Диво - Загребельный Павел Архипович (читать книги без регистрации полные .TXT) 📗
Князь глянув на Сивоока якось непевно - чи то осудливо, чи то зневажливо, той і не злякався ні Міщилового викриття, ні князевого погляду, але наповзло на нього тяжке й непоборне, здавалося, що світ розламується, мов крихкий горщик, розруйновуються, розпадаються всі храми, монастирі, доми, що він їх ставив і прикрашав, і тільки він стоїть посередині цілий, не-ушкоджений, але весь у паланні дикого вогню і не може здобутися ні на порух, ні на слово.
- Мала церква, князю! - тільки й зміг вигукнути, лякаючись, що кинеться на Міщила й стане його душити або брязне ним об землю, топтатиме ногами. Був сам не свій. Ніхто не помічав Сивоокового стану. Князь спокійно переступив з ноги на ногу, знов поглянув на пергамен.
- Мала? - перепитав. - Чому ж мала?
- Бо мала! - знов гукнув Сивоок.
Міщило засміявся, його тішила здитиненість Сивоокова.
- Митрополит Феопемпт прибув разом із нами, - нагадав він князеві, - ним утверджена церква також. Дивися, князю, тут довжина, тут ширина, як і церква Богородиці, поставлена твоїм отцем князем Володимиром. Три нави, над кожною - баня, бічні нави менші, бані над ними нижчі, камінь можна класти всякий, бо для божого храму важить не зоколишній вигляд, а серединний украс.
- Що скажеш? - звернувся князь до Сивоока.
- Мала церква, - повторив той.
- Що ж не казав про це своєму зверхникові там, у Константинополі?
- Збагнув це лиш тепер. Коли побачив Київ. Побачив і не впізнав. А що буде далі, коли обведеш новими валами, княю?
Ярославові сподобалися останні Сивоокові слерва, однак висновок із них зробив трохи несподіваний.
- Зроблю Київ суперником Константинополя. - сказав він, повертаючись до свого столу.- А для цього все зробимо, як у ромейськім стольнім городі: церкву Софії, Золоті ворота, монастирі, храми, грища, палати…
Сивоок мовчки відступив. Згасав у ньому той спалах, що кинув його наперед до князя, незвичність Ярославова теж мовби відразу потьмарилася, як тільки вимовив він слова про Константинополь. Знов те саме! Знов повторення й наслідування. Ніхто не думає про те, що найвища цінність - бути самим собою. Ні, треба позичати. Позичили бога в ромеїв, тепер позичають усе й до бога, навіть здібностей наче своїх немає - треба просити їх у ромейського імператора, і талант лиш тоді талант, коли привезуть його з чужини. Чому так? Колись на цій землі жили справжні митці, які в тяжкій творчій напрузі з нічого видобували барви й кшталти і прикрашали життя отак хоч би, як прикрашено оці княжі сіни, а тепер з'явилися тільки розповсюдники чужого вміння, такі, як Міщило, - а вони, виходить, і милі князям? І цей, з розумними очима, з стриманим, людяним голосом, позбавленим жирної пиховитості, як у всіх можних, він теж не може відійти від усталеності, йому теж хочеться запозичити вже готове. Константинополь! Справді, великий і славний город, зібрано там безліч чудес. Але чому Київ має бути схожим на нього? Хай живе неоднаковість, слава відмінностям!
Але все це лиш промайнуло в голові в Сивоока, висловити до ладу цих думок він не міг, тому попхався на своє місце позаду інших, понуро височів там, лихий не так на Міщила чи князя, як на себе самого. Раптом стрельнуло йому в голову: вже коли як у Константинополі, то чому ж Агапіт прислав малюнок такої церкви?
- В Константинополі будуємо лиш п'ятинавові церкви, - сказав, не звертаючись, власне, ні до кого, - а тринавові нині - лиш у віддалених провінціях. Може, цього й хотів ти, княже?
