще один привід узяти Король-Берег якнайскоріше. Саладор Саан казав мені…
— Саладор Саан думає лише про золото! — вибухнув Станіс. — Він забив собі голову мріями про скарби, які знайде під Червоним Дитинцем. Не хочу більше чути про Саладора Саана. Того дня, коли я не зможу вести війну без порад лисенійського харциза, я негайно зніму корону та вдягну чорне!
Король стиснув кулака.
— То ти прибув служити мені, перемитнику, чи дратувати мене суперечками?
— Я чекаю вашої ласки, — відповів Давос.
— Тоді слухай. Підкаштелян при панові Корнію — брат Фосовеям у перших. Такий собі князь Лукач, зелений хлопчак років двадцяти. Якщо Пенроза раптом спіткає лихо, каштеляном Штормоламу стане цей шмаркач. Його родичі вважають, що він негайно пристане на мої умови та відчинить браму замку.
