Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих (лучшие книги онлайн txt) 📗

Це каже той, хто відпустив з богом чимало своїх убивць і навіть хотів призвичаїтися до них, просидівши з одним ніч. Та десь має скінчитись і поблажливість до зла в людській природі. Адже в людині є й добро, і вона сама про це знає; якраз тому й не можна вибачати їй зла. Від самого виникнення людського роду добролюбці, які траплялись у ньому, боролись за розум і за мир, не дістаючи віддяки. «Оз, або Людяність» — це ж було курям на сміх, а такі слова як «воїн духу» звучать для людей кумедно, коли вони брутальні й дурні і хочуть лишатись такими. Та ось є король, Анрі на ім'я, що може колесувати й вішати скільки вам завгодно, це ж ви самі довели його до такої жорстокості, аж надто злісно глумлячись над його здоровим глуздом. Злочини безумства — оце й усе, чим ви відповідали на його добру волю, відколи він зійшов на трон. Що ж, крутися далі, танок мерців! До кінця року ще цілий тиждень. Я тільки чекаю, коли мені скажуть, що покійну королеву Наваррську задушено. А ще як її матуся помре, тоді я промовлю Симеонову молитву подяки [163]: «Нині відпускаєш раба твого, владико, з миром».

Так він казав і так писав: ось який був у нього настрій після хвилі смертей у Блуа. Він сподівався, що Валуа на додачу відбере життя в своєї сестриці Марго, а ще краще — в матері, пані Катрін. А та й справді померла, одначе сама, без чийогось втручання — лиш через те, що Гізова смерть була надто сильним струсом для її вже кволого єства, та ще через те, що ніхто не вірив, ніби й вона не доклала там рук. Звинувачення в тому, на що вона вже нездатна, було понад силу старій душогубці, їй лишалося тільки піти з цього світу. Невже справді вона померла? Від цієї звістки настрій Анрі враз перемінився. Його пророцтво справдилось аж надто скоро, а він же не любив убивати. Йому стало страшно за свою давню Марго. Танок мерців, спинися!

Прагнуть один одного

Але той танок уже годі було стримати. Анрі, що провадив далі свою дріб'язкову війну, якось мусив їхати верхи під лютий мороз і аж задубів у панцері; довелося сплигнути з коня й побігати, щоб зігрітись. А трохи перегодя, після обіду, його почало дуже сильно і якось дивно морозити. Він виразно усвідомив, що настала й його черга, що і його втягує в той танок. І справді, він захворів на запалення легенів. Сталося це в одному невеличкому селі, й хвороба була така тяжка, що довелось покинути його в домі тамтешнього поміщика. Шибки аж дзвеніли від морозу, а в короля все зростала гарячка, і вже ні в кого не лишалося надії, що він виживе, — тільки в нього самого. Він твердив собі: «Я хочу довершити своє діло. Невже все було марне!» Він думав, що говорить уголос, а насправді тільки шепотів: «Хай буде воля твоя!» Анрі певен був: божа воля така, щоб він боровся й довершив почате — навіть хай сьогодні він лежить, сповитий у простирала, мов Лазар [164]; і справді, криза, яка ще могла б його врятувати, мала настати не пізніш як за кілька годин.

А тим часом як він уже не раз бачив перед собою розкриту небесну браму, в королівстві діялось таке, наче перед настанням світліших сторіч люди захотіли повторити в загальних обрисах усю потворну давнину: танок мертвих, хворобу святого Вітта [165], хрестовий похід дітей [166], чуму, тисячолітнє царство [167], закочені під лоб очі, часом і зовсім посліплі від самонавіювання. Отаке робилося. «Ге-ге, — промовляла сповнена високих поривань молодь на манір ченчика-селюка Жака. — Нарешті можна не панькатися з людьми. Тепер у Парижі смішки минулися. Хто ще веселився у вівторок на масницю, той скоро засміється на кутні. Та ходіть до церкви, а хто не піде — начувайся. А як проповідник згадає твоє ім'я, то знай, що живим ти додому не повернешся. Шпигуйте, доносьте, виказуйте, підводьте під зашморг, ге-ге!» А нагорода за те, що викажеш когось, — його посада або його крамниця; отак тепер ведеться. Тому й шановні городяни поробились негідниками. За інших умов вони були б якнайпоряднішими людьми, за ними запинки не буде. Вони завжди такі, як вимагає час, і тепер зробилися послідущими негідниками. Та будьте певні, що це не від них самих іде, не в них причина. От тільки цікаво, в чому ж!

