Фараон - Прус Болеслав (читать книги без .txt) 📗
— Тяжкі звинувачення! — мовив суддя.
— А ще й, ви чуєте мене, домовляється з підлими фінікійцями, щоб прокопати канал між Червоним і Середземним морем! Цей канал — найбільша загроза для Єгипту, бо через нього нашу країну в одну мить може затопити вода!.. Тут уже не йдеться про скарби Лабіринту, а про наші храми, будівлі, поля, про шість мільйонів, щоправда, нерозумних, але ж невинних людей і, зрештою, про життя наше і наших дітей…
— Якщо це так… — зітхнув номарх Горті.
— Я і достойний Мефрес ручимося, що це так і що цей один чоловік згромадив у своїх руках таку небезпеку, яка ще ніколи не загрожувала Єгиптові… Ми для того й зібрали вас, достойні мужі, щоб обміркувати способи порятунку… Але треба діяти швидко, бо заміри цього чоловіка рвуться вперед, як вихор пустелі, і коли б не засипали нас!..
На мить в напівтемній кімнаті запала тиша.
— Що ж ми тут можемо порадити? — озвався номарх Емсуха. — Ми сидимо в номах, далеко від двору, і, звичайно, не тільки не знали намірів цього безумця, а навіть не догадувалися про них. Просто не віриться… Через те, гадаю, найкраще буде цю справу доручити тобі, достойний Гергоре, і Мефресові. Виявили ви хворобу, то знайдіть тепер ліки і застосуйте їх… А якщо вас непокоїть відповідальність, то візьміть на допомогу собі головного суддю…
— Так, так!.. Він справедливо розміркував!.. — підтвердили збуджені сановники.
Ментезуфіс запалив смолоскип і поклав на столі перед статуєю бога папірус, на якому був написаний акт такого змісту: «З огляду на небезпеки, що загрожують державі, влада таємної ради переходить в руки Гергора, якому мають допомагати Мефрес і головний суддя».
Цей акт був скріплений підписами присутніх сановників, замкнутий у скриньку й захований в тайник під вівтарем. Крім того, кожен з семи учасників заприсягнувся виконувати всі накази Гергора і втягти до змови ще по десять сановників. А Гергор обіцяв їм викласти докази, що Ассірія домагається угоди, що фараон не хоче її підписати, що він домовляється з фінікійцями про будівництво каналу і що хоче по-зрадницьки пробратися в Лабіринт.
— Життя моє і честь у ваших руках, — скінчив Гергор. — Якщо те, що я сказав, неправда, то скараєте мене на смерть, а тіло моє спалите…
Тепер уже ніхто не сумнівався, що верховний жрець каже щиру правду. Бо жоден єгиптянин не зважився б приректи своє тіло на спалення, а душу на згубу…
Кілька днів після весілля Тутмос разом з Геброн провів у палацику, який йому подарував фараон. Але щовечора він приходив до казарм гвардії, де у товаристві офіцерів і танцівниць дуже весело розважався цілими ночами.
З цього всі його приятелі догадувалися, що Тутмос одружився з Геброн лише заради приданого, що зрештою нікого не дивувало.
Через, п’ять днів Тутмос прийшов до фараона і заявив, що може знову служити йому. Отож він відвідував свою дружину тільки при сонячному світлі, а вночі оберігав покої фараона.
Одного вечора фараон сказав йому:
— У цьому палаці стільки кутків для підглядання та підслухування, що за кожним моїм рухом хтось стежить. Навіть до моєї найяснішої матері знову промовляли таємні голоси, які вже змовкли були в Мемфісі, коли я розігнав жерців… Тому я не можу нікого приймати в себе, а мушу виходити з палацу і в безпечному місці радитися з моїми слугами…
— Я мушу йти за тобою, володарю? — спитав Тутмос, бачачи, що фараон шукає плаща.
— Ні, ти повинен лишитися тут і пильнувати, щоб ніхто не входив до мого покою. Не впускай нікого, хоч би це була моя найясніша мати чи навіть тінь вічно живого батька… Скажеш, що я сплю і не хочу нікого бачити.
— Буде так, як ти велиш, — відповів Тутмос, накидаючи на володаря плащ з капюшоном.
Потім він погасив світло в спальні, а фараон вийшов бічними коридорами.
Опинившись у саду, Рамзес став і уважно оглянувся довкола. Потім, видно, зорієнтувавшись у темряві, хутко пішов у бік палацика, подарованого Тутмосові.
Через кілька хвилин хтось став перед ним у тінистій алеї і спитав:
— Хто йде?..
