Острів Дума - Кінг Стівен (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗

— Ну, то що, який в нас запасний варіант? — спитав Ваєрмен. — Бак для пального цього старого Джона Діра? [391] Згодиться?

Від думки про втоплення Персе в баці старого трактора мені стало моторошно. Бак вже, либонь, не щільніший за іржаве сито.

— Ні, гадаю, це не годиться.

Мабуть, він дочув щось схоже на паніку в моєму голосі, бо вхопив мене за руку.

— Охолонь. Ми щось придумаємо.

— Звісно, але що саме?

— Заберемо її з собою до Гнізда Чаплі, от і все. Там щось знайдеться.

Але перед моїм внутрішнім зором постала картина того, що зробили з садибою, яка колись височіла над цією частиною острова, урагани і шторми, не залишивши від будівлі майже нічого, окрім її крихкого фасаду. Відтак я задумався, скільки ж посудин ми там зможемознайти, особливо за ті сорок хвилин, що залишилися до настання темряви, коли Персе пошле морський десант для припинення нашої метушні. Господи, забути про таку просту річ, як водонепроникний контейнер!

— Сука! — вигукнув я, вдаривши ногою по купі уламків, котрі розлетілися навсібіч. — Курва!

— Полегше, vato. Це не допоможе.

Звісно, що не допоможе. А їй сподобається, що я психую, це точно. Сердитим йолопом Едді так легко маніпулювати. Я спробував взяти себе в руки, але моя мантра я можу це зробити не подіяла. От так, більше в мене нічого й не було. А що залишається робити, коли не допомагає гнів? Залишається подивитися правді в очі.

— Гаразд, — погодився я. — В мене нема ніяких ідей.

— Розслабтесь, Едгаре, — сказав тут Джек, і при цім посміхався. — 3 цим якраз все буде о’кей.

— Як? Що ти хочеш сказати?

— Покладіться на мене, — відповів він.

— 5 —

Коли ми стояли, дивлячись у виразно набуваючому пурпурового відтінку освітленні на опудало садового жокея Чарлі, мені згадався безглуздий куплет зі старого блюзу Дейва Ван Ронка [392]: «Мама купила курку, думала, то качка, поки не поклала її на стіл догори ногами». Чарлі не був куркою, ані качкою, але його ноги, що закінчувалися не черевиками, а темним металевим п’єдесталом, дійсно стирчали вгору. А от голови в нього не спостерігалося. Вона провалилася крізь вкритий ліанами й мохом квадрат дерев’яної ляди.

— Що це таке, мучачо? — спитав Ваєрмен. — Ти знаєш?

— Хочеться вірити, що це цистерна, — відповів я, — а не вигрібна яма.

Ваєрмен похитав головою.

— В якому б не був він тоді божевільному стані, він нізащо не вкинув би їх у купу лайна. В жодному разі.

Джек подивився на Ваєрмена, перевів погляд на мене, його юне обличчя скривилося від жаху.

— Там внизу Адріана? І нянька?

— Так, — сказав я. — Думав, ти сам здогадаєшся. Але найважливіше те, що там, внизу, також Персе. А чому я гадаю, що це цистерна, бо...

— Бо Елізабет могла наполягати, щоб курва була похована у водяній могилі, — похмуро втрутився Ваєрмен. — У прісній воді.

— 6 —

Чарлі виявився важким, а дошки, якими було прикрито діру у високі траві, гнилішими за щаблі драбини. Нема дива, на відміну від драбини, дерев’яна ляда була беззахисною під атмосферними опадами. Попри те що швидко вочоріло, ми працювали обережно, невідомо було, якої глибини яма під нами. Нарешті мені вдалося відсунути ідіотського жокея до одного боку, де Ваєрмен з Джеком могли вхопити його за криві сині ноги. Для цього мені довелося наступити на гнилу ляду, хтось же мусів це зробити, а я був найлегшим з нас. Вона прогнулася під моєю вагою з довгим жалібним стогоном, дмухнувши застояним повітрям.

— Едгаре, тікай звідти геть! — скрикнув Ваєрмен, і в ту ж мить заволав Джек: — Тримайте його, о блядьське опудало, воно зараз провалиться!