Такій юрбі з позакочуваними під лоб очима найненависніший здоровий розум. Недовчений студент, що тримається таких поглядів, як треба сьогодні, вдирається в аудиторію до професора, хапає його за барки, тягне до в'язниці, а сам займає його кафедру. Молодий лікар усуває старшого, який стоїть йому на заваді: пан доктор, бачте, не досить низько вклонився куховарці. Так само поводиться дрібний урядовець: чим сумирніший він був досі, тим зухваліше нападається тепер на верховних суддів з королівського парламенту. Вони мають підкоритися йому й проголосити нові закони ім'ям одностайного народу. А справжня, тотальна одностайність у народу можлива лиш тоді, коли скасувати думку. Аж ніяк не раніше. Отож їхні жінки й танцюють на вулиці в самих сорочках.

Голову суду в Тулузі юрба замордувала. Спершу нагородили барикад, тоді потягли мертвого суддю до шибениці, де вже теліпалось опудало короля. Суддя не погоджувався на те, щоб короля скинути з трону, отож вони й його повісили поруч. Останній Валуа був нещасний слабодух, не раз його втягали й у злочини. І все ж під кінець життя йому припала велика честь: його ненавиділи не за зло, якого він накоїв, а за те, що він став у очах оскаженілої юрби символом здорового глузду й людської гідності, ненависних їй, — хоч як мало годився він для такої ролі.

Мов привид, тинявся він по замку в своєму ліловому каптані — в той жалобний колір він убирався по братові й по матері, одначе здавалось, ніби насправді він носить жалобу по Гізові, якого сам і вбив. Валуа не подужав Гіза, навіть убивши. Цей вчинок, єдиний рішучий вчинок у його житті, відібрав у нього рештки сили. Когось іншого, не цього останнього в роду, такий вчинок напевне підштовхнув би вперед. «Тепер не спинятись ні перед чим, сіяти страх, щоб він не охопив мене самого! Що там мужність, що там розважність: я не маю вибору. Солдатів сюди, поки вороги ще приголомшені, поки вони не отямились, роздушити їх. Покликати Наварру!»

Нікого більше Валуа не згадував так часто. Блідий і мовчазний, у ліловому каптані, він тинявся по замку в Блуа самотній, усіма покинутий: адже сама церква позбавила його трону, і тепер його підданих уже не зв'язувала присяга. Депутати Генеральних штатів роз'їхались по містах королівства. Власна столиця не впустила б його — чи, скоріше, його б там ув'язнили й убили. Але він добре знав: той стан, що змусив би людей так зробити, був, власне, слабістю. Валуа по собі самому знав, що це таке — розлючена слабість, — і вмів відрізняти її від здорового завзяття. Воно було в іншому таборі. «Наварра», — думав він із застиглим обличчям; але не кликав, не важився покликати. Гугенота — проти своєї католицької столиці! Він, призвідець Варфоломіївської ночі, не міг цього зробити. Наварра, певне, вернув би його в Лувр, проте це б означало війну з всесвітньою державою, страшною, як і раніше.

Загибель Армади для останнього Валуа була тільки спалахом блискавки, що розірвав темний небосхил над його головою. Він так і не встиг зрозуміти, що та блискавка на смерть уразила й саму всесвітню державу. Це випало його наступникові. Спадкоємець його трону почне своє правління без землі, без грошей, майже без війська; але йому досить буде в одному-однісінькому не дуже важливому бою розбити найманців і посіпак Іспанії — і в усіх народів вихопиться зітхання полегкості.

А для Валуа знов настала чорна, глуха ніч. Коло нього вже нема кому покликати Наварру. Й за мурами замку ніхто не боїться, що Наварра прибуде: а то вони б не наважились відібрати в короля останнє його утримання, і це після його єдиного грізного вчинку. В покої було холодно, король заліз, у ліжко. Йому дошкуляла хвороба, сміховинна хвороба — геморой; ті кілька дворян, які ще лишалися при ньому, сміялись, коли він плакав з болю.