— Нубія, — відповів фараон.
— Лівія, — відповів той, хто запитував, і раптом відсахнувся, ніби з переляку.
Це був офіцер гвардії. Рамзес придивився до нього і вигукнув:
— А, це ти, Євнано!.. Що ти тут робиш?
— Обходжу сади. Я роблю це двічі кожної ночі, бо інколи пробираються злодії.
Фараон подумав і сказав:
— Ти розумно робиш. Але запам’ятай собі, що першим обов’язком гвардійця є мовчання… Злодія прожени, а якщо зустрінеш якусь достойну особу, не зачіпай і мовчи, завжди мовчи… Хоч би це був навіть… сам верховний жрець Гергор…
— О повелителю! — вигукнув Євнана. — Тільки не наказуй мені віддавати шану вночі Гергорові чи Мефресові… Не знаю, чи мій меч, коли побачу їх, не вихопиться сам з піхов…
Рамзес усміхнувся.
— Твій меч — мій, — відповів він, — і лише тоді може вихопитися з піхов, коли я накажу…
Він кивнув головою Євнані й пішов далі.
Проблукавши з чверть години заплутаними стежками, фараон опинився біля альтанки, захованої в заростях. Йому здалося, що він почув шелест, і він тихо спитав:
— Геброн?..
Назустріч йому вибігла постать, теж закутана в темний плащ. Вона припала до Рамзеса і обняла його за шию, шепочучи:
— Це ти, володарю?.. Це ти!.. Як же я довго чекала!.. Фараон відчув, що вона вислизає з його обіймів; він узяв її
на руки й заніс в альтанку. Цієї хвилини з нього спав плащ. Рамзес ще намагався підтримати його, та врешті покинув.
На другий день цариця Нікотріс покликала до себе Тутмоса. Улюбленець фараона аж злякався, глянувши на неї. Цариця була страшенно бліда, очі в неї позападали і блукали, як у божевільної.
— Сідай, — сказала вона, показуючи на стільчик поруч свого крісла.
Тутмос не зважувався.
— Сідай!.. І… і… присягнися, що нікому не розкажеш того, що я тобі зараз скажу…
— Присягаюсь тінню мого батька… — відповів Тутмос.
— Слухай, — мовила цариця тихо, — я була для тебе майже матір’ю… Якщо ти викажеш цю таємницю, боги покарають тебе… Ні… Вони лише звалять на твою голову частину тих нещасть, які тяжіють над моїм родом…
Тутмос слухав, нічого не розуміючи. «Причинна?..» — подумав він з тривогою.
— Глянь на це вікно, — вела далі цариця, — на те дерево… Ти знаєш, кого я цієї ночі бачила на тому дереві за вікном?..
— Може, приїхав до Фів зведений брат його святості?..
— Ні, це був не той, — шептала вона ридаючи. — Це був він сам… мій Рамзес!..
— На дереві?.. Сьогодні вночі?..
— Так!.. Світло смолоскипа падало на його обличчя й постать… Він був у накидці в білі й блакитні смужки… дивився божевільним поглядом… сміявся дико, як його нещасний брат, і говорив: «Дивися, матінко, я вже вмію літати, а цього ж не вміли ні Сет, ні Рамзес Великий, ні Хеопс… Дивись, які в мене виростають крила!..» Він простяг до мене руки, і я, нетямлячись від жалю, доторкалась через вікно до його рук, до його обличчя, облитого холодним потом… Потім він зсунувся з дерева і втік…
Тутмос слухав вражений. Раптом він стукнув себе по лобі.
— Це був не Рамзес! — відповів він рішуче. — Це був чоловік, дуже схожий на нього, підлий грек Лікон, який убив його сина, а тепер перебуває під опікою верховних жерців!.. Це не Рамзес!.. Це підступи тих негідників, Гергора й Мефреса…
На обличчі в цариці блиснула надія, але тільки на мить.
— Невже я не впізнала б мого сина?..
— Лікон, певно, надзвичайно схожий на нього, — сказав Тутмос. — Це підступи жерців… Негідники!.. Смерті мало на них…
— То фараон спав цієї ночі дома? — раптом спитала цариця.
Тутмос зніяковів і опустив очі.
— Виходить, не спав?..
— Спав… — відповів непевним голосом царський улюбленець.
— Неправда!.. Та скажи мені хоча б, чи була на ньому накидка в білі й блакитні смужки?..
— Не пам’ятаю… — тихо мовив Тутмос.
— Знову неправда… А цей плащ… Скажи, що це не плащ мого сина… Мій невільник знайшов його на тому самому дереві…