Одночасно я зробив крок з хибкої ляди й вони вхопили Чарлі — Ваєрмен за криві коліна, а Джек за поперек. Якусь мить мені здавалося, що він все’дно зараз провалиться вниз, потягнувши і їх за собою. Але вони разом рвучко ухнули і повалилися навзнак, а жокей впав на них. По його усміхненому обличчю й червоному картузу повзали величезні жуки-пильщики. Кілька з них впало на напружене Джекове лице, а один прямо до рота Ваєрмену. Він з вереском виплюнув жука і підхопився на ноги, не перестаючи плюватися й витирати губи. За мить і Джек опинився поряд, танцюючи колами навкруг Ваєрмена, він струшував жуків собі з сорочки.

— Води! — благав Ваєрмен. — Подайте води, жук попав мені в рот, я відчуваю, як він повзає в мене по язику.

— Нема води, — відповів я, риючись у значно похудалій наплічній торбі. Тепер, вставши на коліна, я виразніше, ніж мені того хотілося б, чув сморід, що витікав з рваної діри у ляді. Як зі щойно розкопаної могили. Нею ця діра й була. — Є «Пепсі».

— Чізбургер, чізбургер, пепсі, ноу кока [393], — аж зайшовся реготом Джек.

Я вручив Ваєрмену банку содової. Спершу він укляк, не повіривши власним очам, потім відігнув хвостика і відкупорив банку. Набрав повний рот і виплюнув пінисту, коричневу юшку, повторив знову. Решту пепсі він допив чотирма довгими ковтками.

— Ay, caramba, [394] — видихнув він. — Крутий був чолов’яга, Ван Гог [395].

Я подивився на Джека.

— Як гадаєш, зможемо її відсунути?

Джек оглянув ляду, потім став на коліна і почав зривати ліани, що уп’ялися в її боки.

— Авжеж, — сказав він. — Але спершу треба розчистити оце лайно.

— Треба нам було захопити з собою лом, — пожалівся Ваєрмен, усе ще відпльовуючись. Я не міг на нього сердитись.

— Лом не допоміг би аж ніяк, — відповів Джек. — Деревина занадто прогнила. Допоможіть мені, Ваєрмене. — А коли я опустився на коліна поряд з ним, заперечив. — Не чіпайте, бос. Це робота для дворуких хлопців.

Це відгукнулося в мені спалахом старої люті — вона знову об’явилася десь дуже близько — я намагався задавити її в зародку. Я стояв і дивився, як вони обривають бур’яни і ліани по краях круглої ляди, а тим часом світло прощалося з небом. Якийсь самотній птах кружляв зі складеними крилами, догори ногами. Побачивши таке, хочеться здатися до найближчого дурдому. І бажано лягти туди надовше.

Вони трудилися один напроти одного і коли Ваєрмен наблизився до місця, де розпочав Джек, а Джек наблизився туди, де розпочав Ваєрмен, я промовив:

— Джеку, а гарпунний пістоль заряджений?

Він звів очі.

— Аякже. А що?

— А те, що ми можемо виграти, хіба що, по фотофінішу.

— 7 —

Джек з Ваєрменом нарешті стояли на колінах поряд. Я укляк біля ляди проти них. Небо над нами стало кольору індиго, який скоро перетвориться на фіолетовий.

— Я рахую, — оголосив Ваєрмен. — Uno... dos... TRES!

Вони потягли, а я щосили підштовхував її єдиною рукою. Виходило непогано, бо заціліла рука в мене набралася доволі сили за ці місяці на острові Дума. Ляда якусь мить впиралася. Відтак посунулася в бік Ваєрмена з Джеком, показавши мені серп темряви — чорну, запрошувальну усмішку. Вона поширилася до півмісяця, а потім стала круглою.

Джек підвівся на рівні. Ваєрмен теж, оглядаючи собі руки, чи нема там на них жуків.

— Розумію твої почуття, — зауважив я, — але, гадаю, в нас нема часу на повну дезінсекцію.

— Зауваження прийнято, але поки ти сам не скуштуєш одного з цих maricones [396], ти не зрозумієш моїх почуттів.

— Кажіть, що нам робити, бос, — промовив Джек. Він з відразою дивився у яму, з котрої все ще тхнуло тим потворним запахом.

— Ваєрмене, ти ж колись стріляв з гарпунника, чи не так?

— Так, по мішенях. На пару з міс Істлейк. Хіба я вже не казав, що в нашій банді я снайпер?