Це вже були тонкощі, яких Ярослав знати не міг, але Міщило злякавсящо князь стане допитуватися і справді запрагне собі теж складної п'ятинавової споруди, яку Агапіт не міг довірити ставити нікому, вважаючи, що тільки він один у всьому світі здатен на таке. Міщилові йшлося вже не так про самого себе, як про свого константинопольського зверхника, навчителя й хазяїна, він розумів, що,матиме тут незалежність, лиш допоки прикриватиметься значенням і вищістю Агапітовими; Сивоок, ясна річ, був чоловік небезпечний у своїй норовистості й у своєму вмінні, яким перевершував усіх, але дурощів у ньому теж було повно, тож Міщило поблажливо посміхнувся, поближче пішов до князя і півголосом, так наче більше нікого там, окрім них двох, не було, почав, цього разу вже пересипаючи ромейську мову словами руськими:
- Всі найголовніші церкви в Константинополі, князю, збудовані так само на три нави, як і наша буде. І церква премудрості божої свята Софія має три нави, і церква божественного миру святої Ірини, і церква Воскресіння господнього свята Анастасія. Коли ж божественний Юстініан ставив святу Софію, то всі великі городи й землі - Афіни, Делос, Кизик, Єгипет - славні своїми будівлями, віддали все своє найцінніше: мармур, золото, срібло, слонову кістку, колони й різьблення. На острові Родос для мурування головної бані було виліплено легку цеглу і на кожній цеглині був напис: «Бог заснував її, бог їй і поможе». Через кожні дванадцять рядів у камінь клали священні реліквії, в той час як священики читали молитви. Головна баня тримається на чотирьох великих стовпах камінних, має в собі сорок вікон, і коли глянути знизу зсередини, то здається, ніби нависає над чоловіком небо. Під банею почеплено голуба, що зображає святого духа, а в тілі голуба зберігаються святі дари. Стіни зсередини всі викладені дорогим мармуром усіляких барв і відтінків, карнизи вкриті золотом, баня зсередини теж уся вкрита золотою мусією, на якій зображено святих. У святій Софії сто вісім колон, вісім з яких взято з храму Діани в Ефесі, вівтар відділено від церкви срібною перепоною з дванадцятьма колонами, престол із щирого золота, з встановленими в нього коштовними каменями, вночі в церкві засвічуються шість тисяч золотих лампад…
Міщило перелічував далі: скільки в Софії дверей срібних, скільки мідних, скільки кедрових, скільки дискосів, чаш, потирів, які завважки євангелії. Неспроможний передати велич і красу найбільшого константинопольського храму, він намагався приголомшити хоч лічбами, громадив камінь, дерево, мідь, золото ще б спробував вилічити, скільки все те коштувало, скільки довелося зібрати Юстініанові податей з усіх візантійських фем, так наче важила кількість колон і мальовил, а не те, як вони поставлені, як здоблені, як добрані одна до одної, і як там покладено мусію, і як ковано золото й срібло. Та про це Міщило не мовив. В обмеженості своїй душевній не відав того, що самі лиш імена будівель і міст вже викликають у чутливому серці образ їхній. Константинопольська Софія теж мала свій образ. Для Сивоока то була зелена просвітленість, мов ранкова морська прозорість. Так, колись уперше попав він до церкви Богородиці в Києві, і назавжди лишався йому вишнево-сизий спогад, і гучання дзвонів, і золоті проморги свічок. Та хіба ж про це можна розповісти? Тільки відчути може людина красу, можна тільки переживати, і лиш той, хто її відчував, може творити наново, тільки в тому є справжнє обдаровання. Невже й цей розумний і мудрий князь не вміє розпізнати чоловіка здібного від нездібного?
- Вірю, що збудуєш і для нас церкву славну й велику, - сказав Ярослав до Міщила і підняв праву руку, мовби благословив того на подвиг.
Міщило став на коліна, вдарив поклона князеві, пробурмотів:
- Поможи, боже, аби при малому таланті справи великі здолав.
Сивоокові хотілося кричати: «Не вір йому, князю, не вір!» Але що крик! Велося так повсюди. Міщило знав, що треба перед богом упосліджуватися, чим нижче,, тим ліпше. Хто ж то відає, який там завбільшки талант у Міщила насправді? Чи оці безмовні антропоси скажуть про це? Яке їм діло? Чужа земля, зроблять свою справу справно, повернуться назад до Константинополя, до свого Агапіта. Але ж він, Сивоок, не повернеться.
І земля ця йому не чужа, а рідна, дорога, єдина в світі! «Поможи, боже, аби при малому таланті!…» Нащо ж для такої землі та малі таланти! Держава завжди намагається купувати таланти, але скнарість заважає їй вибрати найкраще, а може, просто невміння вибрати, тому здебільшого куплені бувають або ж найгірші, або ж посередні, які вміють вчасно вискочити наперед, усі оті крикуни, що ведуться так, ніби мають у кишені грамоту від самого бога. А справжні великі таланти часто зникають в непам'яті, невідомі, відомі й невпізнані. Бійся посередності, о княже!
